Село Садове Бобринецького району розташоване кілометрів за тридцять від Бобринця, але, оскільки їдемо ми подеколи зі швидкістю 10 кілометрів на годину, оминаючи ями на дорозі, котру місцеві прозвали «лєтніком», то «херсонський» шлях наш, здається, розтягується і розтягується, наче їдеш і розмотуєш перед собою безкінечну скатану ковдру.
До речі, херсонським цей шлях називають здавна – відтоді, як чумаки возили тут підводами в Крим дерево, дьоготь, тютюн, горілку тощо, а в зворотньому напрямку, як правило, сіль.
Темна доба
Легко уявити, як два чи три століття тому повільні воли важко ступали битим шляхом – тогочасним «лєтніком», час від часу зупиняючись, аби скубнути травинку. Певно, й біля села Садового чумаки робили привал, бо не так багато на торговому шляху було поселень, щоб знехтувати можливістю з кимось погомоніти, напоїти худобу. А Садове й сусідня Острівка(вже Новоукраїнського району) – села давні, обжиті, хоч і справляють враження щойно розвіданих. Виною всьому, нагадую, по-перше украй погана дорога, по-друге, демографічна криза, яка призвела до того, що нині в Острівці постійно мешкає два десятки осіб, а в Садовому – одна родина…
Я вже бував у місцевих «ликових» – родині Сандуленків. Чотири роки тому – якраз після того, як у них прямо на пасовиську злодії зарізали бичків і, лишивши господарям ріжки з ніжками, повезли собі продавати м’ясо на котрийсь із ринків області. Злочину того, до слова, міліція так і не розкрила… Світла в будинку Сандуленків вже на тоді не було 8 років – кілометровий дріт зняли самі працівники Бобринецького РЕСу (на випередження події – поки мисливці за металом не добралися), хоч Леонід Павлович і Людмила Михайлівна платили за електроенергію справно. «Темна доба» для Сандуленків розтяглася б аж до сьогодні, якби завбачливий іноземний виробник не сконструював домашнього міні-генератора, що працює на бензині, і, хоча й споживає чимало «горючки», дає нашим бранцям степів можливість відчути себе часточкою цивілізованого Всесвіту…
– Генератор «Фірман» бере п’ять літрів бензину на 12 годин (грішми – приблизно 50 грн. гривень за півдоби!), – розповідає Леонід Павлович, котрого застаємо на лавці перед своїм – єдиним вцілілим у Садовому – будинком. – Економимо, звісно ж, як можемо, і лише коли гостюють онуки щовечора вмикаємо пральну машину, дивимося телевізор, вибравши на тих кількох каналах, що їх приймає антена, найцікавіші передачі. Ну й світло, само собою. А холодильника не тримаємо – завелика розкіш…
«…в центрі села чи на зупинці?»
Треба зазначити, що Леонід і Людмила Сандуленки – заручники демографічної кризи, потерпілі від тотальної руйнації села, зі свого боку доклали усіх зусиль, аби на українській землі було, кому жити, працювати, розвивати село. Дітей у них четверо – три доньки й син. Доньки мешкають в Головківці Олександрійського району, дві з них – заміжні, подарували батькам чотирьох онуків: Катю, Настю, Андрія та Валентина, котрі на канікулах, зрікшись комп’ютерів і супутникового телебачення, приїздять до діда з бабою, тим самим різко збільшуючи кількість мешканців Садового. Двадцятисемирічний син, Андрій, теж нещодавно перебрався з Кіровограда до батьків і працює в господарстві Миколи Макодзеби в Приюті Новоукраїнського району, щодня дістаючись на роботу мотоциклом. Тобто, тепер в осиротілому селі не двоє постійних мешканців, а троє. «Живності» Сандуленки, як і раніше, тримають багато – корову, телицю, птицю, землі обробляють чимало – мають три паї в полі і скільки око вбере – перед хатою, де росте і ячмінь, і городина. Цікаво, але відчуття, що людському поселенню в Садовій настає кінець, немає – може, тому що поряд діти… На велосипедах,.. веселі й життєрадісні, як життя, котре тільки-но починається.
– Я взагалі-то в Садовому народився й виріс, пам’ятаю, як у ньому було п’ятдесят заселених дворів, а до мого народження – ще більше, – пригадує не такі вже й віддалені в минулому часі події Леонід Павлович. – А зараз,бачите, після всіх катаклізмів встояли тільки дві споруди – моя хата і … автобусна зупинка.
А символічно, між іншим, правда – що зупинка збереглася? Знаходиться вона за двадцять метрів від хати, але водії автобуса, що, гублячи колеса, час від часу проїздить Садовим на Бобринець, жартома запитують у Сандуленка, коли той висідає: «Тобі де зупинити – в центрі села чи на зупинці?!
Не тільки того світла – що у віконці
У те, що ресівці повернуть у Садове електроенергію, Сандуленки вже й не вірять.
– Я нещодавно, і вже вкотре, була в начальника районних електромереж на прийомі, – каже Людмила Михайлівна Сандуленко. – То він мені, ніби знущаючись, порадив шукати спонсора. Мовляв, зможеш залучити помічника, який дасть тобі шістдесят тисяч гривень, відновимо мережу. А де я візьму ті шістдесят, а за попередніми оцінками – дев’яносто, тисяч?! Мені б вижити! І навіщо було знімати дріт?
Правду кажучи, Сандуленки вже не раз обмірковували можливість переїзду на багатші, а головне – велелюдніші, села. В ту ж Головківку, де мешкають доньки й порядкує «УкрАгроКом» Анатолія Кузьменка хотіли виїхати. Але увесь їхній «банківський рахунок», всі їхні статки – це паї. Тож і не наважилися, ще не відпускає рідна земля своїх аборигенів, патріотів…
– А нам тут подобається, – каже онука Катя, скидаючи ногу з велосипедної рами. – Як сама вдома сидиш, то, здається, що без комп’ютера й не прожити, а коли нас тут багато зібралося – класно, комп’ютера не треба.
Книжки, які були в домашній бібліотеці, Леонід Сандуленко вже майже всі прочитав – ще до «Фірмана», при гасовій лампі. Лишилося зо п’ять десятків непрочитаних журналів – це йому робота на зиму. Раніше передплачував газети, та оскільки періодика потрапляла в руки на третій тиждень після виходу в світ, перестав. Хліб і всілякий крам проїздом на Бобринець час від часу доставляють чумаки нашого часу – власники автолавок…
Словом, здається мені, знайшли Сандуленки позитив у своєму нинішньому становищі – хоч у це й важко повірити городянину, людині, яка розучилася слухати й чути природу, впізнавати ранок ще задовго до того, як на небі загориться ранкова зоря, проводжати день разом із сонцем, працювати на землі, як дихати – ненатужно, із задоволенням від самого факту ЖИТТЯ.
Валерій Скороход, спеціально для Першої електронної газети