Про таких людей кажуть: він із командою – єдине ціле. Уявити «Зірку» без Валентина Івановича Нівалова – неможливо. Він є живою легендою, яка має понад 70 років уболівальницького стажу. Полюбивши футбол ще в дитячому віці, він продовжує нести в собі любов до нього і дотепер.
За цей час не пропустив жодного домашнього матчу. У різні періоди «Зірка» виступала під назвами – «Трактор», «Торпедо», «Динамо», «Зірка НІБАС», але в часи і злетів і падінь Валентин Іванович завжди був із командою, і не уявляв свого життя без неї. Серед усіх найвідданіших уболівальників, з якими він спілкувався, товаришував, він лишився один, проте і в свої 79-ть років, долаючи біль, із хворими ногами Валентин Іванович ходить на стадіон, доводячи свою відданість «Зірці». Його спогади – дорогоцінний для клубу історичний скарб, частинкою якого Валентин Нівалов поділився з клубною прес-службою.
– Поділіться спогадами, як Ви вперше потрапили на футбол?
– У 1942 році на аеродромі в районі Новомиколаївки, де зараз стоїть школа-інтернат, було поле, де німці грали у футбол. Ми дітлахи, дивилися як вони грають і подавали м’ячі. За це вони виносили нам з їдальні суп із чечевиці та друге. Мені було тоді сім років. За два роки, 8 січня 1944 року, Кіровоград було звільнено від фашистських загарбників, а вже у квітні місяці я бігав на цьому полі. Моя мама працювала на заводі «Червона Зірка» і привела мене, 9-річного хлопця на стадіон, що знаходився поряд із заводом. Відтоді я до нього «прилип»: ходив регулярно на стадіон, знав усіх гравців. Тренера нашої команди, який очолював тоді ще «Трактор», звали Микола Кирилович Заворотній. Сам родом він був із Херсона. На стадіон я ходив ледь не щодня. Рідко коли пропускав навіть тренування команди. За 70 років не пропустив жодної гри. Бувало, я лежав у лікарні, то прохав, щоб мене відпустили на гру, а потім знову повертався в лікарню.
– Ви пам’ятаєте фінал Кубку України 1953 року, коли кіровоградська команда, яка тоді називалася «Трактор», виграла свій перший Кубок?
– Я був у Києві на тому матчі. Грали на великому стадіоні імені Миколи Хрущова. Нині це всім відомий стадіон «Олімпійський». На вулиці в той день була мряка. Стадіон тоді вміщував 55 тисяч глядачів, але він зібрався неповний. Потім з роками його перебудували і він вже вміщував понад сто тисяч.
– Пам’ятаєте як наші футболісти святкували перемогу?
– Після перемоги привітати наших гравців ми не могли, бо міліція не допускала. Не так як зараз, що після гри можна підійти до футболістів, тренерів. Тоді все було дуже суворо в цьому відношенні.
– Читав, що стадіон імені Хрущова отримав свою назву за Вашої безпосередньої участі?
– У 1948 році я мав зустріч із Микитою Хрущовим у Кіровограді. Тоді я жив в районі Новомиколаївки. Хрущов був першим секретарем ЦККП України і приїхав у Кіровоград двома вагонами. Микита Сергійович був у нас з 26 по 31 липня, вирішував завдання з «викачки зерна». Готелю не було – розбомбили під час війни, тому він жив у одному вагоні з охороною, а в другому була чорна машина, якою він щоранку вирушав по роботі. Внизу біля пляжу видобували пісок, а ми там грали у футбол. За два дні ми познайомилися з охороною, яка грала з нами у футбол і вже нас підпускала до нього. Вранці Хрущов виходив на зарядку, виносив нам цукерки, печиво. Я як зараз пам’ятаю, як він в мене питає:
– Ким хочеш бути?
– Я сильно люблю футбол, хочу стати футболістом!
– Сьогодні ти футболіст, а завтра не футболіст. Вчитися та працювати треба, – порадив він.
– В інститут я не вступлю, бо батька вбили на фронті, одна мати не зможе мене вивчити. Я дуже люблю залізницю, бо виріс біля неї, тому хочу ще машиністом стати. А ви футбол любите?
– А як же. Після війни роблю капітальний ремонт стадіону в Києві.
– Раз ви любите так футбол, то стадіон треба назвати вашим іменем.
Тоді Хрущов сказав секретарю, щоб він записав мої слова та взяв мою домашню адресу, а за місяць до мене додому приїхала машина з обкому з запечатаним листом. Сказали, що надіслав Хрущов, але хотіли, щоб я розкрив і прочитав їм. Цікавилися що малому хлопцеві написав секретар ЦККП України. А в ньому – перепустка у Київ на футбол, на стадіон імені Хрущова. Мені довелося дві доби діставатися на гру «Динамо» (Київ) – «Торпедо» (Москва) товарними потягами. Приїхав – штани на колінах розірвані, одяг брудний. Я підчепурився, прийшов на стадіон, показав перепустку, охоронець подивився і направив мене до службового входу. Не доходячи до свого місця, мене наздогнав капітан у формі та з криками «Хто тебе сюди пустив?» підійшов до мене. Я показав перепустку від Хрущова і він мене повів на нижній поверх. Там мені видали бавовняний спортивний костюм, яких після війни було важко дістати. На ньому велика літера «Д». О, це велике діло!!!
– Ви пам’ятаєте першу гру 1958-го року, коли команда під назвою «Зірка» дебютувала серед команд майстрів у класі «Б» в чемпіонаті СРСР з командою міста Воронежа?
– У Воронежі була дуже добра команда. Там центральний захисник, рудий хлопець під два метри зростом… Неможливо було його пройти. Як ми не старалися, але поступилися – 0:1.
Взагалі виїзні ігри не дуже запам’ятовувалися. Чуже місто, а кричати я взагалі ніколи не любив. Якщо я приїздив у якесь місто з нашими вболівальниками, то тікав від них. Вони вип’ють по 100-200 грам, заллють сліпи, кричать, а гру не бачать, як голи забиваються.
З Сергієм Фурсіковим у Києві
– Відвідувати матчі «Зірки» – справа що потребувала значних матеріальних затрат. Ви ж їздили з командою повсюди. Звідки у радянські часи були такі можливості?
– З дитинства я мріяв працювати на залізниці. У 16-ть років пішов у паровозне депо, відтоді все життя пов’язав із цією професією. Був «викликаючим», кочегаром на паровозі, помічником машиніста, машиністом. Загалом на залізниці пропрацював 43 роки до пенсії і ще 10 після. Паралельно 14 років я працював у машинобудівному технікумі старшим кочегаром, тому мав за що їздити. Із «Зіркою» я проїздив дуже багато міст – Воронеж, Курськ, Ленінград, Москва, Горький, Іжевськ, Казань, Ульяновськ, Кіров, Мінськ, Каунас, Тула і багато інших міст. В останньому місті, згадую, був на відкритті стадіону, коли ми перемогли господарів 7:2 (прим. – рекорд «Зірки» за голами у виїзних матчах). Був я і на прощальній грі Лева Яшина. За моїми грубими підрахунками, загалом я об’їздив близько тисячі міст.
Літаком діставався на ігри, багато потягами їздив, бо мав безкоштовний квиток залізницею. Тоді ж і ціни дозволяли. Літаком до Києва – 7 рублів, 5 рублів 40 копійок залізницею, 4,40– до Одеси. До Москви загальним вагоном квиток коштував 10 рублів, плацкарт – 12, купейний – 14. Я заробляв на залізниці до 200 рублів, а ще кочегаром – 70. Тому було за що їздити. Куди забажав, туди їхав, але «вкалував» я гірко, тому зараз і маю проблеми зі здоров’ям. З Кіровограда до Помічної спалювали 25 тон вугілля, і все це треба було вручну накидати, погорни його… Коли мене питали «За що ти їздиш, де живеш?», я відповідав: «У кожному місті в мене є брат і сестра – брат вокзал, а сестра –гостиниця». Дуже багато я поїздив Україною. Лише в Одесі був більше 200-т разів. До вболівання за «Зірку» заохотив дружину, обох синів, які часто зі мною їздили, але сини відданими вболівальниками не стали: можуть на одну гру піти, а півкола не ходити.
– Скільки людей ходили на стадіони раніше?
– У Кіровограді стадіон вміщував раніше дещо більше 8 тисяч глядачів і заповнювався битком. Після війни на футбол ходило дуже багато людей як у нас, так і в інших містах – Києві, Одесі, Кривому Розі, Дніпропетровську тощо.
– Кого б Ви включили до переліку кращих футболістів «Зірки» різних поколінь за всю Вашу вболівальнику кар’єру?
– Найкращого гравця б виділив Віктора Третьякова. По сьогодні за весь час, що я бачив і бачу зараз, він найкраще грав головою і забивав нею голи. Чудово грав ще один нападник Андрій Галатенко. Вони обоє разом із Суржиковим грали за «Зірку» до кінця своєї футбольної кар’єри, хоча їм надходили пропозиції від інших клубів. Відзначу також центрального захисника, який грав і за збірну УРСР Юрія Горожанкіна, Анатолія Кравченка. Як же не згадати Миколу Латиша, Андрія Канчельскіса, Вадима Євтушенка. Вадима Анатолійовича – нинішнього керманича «Динамо-2», я вперше побачив, коли він, вступив на факультет фізичного виховання педагогічного інституту ім. О. Пушкіна (прим. – нині КДПУ ім. Володимира Винниченка) і грав за факультетський «Буревісник». Сильний захисник був Валерій Самофалов. Микола Корольов, якого запросили в команду з Харкова, теж запам’ятався своєю грою. Віктор Квасов з Москви приїхав і підсилив нашу команду. Олександр Смиченко – талановитий центральний захисник. Олексій Кацман – вміло заробляв 11-метрові, знав як падати і суддям було важко визначити чи його збили, чи він сам впав, ще й забивав багато голів сам.
– За футболістів згадали, а які найкращі тренери на Вашу думку були за всю історію «Зірки»?
– Тренерів я всіх знаю, їх було майже півсотні. Більше десяти з них були заслуженими тренерами. Запам’яталися Віктор Третьяков, Олександр Іщенко, Григорій Іщенко, Віктор Жилін, Йосип Лівшиць, Іштван Шандор, Олексій Расторгуєв. Ми називали їх «аси».
Покоління фанів “Зірки НІБАС” 90-х років
– Як змінився вболівальник за 70-т років і сам футбол?
– Тоді на футбол більше ходило людей похилого віку, ніж молоді. Відгуки кращими були, розуміння футболу більше. Зараз більше молоді на стадіонах. А ще раніше не кричали так – більше плескали у долоні. Як свій забивав – трішки кричали, а більше плескали, а зараз можна почути шалений крик на пустому місці. Немає нічого, а вони крик здіймають. Щодо футболу – після війни він тихіший був. Гравці були важчими, міцнішими, але не так сильно бігали. Під кінець другого тайму язики «висолоплювали». У них удари були гарматні, але їм важко було, бо футболісти ще на заводі працювали. До обіду – робота, пообіді – тренування. Хіба що у день гри майстер відпускав їх раніше. Гравці у спортивному залі збиралися та йшли на стадіон. Зараз молодь дуже слабка, але витриваліша.
– Раніше були організовані фан-клуби зі своїми розученими кричалками…
– Були. Я певний час був заступником керівника фан-клубу «Зірки».
– Ви відданий вболівальник «Зірки» з 9 років, у той час самі могли зайнятися футболом. Чому з дитинства не прагнули стати футболістом, а віддавалися команді як вболівальник?
– У дитинстві я грав у футбол, але погано. Розумів, що з мене доброго гравця не буде по-перше, а по-друге я рано пішов працювати. У 12-ть років у паровози в тендер наливав воду і мені хлопці за це давали відро вугілля. Я його продам – і прожили ми з мамою, продам – і прожили. А маму паралізувало у 1949 році, вона не могла ходити, а ще була менша сестра. Не було за що жити. «Вибивали» пенсію, кинулися до архіву заводу – документи загубилися, і мамі пенсію не платили. Жили родиною напівголодними. Тому до 16-ти років було важко, допоки мене не призначили кочегаром на паровоз і я не став на ноги. Туди брали з 18-ти років, тож мене взяли спочатку «викликаючим». Коли мені було тренуватися? От так і став експертом. Зараз вийде будь-яка команда на поле, то я як тренер можу визначити гравця, провести розбір гри.
– Яку маєте мрію, пов’язану з «Зіркою»?
– Мрію, щоб була гарна майстерна команда, на кшталт нинішньої, щоб була серед лідерів. За Прем’єр-лігу я не мрію, тому що, по-перше, там нас судді «задавлять», по-друге, там рівень гравців вищий. У середині 90-х років «Зірка» була у вищій лізі, посідала там найвище шосте місце. Так у нас же і гравці тоді які були! Тому виходу до еліти українського футболу я не прагну. Якщо зараз у нас з’явиться можливість виступати у Прем’єр-лізі, з цієї команди лишаться 3-4 гравці. Решта не потягне той рівень. Доведеться набирати чужих виконавців. На підсилення «Зірки» дорогими гравцями треба великі гроші – не потягнемо, а дешеві не витримають два тайми, там нас затиснуть. Тому я проти. Хочу, щоб команда радувала грою вболівальників у першій лізі, де ми будемо конкурентні, зможемо боротися за п’ятірку, а в команді гратимуть місцеві вихованці. От зараз створили футбольну Академію, там підростають місцеві таланти. Якби Бог дав мені ще декілька років пожити – хочу побачити, як із цих хлопців, яких я ходжу переглядаю, хтось стане зіркою. Дітей в академії багато. Може, дивись, 3-5 хлопців і стануть продовжувачами славних традицій «Зірки».
За матеріалами офіційного сайту ФК “Зірка”