Важливо

Дідусь з Кіровоградщини поділився 100-літнім досвідом і спогадами про голодомор (ВІДЕО)

????????????????????????????????????

Третій рік поспіль до Дня пам’яті жертв голодомору з ініціативи народного депутата України Станіслава Березкіна у Кіровоградському, Компаніївському, Бобринецькому, Новоукраїнському, Добровеличківському районах відбувається благодійна акція під назвою «Поділись хлібом заради майбутнього!».

От і нинішнього року представники народного депутата провідали  свідків тих страшних подій, записали їхні спогади для історії та передали їм хліб, як символ життя, достатку, благополуччя. 100-літній Сергій Феодосійович Албиковський пам’ятає страшні роки 1932-1933, наче це було вчора. Голод Сергій Феодосійович разом з двома сестрами і батьком зустрів дорослим 17-річним парубком.

«Це ж, як кончилась революція – людям дали землю. По гектару на кожного. І люди розжилися – придбали волів, коней. А потім Сталін надумав робити колективізацію. Ясне діло, люди злякались тієї колективізації, не хотіли віддавати нажите мозолями добро. Мій батько теж в колгосп не пішов, – згадує Сергій Феодосійович. – Почалися податки, треба було здавати хліб. Визивали вночі. По три рази на ніч визивали – здавати зерно. Коли не було чого здавать – совєти самі стали ходить по хатах, забирать. Забирали усе до каплі. Було у нас трохи сухарів – і ті забрали. Так почалася голодовка. Особливо тяжко було взимку. Весною трохи легше – з’явились трава, листя. То ми те і їли. Люди вмирали, один до одного не ходили – боялися. Всі голодні. Навіть дітей ловили на вулиці, різали і їли. Ми вижили завдяки сусідському житу, що росло у них на городі. Сусіди вимерли всі і лежали декілька днів, поки по них не приїхала похоронна бригада. І поки вони лежали попухлі в хаті, ми різали колоски та їли.

Крім того, старша сестра в Олександрівці працювала на огородній бригаді. То раз у місяць прийде, щось там принесе – так і пережили».

Голод родина Албиковських переживала маючи засіяні хлібом 2 гектари поля. Але свій хліб їсти було не можна – цілодобова охорона «совєтів» не допускала людей до врожаю. «Куди там… Об’єжчики їздили, сторожували. Коли вже підіспіло трохи, тоді дозволили його збирати, – розповідає дідусь. – Я тоді молодий був, ще не дуже вмів косить ото. Кілометрів 5 ще треба було йти до поля. То ми з сестрою підемо, накосимо собі, намолотимо та й їмо… Коли вже скосили (правда, брат з Донбасу приїжджав допомагати косити), дали з колгоспу підводи – звезти хліб на одну скирту в полі (хліб усіх, хто не хотів об’єднуватися у колгоспи). А це 1933 рік – як пішли дощі… І кожен день. Почало воно там гнити. Виганяли нас його сушить. Тільки вийшли в поле – і знову дощ».

Врешті-решт Сергій Феодосійович не витримав – пішов шукати роботу в колгосп: «Робота така була, що раз у день варили. Утром виїжджаєш – воно не готове, приїхав – уже немає».

А потім була війна, розруха, ще один голод. На долю 100-літнього дідуся випали тяжкі випробування, але своє життя він прожив гідно, з любов’ю до рідної справи – все життя пропрацював водієм у колгоспі. Хоча всякого було: іноді доводилось працювати «водієм» на коняці – розповідає Албиковський, незвичайний дідусь з Кіровоградщини, який навіть сам того не підозрюючи, спогадами змушує серце слухачів битися сильніше.


Comments:

Напишіть відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*