Вчора, 23 вересня, на малій сцені кіровоградського театру офіційно відкрили 45-е Всеукраїнське свято театрального мистецтва «Вересневі самоцвіти», яке цьогоріч присвячене постаті видатного драматурга, актора, режисера та фундатора українського професійного театру – Марку Кропивницькому, 175-ту річницю від дня народження якого у травні відзначила вся Україна.
І почався театральний сезон у Кіровограді з іронічного театрального арт-хаусу – моновистави Юрія Жеребцова «Щоденник актора-ветерана», зібраної з написаних фрагментів-спогадів Марка Кропивницького. Годинна вистава про головне і, безумовно, близьке для самого Жеребцова – життя провінційного актора і ветерана театральної сцени.
«Я в середині ХХ століття вийшов на сцену. На професійну сцену я вийшов у 1969 році. Як ви вважаєте, за оці 800 років, які я прожив на сцені, мене це стосується? – з якоюсь проникливою гіркотою говорить людина в костюмі клоуна, яка 10 хвилин тому на сцені розповіла і показала весь трагізм та безвихідь у житті кожного актора провінційного театру. – Звісно, для мене це близьке. Я працював далеко за Уралом, в Азії, там такі ситуації були, коли приїжджали – а акторів на сцені більше, ніж у залі глядачів. Розумієте?».
Незважаючи на непопулярність формату моновистави (актору тут легко загратися і закохатися у свою акторську досконалість, а глядачу, наприклад, заглибитись в себе і замислитись над тим, чи не забув він часом вимкнути праску вдома) у «Щоденнику актора-ветерана» не було нічого надміру – ні гри, ні реквізитів. Лише декілька до болі реалістичних коротеньких історій з життя провінційного театру, де яскраво видно, що екранна картинка зіркового життя – ілюзія.
Реальність жорстока і живе вона за своїми законами. І якщо вірити Кропивницькому у виконанні Юрія Жеребцова, то актор – найневільніша і найзалежніша професія, яка має свободу лише на сцені. І то, не завжди. Бо змінюються епохи, століття, смаки і потреби публіки. Лише провінційний театр законсервувався, немовби у капсулі часу, і живе, щоб задовольнити маленькі і невибагливі смаки своєї невеличкої публіки, яка звикла мислити практично, бо життя її вузеньке і непросте. Саме тому людина мистецтва невільна. Вона мусить одвічно балансувати, між «мушу», «треба» і хочу», підлаштовуючи їх під вподобання більшості.
Не те, щоб це було погано. Не те, щоб провінційні актори, театри чи глядачі погані. Часом, вони можуть дати фору будь-якому модерно-випендрьожному мистецтву, яке не завжди-то і мистецтвом назвати можна. Просто вони живуть в іншому ритмі, намагаючись зберегти вічне і не втратити сучасне. Таке собі життя на межі фолу. Яке і показав Жеребцов у своїй моновиставі за щоденниковими записами Марка Кропивницького.
Глядач побачив іншого актора, пізнав іншого Кропивницького-корифея, зовсім не книжного, а реальну людину, ім’я якої не завжди було вкарбоване у скрижалі історії. Того Кропивницького не всюди зустрічали з розпростертими обіймами, він також бігав по чиновницьким кабінетам, щоб мати можливість дати виставу і заробити своїм акторам на життя, а інколи, щоб якось прогодувати свою трупу, і йому доводилося закладати театральне майно. Але вся ця скрута так щедро посипана самоіронією та гумором, що ти просто насолоджуєшся новим відкриттям, новим знанням, новим пізнанням з життя геніального корифея Кіровоградщини. Та й час, найталановитіший критик, довів, що не все було марно. Адже саме ця каторжна театральна робота і дає театралам можливість жити у віках.
Хочеться вірити, що моновистава «Щоденник актора-ветерана» – це не одноразова постановка до ювілею Кропивницького (як назвав її сам Жеребцов). Адже по суті – це культурно-просвітницька вистава, яка дозволяє більш широко дивитися на канонічні і відомі, здавалося б, речі: провінцію, актора, театр, тих, кого називають корифеями. Можливо, вчителі, викладачі, науковці після перегляду вистави захочуть розширити знання своїх вихованців про театр корифеїв, зачинателів українського театру і перед тим, як розповідати банальні дати і перераховувати гастролерські топоніми, покажуть справжню душу провінційного театру. Таким, яким він є, без прикрас, але від того не менш чарівний.
Тетяна Колісник, Перша електронна газета