Важливо

Медицина навиворіт

Веселівська сільрада Бобринецького району в 2014-му році може лишитися без ФАПу. Не тому, що всі чотириста осіб, приписаних на її території, здорові й веселі, а через те, що кожна закарлючка в наших ділових паперах, неладні б вони були, дорожча за життя людини.

Взяли бо погано лежало?

Такого приміщення амбулаторії, відверто скажу, я ще не бачив у рідних селах… Коли ми говоримо про потріскані стіни будівлі, то маємо на увазі зазвичай не щілини, крізь які людина знадвору може подати руку односельцеві, який прийшов на процедури й перебуває, приміром, всередині лікувального закладу, а таку собі тріщинку, яка хоч і спотворює хатину, але не пропускає вітер, дощ і сніг. У Веселівці не так.

Велике село, розташоване майже на кордоні Кіровоградщини з Миколаївською областю, за два кілометри від великої «курортної» дороги до моря. Та враження пансіонату не справляє, більше того – виглядає так, ніби стоїть десь у лісі чи степу, далеко від «битого шляху». І цим, як на мене, дехто користується.

Приміром, – фірма, яка виникла на місці колишнього колгоспу Чапаєва й «успадкувала» його майно. Насправді вона працювала рік чи два, а далі розчинилася в часі, лишивши по собі, втім, цілком реальні вихідні дані з іменами реальних бухгалтера й керівника – Едуарда Миколайовича Кучугури. На цій фірмі з промовистою назвою «Злагода» числяться, за словами сільського голови Костянтина Секрета, складські приміщення, пилорама, шість боксів, гуртожиток, приміщення лазні, крупорушка, контора із двома наглухо замкненими кімнатами, в яких спокійно міг би розташуватися ФАП. «Злагода» не працює вже десять років. Більше того, вона й із перших днів існування навряд чи мала законні підстави для ведення господарства.– У нас на території живуть колгоспники, які можуть підтвердити, що установчих зборів, на яких ішла б мова про правонаступництво й передачу майна «Злагоді», ніколи не проводилося, – докопався до істини сільський голова.

І при усіх цих «розкладах» сільська амбулаторія, виглядаючи, як дірява шапка листоноші Пєчкіна, навряд чи отримає акредитацію на роботу в наступному році. Керівництво району про цю проблему знає, але хто сказав, що Едуард Кучугура не має своїх планів на всі ці контори й бокси, хто сказав, що за ним не стоять люди, які чекають слушної нагоди, щоб продати чи розібрати приміщення? І як розсудять громаду й власника, від якого селу жодної вигоди, суди – теж питання. Простій людині, яка читає це, не зрозуміти, як це так – фірма не обробляє землі, не платить зарплат, не відраховує податків, а з нею все одно потрібно рахуватися, тримати «в умі», як впливову юридичну особу?!

– А взяти й перевести людей із дірявого ФАПу в теплу й суху контору – пришиють «самозахват», – каже Костянтин Секрет, котрому однак доведеться приймати рішення, бо на території проживає тільки дошкільнят сорок п’ять, тринадцять (!) багатодітних сімей, школярів із Роздолля, Крутоярки й самої Веселівки – сімдесят.

Вилікуйся, а потім іди в лікарню

– Нашій медсестрі з амбулаторії, – каже секретар сільської ради Наталя Лук’яненко, – треба пам’ятник ставити. Жодна інша людина не всиділа б у тій холодній розвалюсі, а вона й на виклики бігає, і «гріється» в своєму приміщенні (сільський голова сказав, що топити ФАП – усе одно, що намагатися обігріти Усесвіт – авт.), поки не прийме всіх хворих.

– Я часто звертаюся в амбулаторію за допомогою, – каже випадкова веселівська перехожа Тетяна Гербуль. – У мене маленька дитина чотирьох років, хворіє. Наш сімейний лікар аж у Кетрисанівці, а до Бобринця швидко не доїдеш. ФАП потрібен.

– Мені в районній лікарні приписали крапельницю. Я вирішила пройти процедуру в нашому холодному ФАПі і жалкую, що не поїхала в Бобринець, – доповнює Валентина Галькевич. – Жаль Ларису Пантеліївну (фельдшера), яка мучиться там щодня. Треба мати хороше здоров’я, щоб в тих умовах лікувати чи лікуватися.

У тимчасовому бюджеті Веселівської сільської ради є сто п’ятдесят тисяч гривень. Казначейство обіцяє пропустити платіжку, якщо громада вирішить купити приміщення для свого ФАПу. І хата вільна є, коштує 20 тисяч гривень. Але навіщо, питається в задачі, витрачати гроші зі свого скромного бюджету, якщо в центрі села гуляє чимала безгоспна площа. Чому у нас такі прості завдання, як придбання ФАПу для маленького села, вирішуються десятиліттями, зі скрипом? Чому, якщо йдеться про громадські інтереси, на захисті яких грошей не заробиш, «питання» лягає під сукно, обростає новими обставинами, набуває мало не державної ваги?

Валерій Скороход, спеціально для Першої електронної газети 

Поширити:

Залишити коментар:

коментар