Участь у соцопитуваннях, звісно ж, справа добровільна. Але відмовити жінці, яка в негоду місить черевиками болото сільського бездоріжжя у пошуку респондента, — гріх. Тому, хоча й заїхали до родича всього на хвилинку, погоджуємося послухати розмову про євроінтеграцію, релігію, Верховну Раду і все інше, про що хоче розпитати нашого дідуся соціологічний інститут.
Для проформи питаю, кому, власне, наш дід довіряє особисту інформацію? Жінка з гордістю вимовляє назву дійсно існуючого інституту соціології, показує посвідчення, при цьому з особливим апломбом вимовляючи слово «міжнародний». Ну, якщо так, тоді точно можна повідати йому про те, що дід живе один, пенсію витрачає на харчі, й щодо виборчих процесів в країні зазвичай байдужий, адже «всі вони (кандидати) гади, паразити і злодії…». А отже, і запитання, й відповіді – прості та передбачувані.
Листок опитування виявився досить довгим. Тут тобі й Бандера чи Сталін, і Европейський Союз чи Митний, і Яценюк чи Симоненко? Та дід доволі швидко «лузає» запитання. Ось воно — велике українське розчарування. Типовий український «противсіх». У нього напоготові категоричні відповіді на всі політичні запитання, й пенсіонер демонструє відносну делікатність у відповідях, ймовірно, лише тому, що розмовляє з жінкою.
Аж раптом наш дідусь «забуксував». Просте запитання про те, чи задоволений він роботою свого депутата-мажоритарника, ставить респондента у глухий кут. Розгублений погляд у мій бік благає про допомогу. Підказую: «Це той, який обіцяв тобі провести світло по вулиці й підсипати щебенем калабатини на дорозі». Дід зорієнтувався, згадав передвиборчий перфоманс дядька з «Мерседесу» й видав відповідь. Благо, про депутатів Верховної Ради вже поговорили, тому всі потрібні визначення у нього були напоготові.
Далі – усе, що стосується діяльності «свого» депутата, – просто й однозначно. Суцільне «не»: в очі НЕ бачив, звітів НЕ читав, на виконання обіцянок НЕ сподіваюсь…
На цьому дискусійна тема про народних обранців в опитуванні, на щастя, вичерпалася. Тому з’являється надія, що далі справа піде швидше.
Та де там. Черговий блок запитань – про суспільне телебачення. Діда простять відкласти думки про негодованих курей та моркву, що через дощ залишається не викопаною, та поміркувати про джерело фінансування, значення та функції цього ТБ. Відповідь діда про те, що він не буде підключати цей канал, бо в нього вже є супутникова антена, певним чином забавляє.
З усього почутого дід вихопив два ключових слова: телебачення й абонплата. Підозра, що хтось зможе зробити його улюблений «95-ий квартал» платним, знову пробуджує в ньому «противсіха». Розповідати про липневий парламентський законопроект на відповідну тему чи історію ВВС охочих немає, тому даємо дідові можливість висловити своє категоричне «ні» з приводу всіх запитань цього блоку.
Так несподівано дід став солідарним з першим заступником голови Комітету Верховної Ради з питань свободи слова й інформації Оленою Бондаренко, яка також вважає, що потреба у громадському телебаченні в країні дорівнює нулю.
При цьому дід розходився — сумно одинаку, слова нікому сказати, а тут такі широкоформатні теревені. Тому він сміливо береться оцінити й визначити найбільш прийнятний, на його думку, проект створення суспільного каналу телебачення. Саме цього вимагає лист опитування.
Із третього разу дідові вдається прочитати ім’я поруч з одним із варіантів відповіді — Мустафа Найєм. Перепитує, чи не помилка. «Ні, є такий», — авторитетно пояснює опитувач. Врешті, інтерес до екзотичного імені перемагає, тому обрано саме цей варіант.
Цікаво, коли будуть опубліковані результати цього опитування, хтось матиме сумнів, що вказані в ньому відсотки «за» чи «проти» – свідома воля й побажання українського народу? Хто ж краще за мого дідуся знається на питаннях свободи слова, доступу до інформації та дотримання балансу думок у журналістській роботі?
Дід же пригладжує вуса й з поважним виглядом продовжує видавати свої «так» і «ні».
Утім, щодо наступного блоку запитань – полегшало. Жіночка питає про національність, віросповідання й перегортає сторінку. «Невже на тій сторінці лише два запитання?» — запитую її. Відповідь мене ошелешує: «Та там дурня всіляка, чорт її розбере». Мені, власне, все одно, яким буде результат цього соцопитування у глобальному масштабі. Але ж цікаво, яке саме запитання змусило опитувача засумніватися у наших розумових здібностях. «А раптом нам вдасться?», — вмовляю жінку повернутися до непоставлених запитань.
Після нетривалої, але усе-таки дискусії, жінка повертається до дідової національності та віросповідання, а потім і до інших запитань цього блоку. Наприклад, про його ставлення до інших народностей, які проживають в Україні. Таким чином до анкети потрапляють відомості про дідову національну терпимість та космополітизм. Потім він має вказати, хто він за національністю в душі, а не за паспортом. Навіть є варіанти відповіді на кшталт «дуже українець», «просто українець», «українець, але в душі відчуваю себе росіянином»…
Так ось вони – не нашого розуму запитання! Чи дідові відповіді можуть не вкластися в загальну концепцію та мету опитування?
Тим часом дід вправно визначає і озвучує свою націонал-ідеологічну платформу. Але «птичка» в анкеті так і не з’являється. Вмовивши повернутися до «дурних» запитань, треба ще й переконати опитувача, що респондент мав на увазі саме те, що озвучив – тож ставити познаяку доведеться. Жінка не поспішає, теребить ручку і намагається дізнатися, чому це в діда така «незрозуміла» позиція? «А ви ставите хрестики лише навпроти зрозумілих вам позицій?» Після цього питання інтерв’юер здається, черкає «галочку» й, прощаючись, бурмоче щось на кшталт «я краще знаю, як проводити опитування».
Гаяти час на полеміку бажання немає, бо ще треба встигнути попити з дідом чаю та запитати в нього про більш приземлене: здоров’я, справи, курей та вислухати його чергову скарги на оту дідькову розбиту й неосвітлену дорогу, обіцянка ремонту якої ще не одному депутатові прокладе доріжку до Верховної Ради. А те, що жіночка краще нас знається на опитуваннях (й напевно, результатах), у нас сумніву не залишилося.
Ірина Нетреба, Перша електронна газета
P.S. Описаний епізод соціологічного опитування — реальний. Інтерв’ю відбулося днями в одному із населених пунктів області. З огляду на етичні моменти редакція не озвучує назви інституту (а він справді дуже відомий) та не вказує місця проведення опитування.