“Це фільм не про революцію. Це фільм про людей. Про людей, які робили революцію. Скрізь Майдан”. Такими закадровими словами відкрився Мандрівний кінофестиваль про права людини Docudays UA у Кіровограді.
“Скрізь Майдан” режисера Катерини Горностай нагороджена премією Андрія Матросова від організаторів Docudays UA в Києві “За переможний дух свободи”.
“Документалістика. Нас знімають. Хай Бог милує”. Обірвані вислови випадкових акторів, у яких вся гра – на щирих обличчях. Без зазубрених текстів і натягнутих посмішок. Без слів зайвих. Випадкові кадри, фрази, прості люди, безсюжетна історія.
“Все спокійно. Не хвилюйся”, – пригинаючись від їдкого диму каже юнак у слухавку, де на тому кінці мережі його, певно, чекає хтось дуже близький. Вони не казали всього, вони берегли їх нерви, але не берегли себе заради своєї країни.
“Стою з такими ж як я – з провокаторами, – посміхаючись каже Хтось, – Добре, що ти все розумієш”. Випадкові телефонні розмови з Майдану і режисер знов перекидає глядача кудись у мирний момент свободи. Майдан. Літечко-квіти. Вогонь. Курсанти-присяга. Присяга на Вірність тій же Україні. Весілля-гуляння. І знову Майдан. Скрізь Майдан.
Це фільм про те, як люди гріли руки на Майдані. Як домовлялись про зустріч. Ділились здогадками, переживали, говорили, спостерігали. Мерзли, співали, дихали. Фільм, у якому кадри – випадково спіймані моменти. Це посмішка між сивих вус. Це сльози з блакитних очей. Це обірвані слова з обсохлих вуст.
“І все-одно. Скрізь Майдан. Навіть на Красній площі”, – де якраз поліція змусила українців сховати прапор України.
