Важливо

Андрій Клянчин: “Хірург як професіонал без операцій помирає дуже швидко”

Один з найкращих українських кардіохірургів Андрій Клянчин усе життя прожив на Луганщині. Після того, як на Сході України почалися воєнні дії, переїхав у Кропивницький (тоді ще Кіровоград). 

Чи легко починати все спочатку і впроваджувати свій досвід там, де для цього немає звичних умов? Про це читайте в інтерв’ю Андрія Клянчина для газети МОЗ “Ваше здоров’я”.

ВЗ На початку — традиційне запитання: як ви стали лікарем?

— Зізнаюсь: у мене ніколи не було такої мрії. Та й батьки з медициною не пов’язані (тато — вчитель англійської мови, мама — працівник торгівлі). Правда, навчаючись у старших класах школи, працював на 0,25 ставки санітаром в опер­блоці. Після школи хотів вчитися на прог­раміста. Але батьки сказали: або юрист, або лікар. Вибрав друге. У Луганський медичний інститут вступив з першого разу. Так усе й почалося.

ВЗ А чому пішли в кардіохірургію?

— Стати кардіохірургом теж ніколи не планував. Коли навчався в медінституті, хотів обрати анестезіологію. Після закінчення вишу за розподілом потрапив у районну лікарню, за 15 кілометрів від Луганська. Потім запропонували посаду загального хірурга в Луганській поліклініці та районній лікарні — її обіймав 1,5 року. А далі отримав пропозицію працювати у відділенні кардіохірургії в Луганській облас­ній клінічній лікарні. Йти чи не йти — довго думав. Це було непросте рішення, адже розумів, що знову потрібно буде вчитися, фактично — опановувати новий напрямок медицини. Але я вирішив працювати на перспективу, а згодом зрозумів — це моє.

У новій операційній Кіровоградського обласного кардіодиспансеру
У новій операційній Кіровоградського обласного кардіодиспансеру

ВЗ Чому переїхали саме в Кропивницький, адже хірургу вашого рівня були б раді всюди — і в столиці, й у будь-якому місті-мільйоннику, і навіть за кордоном?

— Коли почалася війна на Сході, перервалися всі зв’язки, припинилося постачання з України медикаментів, витратних матеріалів… Так званим новопроголошеним міністерствам було не до цивільної медицини. А хірург як професіонал без операцій помирає дуже швидко. Навички формуються роками, а втрачаються за кілька місяців.

Тоді переді мною постав вибір: або їхати в Росію, як це зробили багато моїх земляків, або залишитися в Україні. Я вирішив залишитися. Була також можливість поїхати в Білорусь. Ми з дружиною навіть побували в Мінській обласній лікарні, ознайомилися з умовами роботи. Керівництво сказало, що готується друга операційна, пропонували працевлаштування. Але саме в той час головний лікар Кіровоградського обласного кардіодиспансеру Ганна Сухомлин запросила мене на співбесіду, і ми порозумілися. Я прийняв її пропозицію. Для мене це був виклик як для спеціаліста — почати все з нуля, розвинути напрям сучасної кардіохірургії у Кіровограді.

ВЗ Як зустрів вас у жовтні 2014 року тоді ще Кіровоград?

— Своєрідно. Квартиру мені вдалося зняти десь із 7-ї чи 8-ї спроби. Щойно хазяї дізнавалися, що я переселенець з Луганська, — відмовляли. Два тижні жив у палаті лікарні, у якій тоді працював. Я й досі живу в Кропивницькому без прописки. Але нещодавно облрада виділила мені кошти на придбання квартири. Зараз перебуваємо в пошуку…

Кардіохірургічна операційна бригада Кіровоградського обласного кардіодиспансеру
Кардіохірургічна операційна бригада Кіровоградського обласного кардіодиспансеру

ВЗ А як прийняли на роботі? Чи вдається вам реалізовувати тут всі свої вміння та навички?

— Раніше Кіровоградський кардіо­диспансер був більше схожий на звичайний лікувально-профілактичний заклад санаторного типу. Зміни тут почалися у 2012 році, коли відкрили рентген-операційну з ангіографом. Цей рентгенівський апарат — золотий стандарт у діагностиці та лікуванні хворих кардіологічного профілю.

Працювати в обласному кардіо­диспансері я почав у травні 2015 року. А менше ніж через рік у клініці відкрили сучасну кардіохірургічну операційну. Це дало змогу виконувати операції на відкритому серці, чого тут узагалі ніколи не робили. Раніше для того, аби прооперуватися, хворим доводилося долати нелегкий і довгий шлях: пацієнт лягав на діаг­ностику, потім лікарі зв’язувалися зі спеціалістами з Києва, обговорювали діагноз, домовлялися про планове лікування. Хворого оперували в столиці, а через тиждень-другий він сідав у потяг чи авто і їхав у Кропивницький для проход­ження реабілітації. Потім ще 2-3 тижні лежав у кардіодиспансері.

Тепер стало набагато простіше: і операція, і реабілітація пацієнта відбуваються в нашому кардіодиспансері під наглядом лікаря-кардіо­лога та кардіохірурга. До того ж, умови лікування в закладі значно покращилися навіть за той час, що я тут працюю.

У новій операційній, наприклад, встановлено сучасну «ламінарну» вентиляцію, фільтри на вхідне повітря, котре знезаражується перед тим, як потрапити в операційну, та підігрівається чи охолоджується. Користуємося також потужними німецькими лампами, які забезпе­чують якісне освітлення операційного поля. Придбали апарат штучного кровообігу, наркозно-дихальний апарат та інше обладнання, необхідне для проведення високоспеціалізованих операцій на серці та судинах.

Під час оперативного втручання
Під час оперативного втручання

ВЗ У Луганській обласній клінічній лікарні ви обіймали посаду завідувача кардіохірургічного відділення, якого в Кіровог­радському кардіодиспансері немає. Чи планується його створення?

— Зараз адміністрація вирішує це питання. Думаю, на початку наступного року воно в нас уже буде. Але поки що ми справляємося із своїми завданнями навіть на кардіологічних ліжках. Правда, трохи переобладнали їх під себе.

ВЗ Ви багато часу приділяєте самоосвіті, зокрема стажувалися за кордоном. Чого там навчилися?

— Так, я двічі був у Бельгії, кілька разів — у Росії. Грошей на закордонні поїздки мені ніхто не давав — збирав сам, просив у спонсорів.

У Бельгію їздив з конкретною метою — освоїти операції коронарного шунтування на працюючому серці. Навчався у кардіохірурга зі світовим ім’ям — Пауля Сержанта, який, на жаль, уже перестав практикувати, вийшовши на пенсію. У кардіохірургічному середовищі його знає майже кожен фахівець. Багато хто навчався в нього цієї методики, що дає змогу безпечно і якісно оперувати пацієнтів з ішемічною хворобою серця. Це найпоширеніше втручання в кардіохірургії — 70% операцій становить саме коронарне шунтування.

Також я проходив стажування в Національному інституті серцево-судинної хірургії ім. М. М. Амосова НАМН України, в Інституті серця МОЗ України, вчився у провідних віт­чизняних спеціалістів.

ВЗ Порівняно із закордонними умовами чого бракує українській медицині?

— Порівнювати закордонну систему охорони здоров’я і українську — безглуздо. Бо в нас її просто немає, а те, що маємо, можна сміливо наз­вати пережитками минулого. Навіть ходити далеко не треба: у тій самій Росії чи Білорусі вже давно перейшли на страхову медицину, проводяться високотехнологічні операції (кардіохірургічні, транс­п­лантації тощо), які фінансуються державою чи страховими компаніями та є майже безкоштовними для пацієнтів. А в нас як? Говориш хворому, що йому потрібно оперуватися. Пояснюєш: операція безкоштовна, але необхідно придбати одне, друге, третє… Списуєш цим «треба» 3 аркуші паперу формату А4 дрібним почерком. Називаєш орієнтовну суму цього всього — у людей очі округлюються. І це не лише в кардіохірургії…

Підготовка до операції з імплантації кардіостимулятора
Підготовка до операції з імплантації кардіостимулятора

ВЗ А медична реформа, на яку нині покладається багато сподівань, хіба не веде до покращення?

— На сьогодні жодна з анонсованих медичних реформ не доведена до кінця. Прийшов один міністр — почав одну реформу, інший — другу. І ніхто до пуття нічого не довів. Про страхову медицину ми вже говоримо 10 років, але ні на крок до неї не наблизилися. А вона вигідна всім, і в першу чергу хворому, який працює, сплачує податки. Транс­плантація також майже «на нулі».

Ті реформи, що відбуваються зараз в Україні, більше схожі на популізм. Але є й позитивні моменти. Зокрема, скорочення ліжко-місць. Наприклад, у наших лікарнях лежить багато хворих, які зовсім не потребують госпіталізації. Їх досить скрупульозно обстежити в поліклініці, призначити адекватне лікування і повторний прийом. А в нас одразу направляють у стаціонар: мовляв, нехай полежать, а ми покажемо свою роботу.

Зараз також активно обгово­рюють реформу швидкої допомоги, плюються на неї. Але, по суті, це теж добре. Чому? Бо в розвинутих країнах Європи, у США, Ізраїлі лікарі не їздять на виклики.Вони зустрічають хворого в приймальному відділенні, куди того доправляє швидка. Для того щоб приїхати, надати першу допомогу, транспортувати пацієнта до лікарні, не обов’язково 7-9 років навчатися — вистачить відпрацювання до автоматизму певних навичок і прийомів.

Чому так негативно сприйняли цю реформу? Бо лікарі швидкої допомоги отримують більшу зар­плату, ніж звичайні лікарі, мають зручний графік роботи (добу працюєш — дві відпочиваєш). Якщо зміни буде впроваджено, то їх посадять у поліклініку, а це суттєво вдарить по кишені.

Узагалі ж, зарплата в українській медицині — одне з найболючіших питань. На неї неможливо прожити навіть самому, не кажучи вже про те, щоб утримувати родину. Наприк­лад, лікар-хірург вищої категорії отримує в перерахунку 150-200 дол. на місяць…

Вважаю: перед тим, як починати реформи в медицині, слід спочатку підвищити якість життя населення та надати достойну зарплатню медичним працівникам. А це неможливо без відповідного фінансування. От про це і варто подумати в першу чергу.

Тетяна КОЛІСНИК, спеціально для «ВЗ», м. Кропивницький


Comments:

Напишіть відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*