“Я рада, що є такий проект і такі люди!” – мандри канадійки Марічки і “Баби Єльки”

Світлана Листюк
Журналістка
Світлана Листюк
Журналістка
@ Олександр Майоров, проект "Баба Єлька"

Ми саме готувалися до фотовиставки «У пошуках пісні» проекту «Баба Єлька» у Пасічному (Маловисківський район), коли на меседжер надійшло повідомлення від Марні Хоулет. Дівчина написала, що вона канадійка, пише наукову роботу про Україну і зараз проводить своє дослідження в Кропивницькому. Вона хоче більше дізнатися про українську культуру, тому просить «Бабу Єльку» поїхати разом у наступну експедицію. Ми вирішили: навіщо чекати, якщо днями ми будемо в Пасічному, де саме святкуватимуть Івана Купала. Марні погодилася поїхати туди.

В авто сиділо троє: Інна (одно з засновниць «БЄ», редакторка «Нової газети»), Костянтин (волонтер проекту ) і Світлана (учасниця команди «БЄ», редакторка «Першої електронної газети»). Коли на горизонті з’явилася Марні, одразу було помітно, що вона не місцева – мала дуже широку щасливу посмішку, яка підкорювала з першого погляду.

«Привіт, я Марічка, – сказала вона, підсівши в авто. – Я розумію українську, але розмовляю not so good».

Тож далі ми спілкувалися англійською. Попереду – дорога до Пасічного.

Марні-Марічка зі Саскачевана. Це центральна провінція Канади, а не столиця (раптом що).

«Мої родичі по маминій лінії з Львівської області. Під час Другої світової війни вони перебралися до Польщі, а звідти в Канаду. Це був важкий шлях, який вони подолали, бо хотіли кращого життя. Ми про це вдома мало говоримо, – пояснює дівчина. – Рідна мова моєї мами і бабусі – українська. Вдома у бабусі досі часто спілкуються українською. Її прізвище – Михайлюк. А мій батько – канадієць. Він не знає української, тому вдома ми розмовляємо англійською».

Останнім часом родина Марічки часто буває в Україні. Сама вона волонтерила у літніх таборах Івано-Франківщини і Закарпаття, організованих Міжнародним благодійним фондом «Нове Покоління» для діток-сиріт. Його, до речі, теж започаткували канадійці українського походження – ще 1996 році. Також дівчина танцювала в Ансамблі народного танцю «Павличенко» (місто Саскатун), який брав участь в етнічних фестивалях України і навіть здійснив тут власний творчий тур.

51a0ded626dd9c7b3604bf30abc3c1fe.jpg
@ Марні Хоулет | Facebook
882ae39d2ea0ca02a58ce1ff31e4a1ed.jpg
@ Марні Хоулет | Facebook

Її мама теж тут гостювала – вчилася у Чернівцях за програмою обміну.

«У червні мої батьки приїжджали в Україну разом. Батько побував тут уперше і закохався в Львів. Він сказав: якщо вся Україна така прекрасна, то я хочу побачити ще!», – розповідає Марні.

Розпитуємо, чим вона займається в Лондоні і як взагалі туди потрапила.

«Коли я зрозуміла, що хочу вивчати саме Україну, то з’ясувалося, що в Канаді фахівці звертають більше уваги на її культуру, традиції, фольклор, – пояснює Марічка свій шлях в науку. – А я завжди мріяла вступити до Лондонської школи економіки та політичних наук. Тож так і зробила».

Йдеться про один з найпотужніших структурних підрозділів Лондонського університету, що здійснює прикладні і теоретичні дослідження в галузі економіки. За умовами візи, Марічка має 20 робочих годин на тиждень. Протягом цього часу вона займається викладацькою діяльністю (адже, за нашими мірками, вона – кандидат економічних наук) і власним науковим дослідженням. Вивчає міжнародні науки, порівнює політико-економічну ситуацію в прикордонних регіонах різних держав, а основна її увага зосереджена на дослідженні України, як країни пострадянського простору.

«Я готова була змінити країну проживання, але не хотіла відмовлятися від своєї мети – пізнати батьківщину моїх предків. Тому переїхала до Лондона. Тому я тут», – каже дівчина.

В Україні Марічка вже побувала з науковими розвідками у Закарпатській області і планує відвідати Чернігівську. На Кіровоградщину вирішила приїхати, щоб порівняти економіко-політичну ситуацію в центральних і прикордонних регіонах. Вона багато спілкується з місцевими, адже в основі її наукової роботи – наукове інтерв’ю. До слова, цю прогресивну методику досі відкидають більшість українських вчених. А кандидатська дисертація в Європі значно менша за об’ємом, ніж в Україні. Це неабияк здивувало дівчину. Вона зраділа, що таки обрала Лондон.

Дорога повела нас за місто. На місцями полатаних залишках асфальту добряче хитало. Доки ми звернули на сільську ґрунтовку, добряче розтряслися. Марні поцікавилася, чому ми не їздимо потягами. Відповідь її шокувала – нема у нас потягів між селами, та й між багатьма містами далеко не кожен день курсують.

Марічка згадала: коли була в Закарпатті, дізналася що з тамтешніх сіл багато молоді виїжджає за кордон. «Вони це називають «на заробітки», – додала дівчина. – Ви не боїтеся, що вони можуть не повернутися?

Ми дружно засміялися, чим ще більше її здивували. Адже для нас оте «на заробітки» стало буденною справою. Пояснили: за кордон виїжджають люди з усіх без винятку областей України, і не лише молодь, а й зрілі люди.

«Чому так? Це жахливо. Невже це вас не бентежить? Як ви з цим боретеся? Як ви взагалі таке допустили? Адже ви втрачаєте цю молодь. Якщо вони не повернуться, ваша економіка занепадатиме! Країна просто котитиметься вниз, люди старітимуть і не зможуть забезпечувати всі економічні процеси в країні. Соціальна складова превалюватиме над економічною і країна збанкрутує.

А ще ви втрачатиме свою культуру, свій фольклор – не буде кому зберігати автентичну культуру, не буде кому її передати. Ваша молодь стане носіями чужої культури, розвиватиме чужу економіку, підтримуватиме чужу політику. Невже це вас не бентежить!» – залепетала Марі, не стримуючи подиву і обурення.

Ми пояснили, що саме тому і створили «Бабу Єльку» – щоб зберегти нашу традиційну культуру, відродити її після років радянського «пресу», показати всьому світу її багатство і автентику, зацікавити молодь і закохати її в Україну.

«У радянські часи нашу самоідентифікацію як українців намагалися стерти. У радянських підручниках і книгах наша культура представлена, як забита сільська шароварщина, залита самогоном, засмальцьована салом. Ми ж хочемо показати людям правду – глибоку і потужну українську культуру, виспівану автентичними піснями, вишиту майстерними рушниками, виткану неповторними килимами», – пояснюємо свою ідею.

У Марічка ж після кількох відвідин України склалося враження, що люди тут майже не знають народних чи хоча б україномовних пісень. Їй здалося, що в Канаді в діаспорі вони більше дотримуються українських традицій і більше їх поважають, ніж тут.

«Ми в школах і на гуртках вивчаємо українські пісні, традиційне мистецтво, культу. Ми співаємо українською, часто ходимо до церкви, бережемо традиції відзначення Різдва, святкуємо Маланку, Івана Купала. У нас дуже потужна діаспора!», – захоплено розповідає канадійка.

a697f6d77966f6712191d0ea5dd5403e.jpg
@ Марні Хоулет | Facebook

Розмова точилася навколо страшних радянських репресій, політики русифікації, асиміляції населення, затюкування і переслідування всього українського, аж до фізичного знищення.

«Мабуть, тому моя бабуся не хоче говорити про свою Україну…, – розмірковує Марічка, – Тепер я розумію «Бабу Єльку» і чому ви так переймаєтеся збереженням української пісні. Чесно, я знала про переслідування в радянські часи, але не думала, що все було так страшно. У наших книгах про це мало написано. Вам треба більше писати і розповідати про це англійською, бо в іноземців просто немає можливості дізнатися про всі оці страшні і дивні речі».

А тим часом вузька сільська дорога, просковзнувши повз засіяні соняхами поля, потонула у зеленому тунелі лісосмуг, все наближаючи нас до пункту призначення. Розмова поволі перейшла до «Баби Єльки» і власне Пасічного.

«Наш проект про те, що треба цінувати своє коріння і любити себе українцем. 13 липня – виповнюється рік з дня заснування «Баби Єльки». За цей час ми об’їздили вже 35 сіл, зробили кілька тисяч фото, записали 365 пісень, а ще оригінальні рецепти і унікальні свідчення старожилів про Голодомор, Другу світову війну, буденне життя українців у радянські часи. Ми робимо сучасне аранжування старих українських пісень, щоб зробити їх ближчими і цікавішими для молоді, – розказуємо про свої ідеї і плани. – А в Пасічне їдемо тому, що саме тут для нас вперше розтопили піч і під справжній автентичний спів замісили й спекли пухкий український хліб».

Ми не розчарували очікування Марічки: коли прибули на місце, у селі саме розгорнулася підготовка до свята і вона побачила все на власні очі. Доки ми розкладали фотовиставку, місцеві взяли іноземну гостю під своє крило – наввипередки розказували рецепти найсмачніших юшок, риб’ячих котлеток, польової каші, які вже тут, поруч, доходили у величезних казанах на вогнищі. Марічка весело пищала, мов дитина, ладь торкаючись пальчиком до величезної рибини, виловленої в місцевій річці для сьогоднішньої юшки. А одна з жіночок вже наливала до склянки «за знайомство», розхвалюючи рецепт свого самогону. Виявилося, що Марі і про самогон знає – бабуся розповідала. Дівчина уявляла його сивим-сивим і смердючим. Очікування відрізнялися від реальності, але вона не відмовилася скуштувати. Навіть зробила фото, щоб показати рідним з діаспори.

78e0f5dc349b6e1a3fae53620d04060b.jpg

Жіночки розпитували Марічку про її кулінарні вподобання, очікуючи почути про якісь екзотичні чи витончені страви високої кухні.

«Я люблю борщ! – впевнено заявила канадійка. – особливо гарячий, червоний… Це справжня смакота (delicious). А ще я люблю ходити на базар. У вас дуже класний базар. Тут щодня є свіжі овочі і фрукти. У Лондоні такого немає. А якщо з’являється щось отаке – щойно від фермера, – то коштує це дуже дорого.

У Лондоні я мушу економити. А тут ходжу на базар щодня. Щось купую і спілкуюся з людьми. Тут дуже дружні і ввічливі продавці. Вони спілкуються з покупцями, як з ліпшими друзями і це класно!».

Ми гуляли пагорбами над річкою поміж тюками соломи, композиціями з квітів і вербового гілля, стендами «Баби Єльки» і купальським багаттям, роздивлялися довколишні краєвиди, приміряли величезні вінки і говорили про життя тут, в Україні, і в Канаді.

«Україна така красива! Тут все просто неймовірне! Я закохалася у цю природу і людей. Невже ви не бачите, як тут гарно? – щиро лепетала Марні. – І ваша робота, ваша «Баба Єлька» викликає у мене повагу і захоплення. Ми в діаспорі теж дуже поважаємо українські традиції і народний фольклор. Я рада, що є такий проект і такі люди!», – зізналася дівчина, споглядаючи, як селяни юрбляться навколо фото з наших експедицій.

«А знаєте що… Я хочу вам допомогти і показати нашу українську культуру світові…!», – враз захоплено вигукнула Марічка.

А яка у неї виникла ідея і де «Баба Єлька» і Марні Хоулет презентують світові фольклорні скарби Кіровоградщини – це вже зовсім інша історія.

5aa451d950ea2b5bcdfdb52d52823b02.jpg

090bdb799c44a52ca6f3f7e199b8f052.jpg

90902699cd84b668d654797a62034ac9.jpg

a798c73a89395368e89077bff48604c9.jpg

88cf4bb0691ecaafd01d43187b1c9b32.jpg

9fc59a1b48371875a34fe3ffde979f46.jpg

7687a19a97bb916894a15aa520685627.jpg

7f9bff4c2c9a0fdbd58037823703bc70.jpg

ef27cba3100a31f40211e37d23760ec0.jpg

fb0bb633cdcbf8f5cf222e28730aa7af.jpg

fb6899f26241930b1e923eee3c5810ee.jpg

d046f3299688733ed37f88d408bd438f.jpg

ad9149ba2499bb9718a5d4f2335962c3.jpg

7a65f175db3247e28583393d81c8538c.jpg

ecd7050abd6367b31614002df0f27f94.jpg
@ Марні Хоулет | Facebook
62570a63ac963e1732e1f40c0854bea9.jpg
@ Марні Хоулет | Facebook
5fda58869f57f7ce23109bf8d15b48af.jpg
@ Марні Хоулет | Facebook

Фото Олександра Майорова, прект “Баба Єлька”

Поширити:

Залишити коментар:

коментар