Поля, не зорані плугом, а понівечені снарядами. Такий болісний пейзаж впав в очі хліборобу з багаторічним стажем — механізатору та комбайнеру ТОВ «Верес», уродженцю с. Камбурліївка Онуфріївського району Едуарду Альшанову, коли за шостою хвилею мобілізації потрапив в одну з найнебезпечніших зон бойових дій на сході України — під Артемівськ (нинішній Бахмут).
Історію Едуарда Альшанова розповідає “Голос України”.
Перед цим Едуард пройшов навчання в Львові, здобув військовий фах артилериста та навички стрільби із «Градів». Але сам виявив бажання перейти в піхоту.
«Гради» стоять на 3й лінії оборони — це десь за 40 кілометрів від нульової позначки, — пояснив таке рішення Едуард, — а я рвався на передову».
Комбат 2 батальйону 54 ОМБР, після прибуття нових бійців, уперше глянувши в очі Альшанову, сказав: «Будеш старшиною роти». Тож довгих вісім місяців Едуард не виїздив із «сірої зони», керував майже ста чоловіками особового складу, включаючи офіцерів. На ньому було буквально все — від бойового планування, організації несення вартової служби, командування опорним пунктом до забезпечення бійців обмундируванням, харчуванням, облаштування бліндажів та окопів.
«Починали службу з одного бінокля, — згадує Едуард, — а потім волонтери із Дніпра, Західної України попривозили нам і тепловізори, і інше військове обладнання».
Бувало, що обстріли тривали по кілька годин, тож доводилося контролювати ситуацію в її розташуванні (район так званої Світлодарської дуги) фактично цілодобово, спати старшині щодня випадало не більш як по три години.
«Полегшення було в тому, що разом зі мною служили двоє земляків із Павлиша — Сашко Ященко, який призивався за п’ятою хвилею мобілізації, та Женя Коваленко, який прийшов служити, так як і я, по шостій хвилі мобілізації. Вони допомагали мені «виховувати» особовий склад» — розповідає Едуард.
Наприкінці служби, яка тривала п’ятнадцять із половиною місяців, через сильний головний біль Едуард потрапив у госпіталь. Там пройшов відповідний курс лікування, а також психологічну реабілітацію. Хоча, щоб зцілитися від війни, мабуть, потрібні роки. Товариш по службі — замполіт, старший лейтенант Олег Павлюк, говорить про військовослужбовця з позивним «Ольха» Едуарда Альшанова:
«Такими повинні бути всі командири в армії. Рік ми прослужили разом, і я бачив, який фантастичний авторитет він має серед армійців, як тягнув на собі всю роботу, а ще — був «грозою» для «аватарів» — будь то рядовий, чи офіцер. У нас із цим була і є велика біда. Де тільки беруть військкомати стільки любителів оковитої! І всіх їх треба було виховувати, добиватись, щоб вони виконували бойові завдання, і головне — щоб залишились живими. Едуард справлявся зі своїми обов’язками на відмінно. Він — справедлива та порядна людина».
Звісно ж, така військова характеристика збігається з тією, яку своєю добросовісною працею заслужив Е. Альшанов у сільгоспвиробництві. Сів за кермо трактора він одразу після школи, де й отримав спеціальність механізатора. Спочатку працював у місцевому господарстві, а згодом перейшов у «Верес». З року в рік Е. Альшанов підвищував свій професійний рівень — освоїв комбайни зарубіжного виробництва «Кейс», потім — «Клас». Тож тепер уже в нього є чому повчитися.
Коли демобілізувався хлібороб, не став засиджуватись вдома, хоч мав право на два місяці відпустки, — через два тижні відпочинку повернувся в колектив. Сів за штурвал комбайна, щоб допомогти колегам у збиранні качанистої. Потім — внесення добрив, потім… Перепочивати від робіт у полі довго не випадає.
Найулюбленіша пора для Едуарда в роботі — жнива.
«Збирання врожаю приносить найбільше задоволення, бо вже видно результат праці всього колективу. А коли врожай щедрий — і душа радіє», — каже хлібороб.
Саме про таку, спокійну мирну працю мріялось Едуарду Альшанову там, де й зараз рвуться снаряди, де гинуть люди, де йде війна…
Руслан Сорока, “Голос України”