Важливо

Паралелі світових воєн. Наскільки реальною є загроза 3-ї світової?

Ескалація насильства у світі поступово виходить за межі локальних конфліктів. Напруга у міжнародних відносинах постійно зростає. Чи може це свідчити про виникнення передумов для початку нового глобального військового конфлікту – Третьої світової війни? Щоб відповісти на ці питання, варто згадати причини та передумови Першої та Другої світових воєн.

Отже, 1-ша Світова. Попри те, що після війни держави-переможниці найголовнішим її винуватцем визнали Німеччину, ця війна виникла через цілком певні історичні причини та безпосередні приводи. Причини війни полягали в протистоянні між провідними європейськими країнами. Поява на політичній карті світу внаслідок франко-прусської війни об’єднаної Німецької імперії, порушення рівноваги сил на континенті поставили на чільне місце в Європі Німеччину. Через боротьбу за ринки збуту загострилися її відносини, насамперед економічні, з Англією, Росією та Францією. При цьому найглибша прірва у взаєминах пролягла саме між Британією та Німеччиною.

Державам Антанти (передусім Англія, Франція та Росія) протистояли держави Троїстого союзу (Німеччина, Австро-Угорщина та Італія). Британці прагнули зберегти свої ринки збуту і відстояти світове панування, Франція бажала реваншу за поразку у франко-прусській війні, Росія намагалась отримати протекторат над всіма слов’янськими народами, контроль над Дарданеллами і захистити свої інтереси в Азії, Сербія хотіла стати лідером слов’янських народів Балканського півострова.

На противагу цим країнам, Німеччина, як нова динамічна імперія, прагнула до військового, економічного і політичного лідерства на континенті та отримання ринків у колоніальних володіннях суперників; Австро-Угорщина намагалась просто себе зберегти в існуючих кордонах; Італія хотіла повернути свої Савою і Ніццу, що входили до Франції та загарбати ряд територій.

Безпосереднім чином передумови 2-ї Світової війни випливають із так званої Версальсько-Вашингтонської системи — розстановки сил, що склалася після Першої світової. Головні переможці (Франція, Великобританія, США) виявилися нездатні зробити нову систему світоустрою стійкою — переможені були максимально принижені, дві ключові держави-супротивники (Австро-Угорщина і Туреччина) розчленовані. Німеччина була позбавлена можливості повноцінно брати участь у міжнародних справах, обмежена у можливості створити повноцінні збройні сили і обкладена контрибуцією, але при цьому не була розділена.

Вимоги Італії на Версальській конференції не були задоволені, більшовицька Росія була повністю виключена з міжнародних процесів, незалежність України, Білорусі та Кавказьких країн не були визнані. За межами конференції залишилася ситуація в Азії – японські претензії на управління Китаєм. Отже, все це стало причиною формування нової коаліції «ображених» – Німеччини, Італії, Японії та СРСР, які і розпочали Другий глобальний конфлікт.

Версальська система, гарантами якої на континенті були Франція і малі країни Східної Європи, не могла бути ефективною, тому що її прямими та непрямими жертвами були дві найбільші держави континенту – Німеччина і Росія. Однак 16 квітня 1922 року Німеччина і Радянська Росія підписали Рапалльський договір, завдяки цьому була можливість хоч трохи, але підтримувати і взаємно розвивати військово-технічний потенціал, накопичений в роки Першої світової війни.

У той час як Червона Армія використовувала технічні досягнення німецької військової промисловості і сучасні організаційні методи німецького генштабу, рейхсвер отримав можливість готувати групи льотчиків, танкістів і фахівців з хімічної зброї (газів) у трьох власних школах, а також за допомогою дочірніх підприємств німецької військової промисловості в Росії навчати своїх офіцерів поводження з новою зброєю, виготовлення і володіння яким було заборонено Німеччині.

Зі свого боку Великобританія і США не були зацікавлені в різкому ослабленні Німеччини, вбачаючи в ній противагу французькому домінуванню в Західній Європі. Криза 1923 року переконала їх у небезпеці приходу до влади в Німеччині реваншистських сил. Тому в 1924 році Британія і США домагаються прийняття «Плану Дауеса», що дозволяв Німеччині отримувати позики США для погашення репарацій. Це дозволило Німеччині вже до 1927 року відновити військово-промисловий потенціал. У 1930 році був прийнятий ще більш м’який «план Юнга», що надавав Німеччині відстрочення на погашення репарацій на період кризи.

Що ми маємо сьогодні?

Чи є сьогодні передумови для початку 3-ї Світової війни? На жаль, так. Основні причини ТСВ — боротьба за ресурси і переділ в економічній сфері. У наш час найімовірнішими місцями, де зав’яжеться Третя світова війна, є Україна, Близький Схід і інші території, багаті природними ресурсами.

Які країни прагнуть реваншу? Це, передусім, Росія, яка намагається відновити свій статус наддержави та контроль, як мінімум, над територіями колишньої Імперії та країнами «Варшавського договору»; це КНДР, яка зацікавлена у приєднанні, як мінімум, території Південної Кореї; це Сербія, яка мріє про відновлення колишньої Югославії; це Японія, яка досі не уклала мир з Росією через окупацію Курильських островів.

Які держави конче потребують розширення територій? Передусім, Китай, Японія і Індія, при чому для перших двох найперспективнішим напрямком розширення є північний (тобто, територія нинішньої РФ). До цього ж переліку варто віднести і нове невизнане квазі-державне терористичне утворення «Ісламський Халіфат».

Які країни мають обмеження в торгівлі? Ті, що перебувають під міжнародними санкціями – КНДР, Іран, Куба, Венесуела і Росія.

Які держави мають реальні підстави претендувати на підвищення власної ролі в існуючому світовому порядку? Це країни, що мають стабільну економіку, потужну армію і впливають на глобальні світові процеси: Китай, Саудівська Аравія, Індія, Бразилія та ПАР. Проте, до цього переліку варто включити і міждержавний союз, який дедалі більше набуває суб’єктності і претендує на роль наддержави – це Євросоюз.

Якими можуть бути сторони конфлікту?

Із сучасною «Антантою» все, загалом, зрозуміло. Це країни НАТО, ЄС, а також Японія, Австралія, Нова Зеландія і, звісно, Україна, тобто ті, хто підтримав міжнародні санкції проти Росії. Вони представляють цивілізований демократичний світ. З великою долею ймовірності, на боці даного альянсу виступатимуть і арабські країни на чолі з Саудівською Аравією, і Ізраїль, і Південна Корея, і Грузія.

Прообраз частини нового «Троїстого союзу» ми мали змогу побачити на параді у Москві 9-го травня. Це Росія, Китай та інші члени ШОС, деякі африканські країни (Зімбабве, Сомалі), КНДР і… терористи з «ІДІЛ» і подібних ісламістських організацій.

Щоб альянс відбувся, союзники мають розподілити між собою сфери впливу. Що може запропонувати Кремль кожному зі своїх потенційних спільників? Почнемо з Китаю. Москва чудово розуміє, що мрією китайців тривалий час є експансія на незаселені і багаті на ресурси простори РФ.

Головна задача у союзі з Китаєм – не стати його здобиччю. Пекін не задовільниться територією бідної Монголії, перенаселених Кореї, В’єтнаму, Лаосу, Камбоджі, Тайланду, Японії… хоча й не відмовиться від можливості ними розжитись. Щоб зацікавити Пекін, окрім переліченого, до пакету «хотєлок» має увійти велика необжита, проте багата на ресурси територія. Під цю характеристику підходить Австралійський континент.

Північній Кореї можуть пообіцяти віддати Південну, і, можливо, Японію. Про те, що всі корейці, у перспективі, мають бути «з’їдені» китайцями, їм, звісно, ніхто не скаже.

В цій ситуації Китаю найвигідніше просто зачекати, поки Росія розпочне повномасштабний конфлікт і зазнає краху. Тоді китайські війська зможуть перейти російський кордон і безперешкодно окупувати Сибір та Далекий Схід, виступивши вже на боці антиросійської коаліції. Так робила Італія у Першій та спробував зробити СРСР у Другій світових війнах. А доки цього не відбудеться, китайці можуть спробувати тихенько поглинути «нікому не потрібні» Монголію, Тайвань та Індокитай і, як удав, будуть їх перетравлювати.

Москва, судячи з пріоритетів її зовнішньої політики, намагатиметься втягнути у свою коаліцію також Індію, Бразилію, ПАР. Індії, імовірно, пропонуватиметься зайняти Бангладеш, М’янму та Шрі-Ланку, тоді, як найбільший інтерес для неї представляє Пакистан.

До інтересів Бразилії у Кремлі можуть запропонувати територію усього Американського континенту, але ця країна не має таких апетитів і навряд чи повірить в успіх затії. Південній Африці пропонуватимуть контроль над всім материком, однак те саме таємно може пропонуватися і іншим африканським та мусульманським союзникам, наприклад – Зімбабве, або Ісламському Халіфату, тому подібні пропозиції також навряд чи знайдуть підтримку.

З цих та інших причин, виступ Індії, Бразилії та ПАР на боці тієї чи іншої коаліції, на мою думку, малоймовірний, вони до останнього зберігатимуть нейтралітет. І лише в цьому випадку – виграють і економічно, і політично.

А яку зону інтересів Кремль визначив для себе? Судячи з усього, Росія прагне захопити не більше ні менше, як увесь Європейський континент. Тим самим, Москва прагне реалізувати свою мрію про роль «третього Риму», задовольнити комплекси неповноцінності, пов’язані з європейською цивілізацією, і отримати найбільший у світі науково-технічний потенціал.

Про такі амбітні плани свідчать акценти та масштаби російської пропаганди, економічна експансія, фінансування європейських політичних сил, втручання у внутрішню політику країн Європи, пріоритети діяльності агентурної мережі та зовнішньої розвідки. Ці ж плани містяться в літературі, яку російський президент полюбляє читати і яку змушує штудіювати своїх підлеглих.

Чи реальні подібні плани? Як на мене – фантастика. Але плани Гітлера були не менш фантастичними, однак він їх спробував реалізувати. Тому і сьогодні нам необхідно готуватись до найгіршого.

Дмитро Сінченко


Дмитро Сінченко
Дмитро Сінченко 24 Articles
Керівник Всеукраїнської ініціативи "Рух Державотворців". Раніше працював на посадах речника Всеукраїнської організації "Дебатна Академія", члена Національного комітета кампанії «МОЛОДІЖНА ВАРТА», віце-президента Українського незалежного фонду інноваційного розвитку. У 2009 році був одним із засновників та спікерів Громадської кампанії «Новий Громадянин», і досі є активним учасником однойменного Партнерства. У 2011 році долучився до заснування Руху "ЧЕСНО". З 2012 року очолюю Асоціацію Політичних Наук. Політичний аналітик, блогер, публіцист.

Comments:

Напишіть відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*