Саме звідси – від млина й колишньої панської садиби – відкривається вид на мальовничу Давидівку.
Напевно, в минулому кожен, хто вперше приїздив чи з торбою за плечима заходив у село, зупинявся біля гігантського борошномельного підприємства, довго й зачаровано спостерігаючи за тим, як потужні води Ятрані крутять важке колесо, приводячи в дію велетенські жорна, а вся чотириярусна споруда млина наповнюється гуркотом. «Оце сила!», – з повагою до винаходу, його творця – інженера, тутешнього пана й самого села думав зайшлий… Власне, Давидівка й зараз починається з млина, але починається …тихо…
Хай впаде?
Ятрань тут, як і на всьому своєму шляху, – непостійна, норовлива, химерна. До слова, з-поміж усіх річок, котрі поять кіровоградські ліси й поля, тільки їй одній дозволено таку поведінку – різко змінювати напрямок руху, несподівано вертати з півночі на південь, гратися із суходолом у козаків-розбійників. І розпещена, як попівська дитина, річка про свою вольницю добре знає, тому то, як у відомій пісні співається, й виписує – витанцьовує настільки легковажні, пластичні та гнучкі «фігури», що часом і не зрозуміти – чи це та сама річка, що оповила береги, приміром, села Полонистого (сусіднього з Давидівкою) й покотила свої води далі, до Синюхи, чи вже інша?
Ось над таким крутим берегом і стоїть хата Євгена Євменовича Рибака, котрий все життя й до останнього оберту водяного колеса відпрацював у згаданому млині, змоловши стільки борошна, що з нього можна було б напекти хліба для всіх голодних людей світу. Цієї чи минулої зими в буревій з млина знесло частину перекриття і тепер, хоча місцевий люд і вірить в його відродження, важко сказати, яка насправді доля чекає на панську спадщину. Був би живий Абаза (дворянин Російської імперії, контр-адмірал флоту, котрий збудував завод на Ятрані й мав у сусідній Межирічці маєток) зараз би накрив, і шиби вставив, і людям роботу дав – тим більше, що в хорошому борошні, крупі, дерті сільський ґазда завжди мав і матиме потребу. Але ж воно чуже – тобто, загальне, громадське. Біля нього треба походити, попрацювати, змикитити, як би поставити на службу людям і не в збиток собі. Кажуть, німці – потенційні інвестори приїздили в район і просили, щоб їм віддали млина, маючи намір відбудувати підприємство й поставити біля нього пансіонат – Ятрань же поряд, ліси, «тонни» не задимленого повітря. Не дали. Певно, логіка така: хай впаде, перетвориться на сміття, але наше, рідне, сміття!
– Я пам’ятаю, як машини в здовж берега шикувалися в ряд і стояли тижнями, чекаючи своєї черги до млина, – пригадує Євген Евменович. З Умані, Вінниччини, Одещини люди приїздили. Славилося наше борошно на всю Україну. Та що тепер згадувати…
Як живу людину того млина жаль – він бо опирається вітрам і дощам, стоїть, як вимуштруваний солдат, на милицях, але стоїть. Йому б допомогти, «підлікувати». Та не вміємо ми цього робити, все на тотальну руйнацію, демографічну кризу списуємо. А й до слова, так само легко в «утиль часу» раніше списали початкову школу в Давидівці, потім школу в Полонистому, то ж хіба дивно, що населення в селі за останні двадцять років зменшилося разів у чотири?
Хата над виром
– Поспішили скоротити школу, – каже Катерина Павлівна Ладика, соцпрацівник Давидівки. – Зараз на селі мешкає 114 осіб. Дітей шкільного віку десь двадцять п’ять. І в Полонистому стільки ж. Але стоїть двоповерхова школа порожня, пропадає. Дітей возимо переважно в Лебединку. Ми якраз сьогодні згадували з сусідкою часи, коли в кожній сім’ї було по п’ятеро – шестеро дітей, магазини працювали, автобус на райцентр – Голованівськ – ходив справно.
Катерині Павлівні є що згадати – й минуле села, і свою власну, знамениту, біографію. В 1985-1990 роках Катерина Ладика була депутатом Верховної Ради Української РСР! Від шести районів області – Вільшанського, Добровеличківського, Гайворонського, Голованівського, Добровеличківського й Новоархангельського. А працювала депутат телятницею на фермі КСП, що обробляв землі Перегонівського цукрового заводу. Тепер її «електорат» – це немічні люди похилого віку. Всього в Давидівці таких значиться дев’ять осіб, і серед них Рибаки – Євген Євменович і Юля Федотівна. Втім, влітку доглядати за цією родиною легше – з Кіровограда приїздить до батьків донька, часом відвідує онука.
– Оця наша хата на кручі колись була кращим подвір’ям на селі, тоді ж іще таких хоромів не будували, – каже донька, Любов Чех. – Непросто було батькові вимурувати такий фундамент на горі. Але час не жаліє нікого. Батькові вже 78, мамі 77 років. Я сама вже на пенсії. Приїхала сюди ніби на кілька днів, а, вийшло, на місяць. І страшенно не хочу повертатися до Кіровограда. Тут же така природа! Якби ще Бог дав нашим людям розуму, щоб навчилися хазяйнувати, а не руйнувати, жили не одним – єдиним днем!..
«Рідне село! Тобі серце дарую, ділю з тобою і радість, і сум. Де б не була, та завжди я почую твого водоспаду розмірений шум. Чарують душу поля безкраї, ворожить річки стрімкий потік. А як у гаю соловей співає – цього мені не забути повік!..» Ці прекрасні слова про «дідівський поріг» написані онукою Євгена Євменовича, котра, судячи з віршованих рядків, як і її мама, безмежно закохана в Давидівку, старий млин, дідову хату.
Інші порядки
А в Коржовій, що по сусідству, в Уманському районі, в 2009-му році роботу 150-літнього млина відновили. Як тільки його придбав приватний підприємець – Віктор Халахур – закрутила Ятрань старі жорна по-новому. Більше року там тривали ремонтні роботи (замінили сита, нарізали вальці, реставрували шестерні турбіни, передаточні механізми, засклили шибки, побілили, пофарбували) і все – тепер вся околиця їздить до Коржової молоти зерно. На радість собі і в пам’ять про підприємливих пращурів.
Трохи історії
Отже, побудував цей млин у 1911 – 1914 роках поміщик з відомого дворянського роду молдавського походження Абаза. Людина була багата й мала великий підприємницький хист. Власне рід Абаза був досить відомий в Російській імперії. Млин перестали використовувати близько двадцяти років, тому й стоїть він з того часу самотньо на березі Ятрані.
Коло млина залишилась величезна труба котельні. Місцеві жителі говорили, що тут був «нафтовик». Мабуть, як паливо використовували нафтопродукти. Залишились столітні механізми, що піднімали шлюзи, турбіни, потужні дерев`яні балки, що служили основою для перекриття поверхів. У нижніх приміщеннях млина можна побачити жорна, що намололи за свій вік мільйони тонн борошна.
А славилося воно на всю імперію. Його навіть на експорт вивозили. В радянський час, досліджуючи в Чорному морі затонулий транспортний корабель, знайшли в трюмах борошно з Давидівки – кажуть, його можна було вживати, своєї якості, пролежавши (в герметичних упаковках) на дні морському давидівський продукт не втратив.
Валерій Скороход
Фото Івана Корзуна