Важливо

Кіровоград: місто №155 чи щось краще?

– Це – фантастика, що ми, на конференції такого рівня обговорюємо повернення історичних назв або найменування українськими іменами вулиць, міст, містечок і сіл. Але чи можливо це було ще декілька років тому? І як все це зробити правильно?, – говорить один з учасників конференції.

-А я немовби потрапив у минуле, – відповів бережчанин (це Тернопільщина) Микола Проців і показав вже пожовклі сторінки видань, де були опубліковані у 90-их роках минулого століття старі та нові назви перейменованих вулиць.

Це невеличкий фрагмент діалогу з секційного засідання всеукраїнської науково-практичної конференції, що відбулась 11 червня у Кіровограді. І саме такі дивні почуття повернення до витоків, але паралельно і небезпеки помилкового вибору, опановують сьогодні багатьох.

Аутсайдер, що хоче змін

З одного боку Кіровоградщина – аутсайдер у спробах змінити своє ставлення до минулого. Але з іншого заледве не кожен другий говорить про бажання новацій. Спроба зірвати шар заятрених, але не вилікуваних ран меншовартості, страху перед “великим” братом. Ось власне цим і став згаданий поважний форум науковців з центру, півдня та заходу України.

Що ж власне відбувалось? Чому виникла необхідність скликати таке зібрання? Звісно треба було обговорити те, як назвати обласний центр Кіровоградщини через шість місяців. Адже закон діє і перейменування незабаром. Але ніяк не залишало відчуття, що частина переповненої сесійної зали Кіровоградської міської ради в якій навіть стіни дихають сталінським ампіром, не зовсім розуміла про що йде мова і що тут не треба мовчки кивати головою у такт доповідача.

Війна за майбутнє

Мова ж йшла про те, що буквально у декількох фразах висловив один з організаторів конференції – Володимир В’ятрович – боротьба за майбутнє, в тому числі у змінах назвах міст і вулиць. Біда ж врешті не в тому, що заважатимуть комусь чи ні таблички із старими назвами. Питання зовсім у іншому.

Війна за територію отримує переможця зазвичай не за принципом хто переможе у озброєнні, хто буде більш переконливим у стратегії і тактиці. Головне – хто переможе у сутичці за розум і серце людей. Бо чи буде воїн до останнього патрону захищати свій рубіж чи навпаки, кине автомат і піде у обійми ворогу, залежить від тонкої духовної матерії, а не кількості ковбаси на прилавках і цінового діапазону хлібобулочних виробів. Хоча звісно і це впливає на рішення.

Без чужих маркувань

А діалог на секційному засіданні тривав. І ось що виявилось. Одеса, яку дехто безапеляційно додає до «русского мира» вже виявляється давно позбавилась тоталітарного минулого. Хоча з пам’ятником Катерині II, можливо і перестаралися, однак комуністичних вулиць там вже давно немає. Чи не в тому числі і з цієї причини, Одеса не перетворилась на черговий плацдарм для захоплення територій і ведення неоголошеної війни проти української держави? Автор рядків за професійними справами був у Одесі напередодні сумнозвісних подій на Куликовому полі. І мушу засвідчити — звичайні одесити не були налаштовані створювати терористичні “республіки”, а на вулицях міста були вивішені синьо-жовті прапори, автівки прикрашені стрічками і написами “Ми єдині!”.

Складно не погодитись із кіровоградцем, який змінив нині свою прописку на київську Володимиром Панченком, який говорить про те, що моральні якості людини, свідомість визначає буття, а не навпаки. Тобто життя таке, яким є стан голів. І тому починати зміни варто не тільки в економіці, не тільки у політиці, не тільки обираючи євроінтеграційні процеси, але й обираючи рідні, не марковані чужими іменами назви. Спробуємо пояснити чому.

Фільм жахів

Уявіть який фільм жахів має бути у голові дитини, яка йде центром нинішнього Кіровограда. От крокує вона з батьками Великою Перспективною, підходить до площі Героїв Майдану і повертає далі на… Дворцову. А потім перетинає вулицю В’ячеслава Чорновола, а далі — Декабристів і нарешті – Калініна. А поруч ще з десяток вулиць, які названі на честь вождів і вождиків комуністів, що не тільки заплямували себе стратами, катуваннями чи голодоморами, але познищували один одного за принципом павуків у банці. Життєвий простір, побудований на таких викривлених деградованих у моральному сенсі прикладах викликає тривогу, непорозуміння. От дитинча тоді і задає або батькам або самому собі питання: “Так це герої чи злочинці? Хоч той самий Калінін і Кіров? Дорослі одне говорять, а назви не змінюють. У підручнику про них написано що вони погані, а ім’ям поганої людини, вулицю і місто не назвуть”

І це, як показує сумний досвід східних українських регіонів, руйнує і може надалі руйнувати свідомість людей.

Імперські чи козацькі міста

І ще з конференційних нотаток. Розповідають історики просту і на прикладі Кіровоградщини, абсолютно доведену істину – практично всі грандіозні імперські проекти у вигляді “нових” міст, є насправді місцями, де перед цим жили і в жорстокій конкуренції із ворогом, або природою, виживали козацькі і міщанські поселення, хутірці, сільця. Ці малі, але невмирущі мов купина, людські центри осілості, власне і сформували майбутні «імперські» міста.

Хоча дивного нічого немає і в цьому викривленні реальності. Адже інформаційна війна російського імперіалізму починалась ще за часів Катерини II, коли деяким авторам брехливих опусів про імперські звершення, цілком офіційно платили чималенькі гроші. Тому раніше була брехня така: ми місто збудували, а тепер інша – літак не збивали, а ополченіє – це шахтарі з автоматами і ракетними установками.

Місто №155

Основні тези доповідей істориків і краєзнавців на конференції звісно стосувались Кіровограда-Єлисаветграда-Кірового-Зіновєвська-Інгульска-Ексампея-Златополя. Зрозуміло, що максимум через півроку місто по-старому називатись не може. Але зважаючи на певну інертність більшості городян, не виключено, що по-новому теж не буде. Як тоді? Звісно, Кіровоград не перетвориться у населений пункт з назвою, на кшталт «Місто №155». Але чи не варто припинити бавитись у політику і подивитись на все тверезими очима відстороненої людини. І чи варто називати за всіх позитивів, місто Тобілевичами чи Єлисаветградом? Навряд. Адже перше — це хоч і спроба увічнити пам’ять про батька українського театру, однак дуже невдала (спробуйте вимовити вслух “тобілевчанин”), а Єлисаветград — це зміна шила на мило — з імперської назви часів 20 століття покрокуємо до імперської назви 18 століття.

Тож може дійсно варто прислухатись до точки зору науковців і назвати місто Інгул чи Інгульськ? Адже навіть якщо дивом вдасться провести місцевий референдум, то чи дійсно усвідомлений вибір зробить більшість виборців, які навіть історію рідного міста знають в основному з усних легенд, а іноді взагалі роблять круглі очі, коли починаєш говорити про Пашутіна чи Нову Сербію. Може в цьому випадку варто піти більш слушним шляхом — прислухатись до фахівців, але ухвалити виважене рішення. До речі Інгул чи Інгульськ може бути нейтрально-об’єднуючим варіантом нової назви.

Однак представник місцевої влади якось дивно говорив: він то попереджував про те, що ніхто нічого не буде визначати тут на конференції, а потім хотів послухати вчених, немов боявся з одними посваритись, а інших – образити. Ось ця неоднозначність і змушує задуматись про те, що влада очевидно заграє з виборцями, а не проявляє державницьку позицію.

 Конференції завжди завершуються, а їх напрацювання залишаються у вигляді брошур із працями науковців. Та чи завершиться пошук істинних, рідних назв міст, мікрорайонів, проспектів, вулиць, площ і провулків? Навпаки, цей пошук нарешті по-справжньому розпочався.

Володимир Бережний для Першої електронної


Comments:

Напишіть відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*