Важливо

Кіровоградський військовий шукав пам’ятки історії в зоні АТО під кулями

Мобілізований солдат 34 кіровоградського батальйону територіальної оборони (віднедавна служить у мотопіхоті) і на фронті лишився вірний справі свого життя – археології. Віталій став на захист держави 31 серпня 2014 року.

Віталій не називає себе героєм: «Які ж ми герої – служили як і всі». Прізвища теж не називає: «Віталік. Просто Віталік».

Народився герой в Аджамці 1988 року, живе в Кіровограді. Розповідає, що на повістку чекав. Навіть кілька разів ходив до військкомату. Коли повістка все ж прийшла, родина була проти, щоб Віталій їхав у зону бойових дій, на що чоловік був категоричним: «Обговоренню не підлягає». Нашвидкоруч зібрав речі – три дні – поїхали.

«До війни працював сам на себе, займався антикваріатом. На прожиття вистачало з головою. До того ж моя робота – це моє хобі. Мені ще в школі класна керівничка сказала, що ми повинні вибрати роботу, яка приносить задоволення. Адже можна мати хорошу роботу, сидіти в кріслі, бути начальником, а не отримувати ніякого задоволення. Я не історик за освітою, просто цікавлюсь історією. Займаюсь цим уже 7 років.

Що найбільше приваблює? Природа… пошук… Хтось любить риболовлю, полювання. Я, наприклад, не люблю звіряток вбивати. Цікаво знаходити речі, яким по тисячі років. Потім чистити цю річ, оглядати, ідентифікувати, знаходити її історію. Це не те, що просто виїхав, покопав і все – книжки читаєш, я в бібліотеку Чижевського часто ходив, карти шукав. Мені цікаво, коли виготовлена ця річ, якими людьми, якими майстрами. По монеті, наприклад, можна було сказати який цар, дізнатись його характер. По тому, як він карбував монети, які зображав портрети, які ще зображення містили монети, можна дізнатись чи самозакоханий був правлінець чи самодержавець. Від матеріалу монети ­ бронза, срібло – можна було знати чи був занепад країни чи піднесення… З однієї речі можна багато дізнатись.

У мене немає улюблених знахідок. Для мене головне емоції. Коли ти копаєш і знаходиш щось дуже цікаве – це неймовірне відчуття. І хочеться шукати далі.

Я навіть там, у Донецькій області, умудрявся знаходить карти і там ходить – знаходив монети. Мені кажуть: «Пристрелять», – а як наркоман, не можу без цього.

Коли шукаєш там, під кулями, емоції притупляються ­ все притупляється. Є страх, але головне не  боятися. Я зрозумів дві великі різниці між цими відчуттями. Страх це таке, а боятися… не можна.

***

Перед тим, як почав цікавитись історією, я займався перепохованням військових німецьких, слов’янських. Коли розкопували бліндажі, обладунки, я ставив себе на місце наших військових, думав, як вони там тримались, до того ж німці були більш підготовлені. Люди жили там і взимку, сиділи в окопах. Коли приїхав у зону АТО, я відразу подумав: «А тепер і я відчую, як це там в окопах – у нас теж зима». Відчув це. Хотів відчути і відчув, як вони там воювали. Цікаво було спочатку. Потім… А потім людина до всього звикає. Звісно тим, у яких є родина, діти, було важче. Їх тягло до сім’ї. Таких у нас було багато. Було і двоє вісімнадцятирічних. Їх, молодих, оберігали досвідченіші – такі за 60 років. У нас батальйон заворожений, як то кажуть, доля нас оберігає. З наших всі живі й здорові вернулись на ротацію після Донецької області.. Поранених і вбитих у нас теж найменше.

Перший день, як ми приїхали – це була ніч, ми їхали без зброї. Без нічого. Нас кинули на пустир, видали бушлати – все. Це була глибока осінь. Нам дали по одному бушлату. Небо. Степ. Пустир. Все. Ми не знаємо, де ми. Рано проснулися, як сліпі котенята. Де. Що. Ніхто  нічого не каже. Потім вже дали теплий одяг, жили просто неба. Потім наш взвод відправили на пост. Там умови самі робили, бліндажі, селились. Харчування було  приїжджали майже кожний тиждень волонтери з Києва, з Західної України. На посту вже були. То харчування. Речі, черевики, форму все забезпечували. Ми були самий забезпечений пост в батальйоні. В нас були непитущі, самі тверезі і самі забезпечені. Всього вистачало.

Світлий спогад у Віталія з передової – історія, яка і зараз нагадує про АТО: «Пост. Міст замінували. Одного  разу вийшов на міст пішки. Вийшла з моста кішка, винесла двох кошенят маленьких. Зима. Холодно. Вона спеціально вивела їх до людей, щоб не замерзли, щоб їх забрали. Одне кошеня знайомий взяв собі, а друге – я.  Як їздив у відпустку, взяв із кошеня собою в коробочці. В потязі всі ним гралися. Привіз додому. Вдома не їсть нічого, крім м’яса. Там же годували тушонкою… нічого, крім м’яса. Вона зараз у батьків. Мама каже, що коли я приїду на демобілізацію, то в неї будуть вже свої кошенята. Це, що світле, навіть фотографія є, наче нагадування негативу, але таке світле».

Про свій батальйон Віталій розповідає: «Третій місяць ми знаходимося в Херсонській області, охороняємо Кримський кордон. Кілометр від нас уже російський прапор. Це як наче реабілітація.  31 грудня приїхали з Донецької області потім 21 день відпочинок далі в Херсонську область. Що далі? Ніхто не знає куди і що».

«До демобілізації лишилось зовсім трошки. Якщо здоров’я дозволить, якщо все буде добре, то буду продовжувати служити на контракті. Мені не те, щоб сподобалось, а просто розумію, що можна ще далі спробувати. І звик я до людей».

 Записала Ольга Ткаченко, Перша електронна газета


Comments:

Напишіть відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*