Історія розчарувань наших: фільм «Поводир» у Кіровограді

Журналістка
Світлана Листюк
Журналістка

У першій декаді листопада в прокат кінотеатру «Портал» виходить стрічка українського режисера Олеся Саніна – «Поводир», яка буде представляти цього року Україну на кінопремії «Оскар». Не зважаючи на те, що фільм ще не вийшов у масовий прокат, він уже обріс скандалами. І найбільший з них почався устами Мирослава Слабошпицького – режисера фільму «Плем’я», який звинуватив Український Оскарівський комітет у корупції. 

І як підтвердження незаслуженого висування на «Оскар» – ряд негативних відгуків на кінокартину. Деякі критики називають «Поводир» «брехливою і нестерпно пафосною агіткою», масовим і глянцевим, закидають відсутність драматургії. Проте більшість глядачів, яким вдалося відвідати Одеський кінофестиваль чи допрем’єрний показ фільму, прийняли його на «ура». В чому секрет стрічки? В тому, що вона українська, чи в тому, що торкає найтонші струни душі?

Мабуть, однозначно відповісти на це питання неможливо. Стрічка «Поводир» – це своєрідний мікс життів і стилів: тут і трагедія «Розстріляного Відродження», і музика «чорних пролетаріїв», і американський варіант «привида комунізму», і сліпий мікросвіт українських кобзарів. На фоні цієї багатобарвної епохи ламаються долі й перериваються життя.

Насиченість сюжету створює деяку розірваність картини. Глядач не може передбачити наступний кадр, адже у даному випадку історія розвивається не лінійно. Можна лише здогадуватись чи інтерпретувати, хто чи що привело героя в екранне сьогодення. Така подача сюжету пов’язана з декількома моментами. Перший: 2-годинний фільм має перетворитись у 4-серійний проект каналу «Інтер». Другий: манера зміни кадрів Сергія Михальчука у фільмі «Поводир» інколи нагадує Джармушівські фільми.

Зміна кадрів нагадує закривання очей: подивився сцену, закрив очі, осмислив – і бачиш вже іншу частину цієї історії. Ця дарована оператором доля секунди – час, коли глядач аналізує побачене. Адже фільм дуже насичений алюзіями та грою з інтелектом глядача: тут тобі і Жадан у ролі Семенка, а Ірванець перевтілився у секретаря, і антагонічність світу: потворні тіла – прекрасні душі, гарні тіла – і червиве злобне наповнення (пошрамоване опіками тіло Орисі, мікросоціум сліпих з порожніми очницями, замурзані і покривавлені дітлахи й ідеальні гарні обличчя НКВДистів, очі яких горять ненавистю).

«Поводир» – це багато історій в одній картині. А там, де багато тем – не завжди вдається їх повністю розкрити. Деякі сцени вражають глибиною передачі психологізму, драматичністю, відчуттям епохи, красою, інші – трохи не дотягують до глядацького «вірю». Але на фоні попередніх вражень і свіжих емоцій, їх просто ковтаєш, забуваєш.

Головний режисер картини «Поводир» називає фільм історією розчарувань. Адже ніхто ні з другорядних, ні головних героїв не має заслуженого щастя. У всіх якась печаль і жура, Санін нікому не подарував хеппі-енду. І це, одна із родзинок, що дозволяє дивитися картину, співчувати героям і думати про них перед сном. Адже з одного боку історія у «Поводирі» проста, як світ, і відома – 30-ті роки, одна згадка про які – уже фільм жахів. А з іншого боку – якщо дивитися кіно вдумливо, можна підмітити багато «вічного» і актуального: людина в системі, митець і кохання, муки творчості, прагнення свободи і правди, патріотизм, незламність.

Не всім до смаку буде таке кіно. Не всі й кіровоградці (інтелігентні й патріотичні) його сприйняли. Але то особливості смаку і естетичних вподобань. Мені ж здається, що фільм має відвідати кожен, хоча б для того, щоб сказати своє глядацька «вау» або «фе». Адже будь-яке українське кіно у прокаті – це велика подія.

Анастасія Лісовська, Перша електронна газета.

Поширити:

Залишити коментар:

коментар