Особливості природних умов переважно степової та лісостепової Кіровоградщини, її віддаленість від кордонів із потенціальними противниками СРСР не передбачали розгортання в області широкого партизанського руху на випадок війни. Тим паче, що воєнна доктрина СРСР кінця 30-х років пропагувала лише ведення наступальної війни «малою кров’ю, могутнім ударом» на ворожій території. Тільки органи безпеки (НКВС) готували на випадок настання «особливого періоду» законспіровану агентуру, перед якою, крім суто специфічних для спецслужби завдань, ставилися завдання розгортання збройної боротьби проти можливих загарбників.
Проте характер раптово виниклої війни прискорив проведення роботи по створенню мережі підпільних організацій на випадок окупації території. Створенням організованого підпілля займалися, причому незалежно один від одного, органи НКВС, партійні органи та військова розвідка.
Та в зв’язку зі швидким наступом ворога частина підпільних організацій не встигла підготуватися до переходу на нелегальне становище. Тим більше, що мала місце неузгодженість між партійними органами та військкоматами, які призвали до війська й потенційних підпільників, котрі загубилися в загальній масі. Частково їх члени відійшли з підрозділами Червоної Армії на схід, інші потрапили в полон, змогли вирватися з нього, але не маючи надійного зв’язку з підпіллям, бездіяли.
Створені в області з початком війни винищувальні загони повинні були стати базою для формування партизанських загонів, у першу чергу – в лісовій місцевості на території тодішніх Кам’янського, Знам’янського і Єлисаветградківського районів. Проте підготовлене на швидку руку комуністичне підпілля виявилося неспроможним протидіяти фахівцям із гітлерівських спецслужб.
Унаслідок зради, вже наприкінці 1941 року загинули керівники кіровоградського підпілля П. Василина, Е. Скабард, І. Нечаєв, П. Боєвець, І. Щученко. Пам’ять про закатованого у черкаській в’язниці СД Петра Кириловича Василину увічнена найменуванням вулиць у Кіровограді та Черкасах.
У звіті про роботу німецької таємної польової поліції (ГФП – гехайме фельдполіцай) від 18 листопада 1941 року повідомлялося, що «диверсійні групи, що з’явилися під Знам’янкою, розгромлені завдяки рішучим діям 213-ї охоронної дивізії. Диверсії на залізниці у цьому районі повністю припинилися. Таким чином цей район можна вважати очищеним від партизанських банд». Та ворог надто рано списав партизанів із рахунку. У маловідомій вітчизняному читачеві книзі німецького історика Е.Гессе «Радянсько-російська партизанська війна 1941-1944 рр. у дзеркалі німецьких бойових наказів та директив» наводиться факт нальоту 10 грудня 1941 року близько 200 партизанів на транзитний табір військовополонених у Знам’янці, звідки було звільнено 320 бранців. У відповідь на цю партизанську операцію до Знам’янки прибув каральний загін на чолі з начальником ГФП (таємної польової поліції) оперативного тилу групи армій «Південь» генералом Шмідтом. Карателі люто розправилися з місцевими жителями, стративши 30 заручників. Про знищення партизанського загону в книзі не йдеться.
Одна з вулиць Кіровограда носить ім’я Олени Бур’янової. Після закінчення педінституту в передвоєнні роки Олена працювала вчителем математики в Кіровоградській середній школі № 5. Довіра та авторитет серед молоді допомогли в організації підпільної групи, куди ввійшли і її учні. Вона розгорнула активну антифашистську діяльність: надавала допомогу радянським військовополоненим, підтримувала зв’язок із партизанським загоном, розповсюджувала листівки. Відомо, що арешт гітлерівцями членів групи Бур’янової стався восени 1943 року, а вже 22 листопада 1943 року Бур’янову разом з іншими підпільниками розстріляли в яру біля с. Соколівське. Провал групи Бур’янової пояснювався тим, що серед підпільників виявився зрадник, її колишній учень. Водночас, із урахуванням того, що восени 1943 року в Кіровограді дислокувалися декілька німецьких контррозвідувальних груп, зокрема, розвідшколи «Оріон» та «Абверкоманди-101», які спеціалізувалися на протидії радянському підпіллю.
А ось гірка правда партизанського подружжя з Олександрівського району – нині покійних Станіслава Йосиповича Жигадло та його вірної супутниці Оксани Андріївної Жигадло (Грицевської), яка буквально за декілька місяців до свого відходу з земного життя змогла видати спогади під назвою «Партизанська сім’я».
«Винищувальний батальйон в Олександрівському районі себе не виправдав. Запаси продуктів, сховані в лісі, зрадники виказали по¬ліції. Німці батальйон знищили. Люди там були не військові, зброї не вистачало, та й не володіли практикою ведення партизанської бо¬ротьби. Останніми загинули завідуючий ТСОАВІАХІМу в райви¬конкомі Юрченко та вчитель математики нашої школи Є.А. Федоровський. Його німці возили по Олександрівці на вантажній машині з табличкою «Партизан», а потім у лісі розстріляли. А в сусідньому Кам’янському районі — трохи інша історія з винищувальним батальйоном. Коли почули, як окупанти розправилися з Олександрівським батальйоном, люди розбіглися та поховалися по селах у родичів. Декому вдалося переховатися і вижити, поки прийшла наша армія і звільнила район від окупантів. Шевченко Євген переховувався у с. Бовтишка. У звіті про роботу партизанського загону ім. Ворошилова написали, що Шевченко був секретарем Кам’янсь¬кого підпільного райкому партії. Ковтун Оксана працювала у штабі партизанського загону і добре знала, що ніякого підпільного райкому партії там не було. Таким чином, він переховався, вижив і далі працював головою райвиконкому» – розповідається в книзі.
Буквально в кожному населеному пункті області знаходилися патріоти, які стали на двобій з загарбниками. Доречно відзначити, що відразу після визволення області обласний комітет компартії розпочав роботу по обліку і реєстрації учасників підпільного та партизанського руху. Ця робота велася для підтвердження тези про керівну роль партії в організації масового антифашистського руху. Визнавалися лише ті організації, які підпадали під ознаки комуністичного підпілля. Поза обліками лишалися ті групи й організації, які вели антигітлерівську роботу, не маючи зв’язку з партійними структурами.
Навіть у післявоєнні роки не встановлено, хто з патріотів перед вступом гітлерівців до Кіровограда висадив у повітря не евакуйований радянськими військами склад на аеродромі у с. Федорівка під Кіровоградом, убив співробітника німецької служби безпеки СД, порушив лінію телефонного зв’язку між Лелеківським роз’їздом і Кіровоградом, хто спалив п’ять літаків і склад із боєприпасами на Кіровоградському воєнному аеродромі. Ймовірно, що це могли зробити спеціалісти-диверсанти з груп військової розвідки. Але вони не могли б цього зробити без опори на місцевих патріотів, які нам невідомі.
Із спогадів колишнього в’язня організованого гітлерівцями в Кіровограді табору для військовополонених (шталаг №305) Яковлєва І.П. відомо, що завідувач інфекційного відділення кіровоградської міської лікарні №1 Чвалинський Адам та його дочка Софія, яка була головним лікарем лазарету для військовополонених, із ризиком для свого життя робили багато для врятування життів тисяч бранців. Бургомістр Кіровограда звинувачував Чвалинського в тому, що лазарет перетворено в притулок для більшовицьких агентів, яких переховують під виглядом хворих. Чвалинські були справжніми патріотами, незважаючи на те, що радянська влада завдала їм горя – в 1937 році було заарештовано сина Адама Чвалинського, якого через польське походження звинуватили в причетності до польської розвідки і розстріляли.
Значну роль в розгортанні партизанського руху на Кіровоградщині відігравали врятовані з полону бійці та командири Червоної Армії. Так, у с. Турія Новомиргородського району діяла група месників, яка входила в підпільно-диверсійну організацію, очолювану П. Ф. Калашником та П. П. Ткаченком, яка охоплювала Новомиргородський та Златопільський райони. Діяв партизанський загін імені Сталіна в Новоархангельському районі, ядром якого були бійці та командири, яким вдалося вижити після зеленобрамської трагедії початку серпня 1941 року. Колишніми військовополоненими М. Стройковим, М. Ліхотою, П. Суським було створено партизанський загін, який діяв у Голованівських лісах.
У 1942 році поступово була відновлена організаційна структура сил радянського опору. У Холодноярский ліс, на межі нинішніх Кіровоградської та Черкаської областей, була скинута організаційна група з 7 чол. для створення партизанського загону. Через три місяці вона виросла в 140 разів і налічувала майже тисячу чоловік, у т.ч. більше 400 військовополонених. У Кіровограді діяли 2 підпільно-диверсійних групи: ім. Ворошилова та ім. Кірова.
Підпільники розповсюджували листівки, сприяли визволенню людей із німецьких в’язниць, здійснювали диверсії на заводах. Група імені Ворошилова мала свої ланки в селах Кіровоградського, Великовисківського, Компаніївського, Аджамського, Єлисаветградківського та інших районів.
Активно діяли підпільно-диверсійні групи в селах Вільшанці (командир Н. Кожем’якін), Табурищі Новогеоргіївського району (Ф.Ткаченко, А. Яременко, С.Бурлака), Нерубайці Підвисоцького району (М.Байдебура), Войнівці Олександрійського району (А. Васильєв). Народні месники боролись проти вивезення, молоді до Німеччини. Патріоти розправлялися з представниками окупаційної адміністрації, які особливо знущалися з населення. Так, на околиці с. Панчевого Новомиргородського району було вбито гебітскомісара Гібеца, його заступника Гінца та перекладача. Також було вбито ляндвіртів (земельних комісарів) в селах Капітанівці та Бирзуловому.
З 1 лютого до 6 квітня 1943 р. 2800 бійців партизанського з’єднання М. Наумова здійснило нечуваний 2400-километровий рейд степовими і лісостеповими районами Сумської, Полтавської, Кіровоградської, Одеської, Вінницької і Житомирської областей. На околиці села Шляхового Новоархангельського району в післявоєнний період споруджено обеліск на честь загиблих партизанів-наумовців.
За офіційною статистикою, протягом травня-серпня 1943 року партизанами Кіровоградщини було знищено 46 ворожих ешелонів. У 20-х числах липня 1943 року партизани вчинили декілька диверсій на залізниці у районі Цибулевого Знам’янського району, в Олександрівці, 5 серпня – у Хирівці. 25 липня на кіровоградській автотрасі ними було вбито 3 німців. Особливо діставалося зрадникам, які пішли на службу до німців – у Голиковому Олександрівського району вбили старосту, який знущався над військовополоненими.
Уся сім’я телеграфіста станції Помічна Василя Йосиповича Гаджієнка брала участь в підпільній диверсійній групі, що входила до складу партизанського загону імені Пожарського. Василь Йосипович, молодший син Володимир і дочка Надія були зв’язковими у загоні, а старший син Іван – розвідником. Партизани цього загону у серпні – грудні 1943 року на перегонах Шевченко – Цвіткове, Шевченко – Знам’янка організували 16 диверсій.
Причетними до Кіровоградщини були видатні діячі партизанського руху періоду Другої світової війни Герої Радянського Союзу Єгоров О.С., Балицький Г.В., Медведєв Д.М.
Олексій Семенович Єгоров з серпня 1942 року працював у партизанській школі при Центральному штабі партизанського руху в Москві. У червні 1943 року його направили у партизанське з’єднання О.Ф.Федорова на посаду заступника командира з диверсійної роботи. Там він комплектував учбові диверсійні групи, учив партизанів застосовувати міни нової конструкції. У серпні 1944 О.С. Єгоров з невеликою групою десантників-партизан був десантований у глибокий тил ворога — на територію Словаччини. Там він очолив партизанський загін, що брав активну участь у Словацькому національному повстанні. Партизани провели велику диверсійну роботу на ворожих комунікаціях. Вони зруйнували 21 міст, пустили під укіс 20 військових ешелонів, знищили багато живої сили і техніка ворога. О.С. Єгоров продовжував боротися проти фашистів аж до зустрічі з частинами Червоної Армії. Державною нагородою у післявоєнній Чехословаччині була «Партизанська зірка О.С.Єгорова». Після війни Олексій Семенович жив і працював у Кіровограді. Його іменем названа вулиця в обласному центрі.
У Чернігівському партизанському з’єднанні двічі Героя Радянського Союзу О.Ф. Федорова командиром загону підривників був уродженець с. Берестяги Гайворонського району Григорій Васильович Балицький. Перша його результативна партизанська операція була проведена у грудні 1941 року, коли він підірвав склад із боєприпасами і 24-метровий міст через річку поблизу станції Мена. Григорій Васильович залишив надзвичайно цікаві з точки зору історичної правди про партизанський рух щоденники, які позбавлені ідеологічних штампів про монолітність партизанського руху та його керівництво. Після смерті автора щоденники передані на зберігання в Центральному державному архіві громадських об’єднань України.
Єгоров О.С. і Балицький Г.В. поховані у Кіровограді на Фортечних Валах.
Багато відомо про результати бойових дій загону особливого призначення «Переможці» під командуванням Героя Радянського Союзу полковника Дмитра Миколайовича Медведєва, який, до речі, у 1935 році жив у Кіровограді (тоді Кірове), очолював міський відділ НКВС. Кіровоградці повинні знати, що саме чекіст Медведєв став ініціатором будівництва стадіону «Зірка». Як і те, що 1935 року, очоливши міськвідділ НКВС, Дмитро Миколайович добився перегляду сфабрикованої після убивства Кірова справи на групу інженерно-технічних працівників заводу «Червона Зірка», яких звинувачували у тероризмі. Їх усіх звільнили з-під арешту. Цю «справу» Медвєдєву пригадали у страшні 1937-1938 рр., звинувативши у саботажі боротьби з «ворогами народу». Його звільнили з органів безпеки, але на початку війни він добровільно зголосився стати партизаном. На рахунку очолюваного Д.М.Медведєвим загону 92 боїв з елітними частинами противника, в ході яких знищено понад 8 тис. гітлерівців і їх посібників, 81 ешелон з живою силою і технікою, цінні дані про підготовку деблокади армії Паулюса під Сталінградом, перекидання резервів вермахту з Європи і Північної Африки, наступ на Курській дузі, розробці «дива-зброї» – крилатих ракет «Фау», підготовку замаху на «велику трійку» в Тегерані. Саме у загоні Медведєва під псевдонімом «Грачов» діяв відомий розвідник Микола Кузнєцов.
Активним учасником партизанського руху був уродженець Знам’янського району Василь Андрійович Олійник. З серпня 1942 року він став курсантом спеціальної диверсійної школи у Підмосков’ї, яка готувала підривників для партизанських з’єднань. 7 жовтня 1942 року був десантований у партизанське з’єднання С.А.Ковпака, у якому перебував до січня 1945 року. Був учасником легендарного партизанського рейду від Путивля до Карпат. Про бойовий внесок Олійника В.А. свідчить складена командиром І-ї Української партизанської дивізії імені С.Ковпака письменником-кінодраматургом Петром Вершигорою, автором документальної повісті «Люди з чистою совістю» характеристика, з якої слідує, що за час партизанської діяльності Василь Олійник прийняв участь у 120 великих боях, особисто підірвав 7 ворожих ешелонів з живою силою та технікою, 9 нафтових вишок, 2 нафтоперегінних заводи, 19 великих мостів, знищив 4 танки та 13 автомашин. За мужність і героїзм був нагороджений орденами Леніна і Вітчизняної війни І ступеню, медаллю «Партизану Вітчизняної війни ІІ ступеню». Жив і працював у Кіровограді, помер 1997 року. Іменний автомат системи ППШ, яким був нагороджений В.А.Олійник, виставлений в експозиції нещодавно відновленого музею в управлінні Служби безпеки України в Кіровоградській області.
Партизани Кіровоградщини та партизани-вихідці з Кіровоградщини зробили свій внесок у перемогу над гітлерівськими загарбниками. Щира їм подяка від прийдешніх поколінь, вічна слава живим, вічна пам’ять полеглим у боях, загиблим у гітлерівських катівнях. Їхні подвиги варті наслідування у нинішніх умовах захисту українським народом свого суверенітету та незалежності.
Василь Даценко, історик-краєзнавець, для Першої електронної газети.