Важливо

Прапороносці незалежності: про патріотів, які підняли перші українські прапори на Кіровоградщині

 Саме у ці зимові дні більш як чверть століття тому у Кіровограді на мітингу  було піднято синьо-жовті прапори.  Як тоді вважали – вперше. У той же час група тодішніх кіровоградських рухівців (Микола Хомандюк, Василь Бондар, Любов Лебеденко, Юрій Матко, Ігор Ганчар, Володимир Кобзар) повезли прапори у Добровеличківку – географічний центр України, аби показати їх людям і пояснити, що саме ці кольори – справжня українська національна символіка.

Сьогодні, коли синьо-жовті прапори, прапорці, стрічки можна побачити будь-де – на балконі міської квартири, на будинку у сільській глибинці, на сумочці  юної красуні, на шикарному авто, на шевроні солдата, коли його цілує романтичний підліток, воїн-захисник і Президент, важко уявити, що у наших степах траплялись випадки, коли люди агресивно реагували на синьо-жовтий прапор, накидались на прапороносців,  лаялись, кричали. А ще раніше, за часів глибокого СРСР, за це можна було на роки потрапити у виправно-трудові табори.

Вже пізніше стало відомо, що першими, хто підняв національні прапори у нашій області, були  Ярослав Лесів та Віктор Цвілюк. Сталося це у Гайворонському районі у 1966 році. Прапори замайоріли на приміщенні Заваллівської школи-інтернату та на  трубі Сальківького цукрозаводу.

Листівки УПА у радянському Гайвороні

default
Ярослав Лесів

Нині ім’я Ярослава Лесіва, одного із ініціаторів легалізації та відродження в Україні греко-католицької церкви, поета, дисидента, члена Українського Національного Фронту  та Української Гельсінської Групи, досить відоме. Якраз цієї зими йому виповнилось би 75.

Національно патрітичні ідеї, очевидно, були тим, на чому зростав і виховувався уродженець  Долинського району, що на Івано-Франківщині Ярослав Лесів. Його батько – воїн Української повстанської армії, разом із сином – братом Ярослава, репресований за участь в Організації українських націоналістів. Схоже, саме тому Ярослав не зміг здобути університетську освіту.  А після закінчення Івано-Франківського фізкультурного технікуму отримав направлення на роботу у Заваллівську школу-інтернат. Очевидно, ще навчаючись у технікумі, він став членом (виявилось, що й співзасновником) підпільної організації Український Національний Фронт, яка пізніше саме через Лесіва постачала на Кіровоградщину  свої брошури й листівки.

Розповідає вчителька-пенсіонерка Світлана Насипана:

“Ми  одночасно  прийшли  працювати у  Заваллівську школу-інтернат.  Це був невисокого зросту кремезний молодий чоловік.  Як і  біля кожного молодого викладача,  навколо нього  завжди було  багато дітей.  Майже весь  вільний  час він проводив у школі.  Завжди був зібраний і тактовний. На  педрадах виступав з конкретними пропозиціями чи зауваженнями.  Пригадую,  він  не боявся сказати те, про що інші   воліли мовчати. Відразу особливо  ні з ким не здружився, з  усіма був  однаково привітним. На вечерах теж не відсиджувався. Непогао танцював, тому і вчителькам, і  старшокласницям подобалось із  ним вальсувати.  Не можна  сказати, що він був   занадто відкритою людиною, але й не справляв враження потайного.   З часом більше спілкувався з учителем трудового  навчання Цвілюком Віктором Миколаєвичем. Додому вони йшли майже завжди разом. Іноді  разом їздили у Гайворон. Однак ніхто з нас не припускав, що   прапори  – справа їхніх рук”.

Учитель історії Заваллівської  загальноосвітньої школи, краєзнавець  Олександр Пересунчак  припускає, що Лесів ставив перед собою завдання організувати філії УНФ на Сході та в Центрі України. У Заваллі  складались для цього сприятливі обставини: напередодні тут відбувся страйк робітників графітового комбінату, які, не зважаючи на тиск та погрози влади, змогли відстояти свої права на справедливу оплату праці.  Олександр Сергійович  стверджує, що наступного дня після початку акції протесту,  повідомлення про неї з’явилось в ефірі  радіостанції «Голос Америки». До честі земляків, організатори страйку так і не були виявлені каральними органами.

Олександр Пересунчак посилається на слова вихованця Ярослава  Лесіва, нині вчителя історії із села  Мощене  Павла  Муржака про те, що спортивна команда інтернату нерідко виїздила на змагання у районні центри області, під час яких тренер дуже часто відлучався, очевидно, для пошуку однодумців. Окрім того, цікавився у дітей, чи не має хто репресованих родичів. Незабаром з’явилися спільники у Заваллі. Віктор Цвілюк, активний член організації,  пізніше розповідав, що робота групи була організована за принципом так званої  трійки, зручної для конспірації. Члени УНФ на території району поширювали свій часопис «Воля і Батьківщина», книгу «Україна у фотографіях», тощо. Час від часу Лесів їздив до родичів на Івано-Франківщину і привозив звідти підпільну літературу.

Світлана Насипана пригадує, що листівки, де йшлося, що Україна має стати незалежною, знаходили в автобусах,  на зупинках міста та району. З’явилися навіть листівки із підписом «УПА», хоча на той час армія була вже  знищена радянськими каральними органами. Олександр Пересунчак припускає, що   уенефівці виявили  криївку УПА із запасами листівок 40-х років, а Лесів привіз їх на Гайворонщину.

Однією із форм роботи УНФ були також листи-протести до центральних органів  тодішньої влади.  Олександр Пересунчак стверджує, що  у липні 1966 року Лесів поїхав до Києва, де вкинув у поштову скриньку лист на адресу першого секретаря ЦК КПУ П.Шелеста та голови Ради міністрів УРСР В.Щербицького із зверненням центрального проводу УНФ, в якому містилась вимога повернення до політики українізації. Одним з основних звинувачень  КДБ після арешту  Лесіва, став лист-меморандум на адресу ХХІІІ зїзду КПРС.

Прапори – українські чи польські?

Віктор Цвілюк
Віктор Цвілюк

Але тим часом Ярослав  привіз у Завалля два синьо-жовтих прапори. Вночі, напередодні 7-го листопада, коли тодішня влада скрізь розвішувала свої знамена,   разом з Віктором Цвілюком вони почепили один на високу трубу Сальківського цукрокомбінату, інший  – а школу-інтернат, де обоє тоді працювали.

Світлана Насипана пригадує, що про прапори вона дізналась від матері подруги, яка тієї ночі працювала на заводі у нічну зміну. Звісно, їх досить швидко зняли, хоча з труби зняти було дуже непросто. Чутка про цю подію пощирилася дуже швидко. Люди здебільшого не розуміли її суть, адже не один десяток років ідеологічної обробки зробили свою справу. Тим більше, відразу ж хтось пустив поголос, що то були польські прапори. Гайворонець, журналіст Сергій Матусяк припускає, що таким чином  кадебісти, які, звісно, дуже стривожились підняттям українських національних прапорів, намагались хоч якось применшити цю подію.

Тих, хто це зробив, тоді так і не виявили. Але листівки та журнал «Воля і Батьківщина» ще до цього привернули увагу органів і вони знайшли підхід до  щирого  та чуйного Ярослава. Розповідає Світлана Насипана:

“Після Нового  року в школу-інтернат приїхав учитель української  мови, ще студент Кіровоградського педінституту  Василь (прізвища не пам’ятаю). Його поселили в одну комнату з Ярославом. Тепер вони уже ходили постійно втрьох. Очевидно, Ярослав відкрив  йому свою таємницю. Коли  в середині  березня прийшла посилка з літературою, Василь  сповістив КДБ. Забрали його прямо на уроці. В  портфелі Ярослава  виявили заборонену літературу.  Наступного ж дня  Василь виїхав. Більше ми їх не бачили. Коли через 40 років  відбувалась  зустріч випускників,  хтось поцікавився долею вчителя, який їм запам’ятався.  Колишня учениця  Катя Русавська, розповіла, що була на  весіллі у Львівській області, де зустрілась з бандуристом Миколою Литвином,  який і розповів, як сидів з Ярославом у одній камері і про його смерть”.

Про долю Ярослава Лесіва, який пройшов тюрми і табори, став священиком  і доклав величезних зусиль аби відбулась легалізація та відродження греко-католицької церкви, будував храми, писав вірші, написано багато. А як склалася доля його побратима Віктора Цвілюка?

Очевидно, Ярослав не назвав його прізвища під час слідства, взявши усю вину на себе, тож Віктор Миколайович не був репресований.  Розповідає журналіст  Сергій Матусяк:

“Віктор Цвілюк  довгий час працював слюсарем на Заваллівському графітовому комбінату. Був дуже неспокійною, небайдужою людиною. Постійно ставав на захист справедливості, як він її розумів. Тодішній директор комбінату дуже не любив таких бунтарів і мені доводилось двічі писати матеріали на його захист. Коли його звільнили з роботи, крім мене (Сергій Павлович довший час був власним кореспондентом обласної газети «Народне слово» – С.О.) приїздив також журналіст з «Кіровоградської правди». Суд відновив Цвілюка на роботі і директор  змирився з  його бунтарською позицією. Кілька скликань він був депутатом Заваллівської селищної ради, а потім  – айворонської районної ради, завжди ставав на захист людей. Писав вірші на патріотичну тему, навіть іноді друкувався у районній газеті, але вони були слабенькі. Та він не зважав, коли йшлося про Україну, він просто сяяв цим”.

Олександр Пересунчак додає, що коли прийшов до влади Янукович, Віктор Миколайович розповсюджував саморобні листівки проти нього. Але до Революції гідності не дожив: трагічно загинула його дочка і він, дуже тяжко переживаючи цю втрату, теж пішов із життя.

Ще у 2008 році з ініціативи Пересунчака, який тоді був директором Заваллівської загальноосвітньої школи, було виготовлено меморіальну дошку Ярославу Лесіву, яку планували встановити на школі. Але тоді щось завадило це зробити, пізніше районна рада прийняла рішення, що меморіальні дошки встановлююватимуться тільки після громадського обговорення, що теж загальмувало цей процес.

 На останньому засіданні комісії з декомунізації при Гайворонській районній раді прозвучала пропозиція назвати одну з вулиць ім’ям Ярослава Лесіва, але чи буде вона втілена – невідомо.  Хотілося б, аби  у Гайвороні не забували своїх прапороносців.

Довідка.  Ярослав Лесів народився у селі Лужки  Долинського району Івано-Франківської області. Батько і брат  були засуджені за участь в ОУН.

У 1965  закінчив Івано-Франківський фізкультурний технікум, працював учителем у Кіровоградській області. Брав участь у діяльності Українського Національного фронту (УНФ). Заарештований 29.03.67 разом з Д.Квецьком, З.Красівським, М.Дяком і В.Кулининим. Слідство вело Івано-Франківське УКДБ. У другій половині листопада 1967 виїзною сесією Верховного Суду УРСР засуджений за ст. 56 ч. 1 (зрада Батьківщини) та ст. 64 ч. 1 (створення організації) КК УРСР до шести років позбавлення волі.

Покарання відбував на 19-му табірному пункті Дубровлагу в Мордовії. Брав активну участь в акціях протесту полів’язнів. У 1970 році ув’язнений на три роки. у Владимирській тюрмі. Звільнився 29.03.1973, повернувся до м.Болехова Івано-Франківської області, працював робітником на лісокомбінаті. Перебував під адміністративним наглядом. Одружився, 1976 народився син Тарас. З жовтня 1979 член  Української Гельсінської Групи.

15.11.79 заарештований у Болехові за звинуваченням у зберіганні наркотиків. За декілька днів до арешту Лесів був викликаний на рентґен до поліклініки за направленням підприємства, де працював. Під час рентґену піджак висів без нагляду в сусідній з кабінетом лікаря кімнаті. За цей час працівникам КДБ вдалося зашити за підкладку піджака дві ампули. При трусові шукати почали одразу в піджаці, крім того виявили “невелику кількість”, як записано в протоколі, якогось білого порошку. Ймовірно, його підкинули просто під час обшуку. 06.02.80 Лесів засуджений Болехівським районним судом Івано-Франківської обл. за ст. 229-6 ч. 1 КК УРСР (зберігання наркотиків без наміру збуту) додвох років позбавлення волі. Відбувати покарання послали в табір загального режиму ОР-318/46-15 у м. Сарни Рівненської області.

У травні 1981 знову заарештований у таборі. Звинувачення таке ж, як і попереднього разу, тільки за ч. 2 ст. 229-6 КК УРСР. Слідство тривало шість  місяців, і Лесів увесь цей час тримав голодівку з політичними вимогами. 15.11.81, у день викінчення терміну, безпосередньо в таборі відбувся суд, який засудив Лесіва ще до пяти років таборів суворого режиму. Відбував покарання в Краснодоні Луганської області. Звільнився із закінченням терміну.

Лесів був одним з ініціаторів відродження Української Греко-Католицької Церкви (УГКЦ). 1988 року розпочав навчання в підпільній семінарії Владики Василика. 17.07.88 у с. Зарваниця Теребовлянського р-ну Тернопільської області відбулася літургія з участю близько 15 тисяч вірних УГКЦ. У 1989 році Лесів прийняв сан священика УГКЦ. Виступив від імені УГКЦ на 50-тисячному мітинзі, що відбувся 21.05.89 в Москві в Лужниках у зв’язку з відкриттям I з’їзду народних депутатів СРСР.

02.08.89 знову з групою віруючих приїздить до Москви, щоб продовжити естафетну голодівку з вимогою леґалізувати УГКЦ. 03.08.89 разом з С.Хмарою та Н.Симоновою був прийнятий Б.Єльциним.

28.08.89 Лесіва  заарештували  удома в Болехові, але віруючі заявили протест, наступного дня він був звільнений. Провів десятки недозволених молебнів.

Після легалізації церкви служив у храмі святої Параскеви у Болехові, з його ініціативи збудовані двіниці, каплиці, храми. Писав вірші. У жовтні 1991 року загинув у автокатастртофі. Похований на території храму святої Параскеви.

Світлана Орел для Першої електронної газети.


Comments:

Напишіть відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*