Писатимемо слово «Листопад» з великої – бо він уже став власною назвою точки відліку, коли ні Україна, ні кожен із нас не буде таким, як до листопадових подій. З того Листопада, який народив Євромайдан, а разом із ним – надію, що пуповину з Радянським Союзом буде перерізано, минуло два роки.
За цей час ми пережили найстрашніше – розстріли на Майдані і появу Небесної Сотні, російську інтервенцію, сотні пропалих безвісти на Донбасі, розпач від розчарування в політичних лідерах. Переживаємо це й досі – бо ні війна, ні брудна політика не закінчилися, а винних у смерті Небесної Сотні не покарано.
Але в нас залишилося найголовніше – ми ще не загубили надію. Молодь, яка першою вийшла того вечора на Євромайдан – не погасла, навпаки, стала активним учасником змін, з’явилися нові герої – наші військові, волонтери, матері та дружини. Проте разом із ними з’явилися нові негідники із префіксом «псевдо». Боїмося, щоб і свобода наша такою не була. Але боятися мало, правда?
Услід за іншими українськими містами Кіровоград восени 2013-го так само вийшов на площу тоді ще Кірова, щоб засвідчити свою готовність змінювати режим. Першими, як і в столиці, були студенти КДПУ ім. В. Винниченка Вікторія Гапоненко і Альона Олійник з однодумцями. А потім нас стало сотні і навіть тисячі, ми проганяли тітушок, спостерігали, як барикадується ОДА, прощалися з Героєм Віктором Чміленком. Щодня на нашому кіровоградському Майдані горіла свічка як символ пам’яті про загиблих і водночас символ надії на те, що боротьба буде немарною.
І слово «Майдан» так само перетворилося із загальної назви на власну.
Як змінив Листопад-2013 кіровоградців?
Вікторія Гапоненко, активістка кіровоградського Євромайдану, студентка КДПУ ім. В. Винниченка (на фото справа): «Я почала говорити українською»…
− Листопад змінив для мене майже все, насамперед сприйняття світу. Я побачала в житті якийсь новий сенс… Поряд залишилися лише найближчі люди. На Майдані я знайшла нових друзів, а і так важливі для мене люди стали ще ріднішими. Коли почався Майдан, я знайшла для себе привід прокидатися зранку, щось робити. Аби змінити все, що я бачу, свою країну і себе. В особистому плані для мене є важливим ще й те, що я почала говорити українською в побуті, та ще й загітувала кількох людей. Я була вражена, побачивши, наскільки люди готові жертвувати собою, аби врятувати не знайомого, не родича, а просто свого співвітчизника. Думаю, що українці саме тоді нарешті відчули себе силою. Силою, яка справді може щось змінити. Та й в історії чимало таких прикладів: ми довго терпимо, але коли вже допече, то сила людського гніву змітає все і всіх. Хотілося щось зробити для своєї країни. Тоді девізом життя були слова: «Хто, як не ми, коли, як не зараз?».
Віталій, боєць внутрішніх військ: «Те, що нас поставили проти товаришів – це зрада»
– Я на той час служив не в Києві, але знав, що в столиці почалися мітинги. Думав, помітингують тиждень-два і розійдуться. Але тут нізвідки з’явився «Беркут»… На Майдан потрапив, коли Київ почав горіти, − 19 січня. Тож мене, скоріше, змінив Січень, а не Листопад.
Нас разом із хлопцями виставили проти протестувальників. Мені на все життя запам’яталися слова тодішнього командира нашої бригади внутрішніх військ полковника Радієвського, якого через півроку убили в Лисичанську. Він говорив нам так: «Хлопці, прошу вас не кидати щити і стояти до кінця… Те, що нас поставили проти своїх товаришів, – це зрада. Але ми повинні триматися. Якщо захоплять квартал, то буде переворот, переворот – це зміна влади… Почнеться війна – будуть жертви не від коктейлів Молотова, а від куль, буде, як у Югославії…». І ці слова були сказані за два місяці до того, як Крим віддали, а Схід нібито захотів від’єднатися. Слова покійного командира пам’ятаю завжди.
Лілія Нертик, волонтерка:«Я відчула, якою є ціна перемоги»
− День Перемоги 9 Травня став не просто вихідним днем, а святом зі сльозами на очах. Натомість події 2013-го року дали реальні відчуття, якою ціною та перемога нам дісталась. (Насправді, я раніше якось про це і не замислювалась.) Ось як змінив мене Листопад – я відчула, якою є ціна Перемоги, це по-перше. Крім того, кожен свідомий українець з добрим серцем став рідною людиною – це по-друге.
І по-третє, тепер, як бачу чоловіка напідпитку, то не засуджую його, бо думаю так: а раптом він недавно повернувся з самого пекла АТО.
Ольга Кирилюк, викладач КДПУ ім. В. Винниченка, громадський діяч:
«Закони 16-го січня відродили картини творів «розстріляного відродження»
− Не скажу, що нас змінював саме Листопад, бо сам факт підтримки Майдану для мене та моїх однодумців – друзів, студентів – є закономірним. Здається, що з того моменту минуло не 2 роки, а 10. Стільки всього сталося за цей час. Багато речей сприймається нині по-іншому. Якщо раніше від жінок можна було почути, що справжні чоловіки в країні вже перевелися, то сьогодні ми знаємо, що вони – це і є наша країна, бо саме чоловіки для нас її зберегли: спочатку – на Майдані, потім – на фронті. Якщо раніше українців характеризували за приказкою «моя хата скраю», то з листопада 2013 року ми побачили, що кожен з нас готовий щохвилини допомагати країні й тим, хто її відстоює. Ви помітили, як, починаючи з того ж таки листопада, перед очима в надшвидкому темпі промайнула історія України І половини ХХ століття? Сумнозвісні закони 16 січня відродили картини творів «розстріляного відродження». Протистояння силовиків з мітингувальниками нагадало «Я (Романтика)» Миколи Хвильового. Арешти активістів кинули нас на сторінки «Саду Гетсиманського» Івана Багряного. А Юрій Яновський зі своїми «Вершниками» спадає на думку, коли дивишся на родини, які стоять по різні боки цього протистояння. І потім – Довженкова «Україна в огні». Розповіді друзів, які були на Інститутській під час кривавого побоїща, скупі слова хлопців, які стоять на лінії вогню, і ти під час розмови з ними чуєш вибухи й постріли, сльози дружин, розпач матерів – ці рани в нас уже ніколи не загояться. Не доведи, Господи, ще хоч одному поколінню українців отак вивчати історію з реальності. Тому зараз усі ми працюємо – хтось на передовій, хтось у тилу, аби наші діти дізнавалися про революції і війни тільки зі сторінок підручників! За це й борімося!
Олена Шворак, журналістка каналу «1+1»:
«завдяки Майданівцям, передусім Віктору Чміленку, я навчилася відокремлювати важливе від порожнього»
− Власне змінив не Листопад, а події, які за ним відбулися. У листопаді ми з чоловіком вийшли на кіровоградський Майдан лише заради того, щоби побачити, скільки в цьому місті таких, як ми, – хто прагне змін, кому набридло жити в країні подвійних стандартів, хто не побоїться сказати про це відверто. Бо співчувати на кухні – це одне, а вийти на площу під прицілом фото-, відеокамер – це інше. Відмовки у більшості які були: а раптом начальство побачить чи там чиновник якійсь. А потім чи з роботи звільнить чи довідку не дасть… Одним словом, цікавило те, скільки в Кіровограді людей, позбавлених невільницької психології. Тоді вийшло до двох сотень громадян. І я дякую проведінню, що з ними тоді звела доля. Бо саме ці бунтарі – це ті люди, на яких можна покластися, які не зрадять. Вони їздили на Майдан у Київ або збирали тут допомогу для майданівців. Ці ж люди тепер як волонтери забезпечують армію, у різних громадських організаціях намагаються все ж домогтися тих змін, заради яких все і почалося два роки тому. Поки, на жаль, марно. Бо до влади прийшли не ці безкорисливі романтики-революціонери, а переважно ті, хто вже згодом «примазався» до процесу. Вони очолили цю систему і стрижуть купони. Зрозуміло, що і змін не прагнуть. Бо «раб мріє не про свободу, а про своїх рабів». Справедливість цього вислову ми зараз бачимо.
Революція Гідності змінила передусім мене. Принаймні завдяки Майданівцям, передусім Віктору Чміленку, я навчилася відокремлювати важливе від порожнього. Через це відмовилася від депутатського мандата, бо це – порожнє, і тепер працюю над тим, щоб змінити світ навколо себе. Мої рідні і друзі не дають (ну і зрозуміло, що не беруть) хабарів, ми не вирішуємо питання «по дзвінку», намагаємося жити чесно і відповідально ставитися до своїх вчинків та дій. Я вірю, що, коли кількість людей, які матимуть у серці величезне бажання жити по-справжньому і кожен на своєму місці втілюватиме це в життя, стане достатньо великою, тоді і почнуться справжні зміни.
P.S. А шарфик, по якому мене впізнавали, я тепер не ношу. Не тому, що він мені набрид – навпаки, я його дуже люблю. І вірю, що настане час, коли я його ще одягну. Одягну тоді, коли станеться «людська повінь», про яку мріяв Чміль.
Олена Коряк, координатор Кулінарної сотні Кіровоградщини:
«прийшло розуміння того, що, крім нас, немає кому рятувати країну»…
– Того Листопада ми всі дуже чекали, що угоду про Асоціацію з ЄС таки підпишуть. Але Янукович відмовився, і це для нашої сім’ї було як грім серед ясного неба. А коли на Майдані почалися розстріли, у це просто було важко повірити… Якби ми з чоловіком на той час не працювали, то були б на Майдані разом із усіма. Пізніше прийшло чітке сприйняття того, що не потрібно чекати допомоги звідкись. Ми всі були налаштовані на те, що весь світ стане на наш захист, але вже скоро зрозуміли, що ніхто не допоможе нашій країні, крім нас самих. Одночасно відчувався і високий патріотичний дух народу, і наявність внутрішнього ворога (була й інша сторона – ті, хто готові були зустрічати агресора хлібом-сіллю).
Та зараз ми всі змінилися: прихильники сепаратистів побачили, як багато смерті принесла Росія на нашу землю, розчарувалися і патріоти, бо не можуть не бачити, що робиться нагорі.
Та все ж таки за цей недовгий час армія дуже сильно підсилилася, стала міцнішою. Так сталося, що по роботі (я працюю у відділі маркетингу підприємства «УТОГ») мені доводиться часто бувати у відрядженні в Міноборони. Я бачу, які величезні ресурси спрямовані на відновлення армії. Доказом цього – і робота нашого підприємства, яке виробляє для військових ліжка і розкладачки. Усім варто зрозуміти: важко за один рік відновити те, що знищували протягом 23 років… Важко і нам із родиною та однодумцями нести цю важку ношу – Кулінарну сотню Кіровоградщини. Можливо, комусь би й хотілося передати естафету, але всі, хто мав займатися волонтерством, уже давно ним займаються. Але здаватися не можна.
Листопад змінив нашу сім’ю – ми з чоловіком ніколи не були громадськими діячами, а зараз не можемо, щоб не допомагати хлопцям. Разом із тим, змінилося наше життя, прийшло розуміння того, що, крім нас, немає кому рятувати країну.
Інна Тільнова, Нова газета. Інфографіка «Нової Газети»