Важливо

З поверненням!

У зниклого села, й ми всі до цієї гіркої правди звикли, шансів на відродження дуже мало. Але щасливі винятки все ж трапляються.

Приміром, було таке село Мазурківка – спочатку Аджамського району, а потім Новгородківського. Хати стояли по обидва береги Інгулу. В селі була школа, колгосп, ферми, клуб. Повносправне, словом, село було, зі своєю страшною історією часів Голодомору й війни. А також веселими бувальщинами, наприклад, про кохання – законне й утаємничене, перелюбне.

У сусідній Тарасівці хтось і досі, приміром, може пам’ятати, як Мазурківкою пішла погудка: місцевий учитель Іван Степанович закохався в незаміжню молодицю Галину з двома дітьми. Закохався та й зачастив до неї – нічними стежками понад тихим Інгулом. Місцеві жартівники однієї ночі, підстерігши Степановича, увесь його шлях від школи, де він мешкав із дружиною і донькою, до будинку коханки встелили соломою – аби приховане і грішне стало очевидним для всього села. Але на ранок соломи вже не було – з двох сторін, кожна від своєї хати, дружина й коханка ту солому згребли, зустрівшись із грабельками посередині сороміцької стежки, й розпалювали потім нею всю зиму піч. Все по-чесному – навпіл…

На початку сімдесятих в Мазурківці згоріла остання хата. В районних пожежників було навчання, а ситуацію їм хотілося максимально наблизити до реальних обставин. Оскільки в тій хаті серед бур’янів вже давно ніхто не жив і на її напіврозвалені стіни не претендував, пожежники вирішили її підпалити, а потім швиденько загасити. Хата довго не займалася, видно, відчуваючи, що вона – останнє нагадування, пам’ятник багатовіковому поселенню. А потім, скорившись лихій долі, запалала так, що пожежники вже й не змогли те полум’я приборкати. Насамкінець у них попросту закінчилася вода.

Такі Мазурківки, Іванівки, Петрівки, Антонівки, як уже говорилося, «попросту» стирають гумкою з мапи – тут би «живі» населені пункти справилися із руйнівним молохом нашої доби. За увесь час, відколи їжджу селами, не бачив, щоб хтось почав будуватися на тому місці, де лише врослий у землю цвинтар нагадує, що тут жили, плели павутиння долі сім’ї, громади – сотні й тисячі людей. Таке можливо хіба що десь біля спопелілих полісів, наприклад – у Криму. Приміром, на території Херсонесу стоїть нова церква, а біля руїн генуезьких фортець – сучасні вілли, мотелі.

Нове поселення на старих стежках

І ось тобі-на: Мазурківка оживає! Молодий підприємливий чоловік із Тарасівки Новгородківського району вирішив будувати на місці колгоспних сараїв свою ферму. Про житлове будівництво наразі не йдеться, але колишній фундамент овечого загону вже служить підмурком новому господарству. Микола Панасенко розповідає:

– Коли привезли туди на відгодівлю баранів (а закупили чималу партію – 200 голів), там росли такі бур’яни, що ми в них розгубили все своє стадо. А викосивши траву, розшукали й фундамент колишньої вівчарні. Відразу виникла проблема з тим, як напоїти овець. Довелося ставити вітряк, тому що підвести на той вигін електроенергію, як і будь-які інші комунікації – то велика розкіш (Мазурківка розташована кілометрів за сім від Тарасівки). Та й хто сьогодні дасть на все те погодження?! Документація реально коштуватиме дорожче, ніж робота, матеріали. Тут добре вже те, що сесія сільради дозволила мені там господарювати, зваживши, що територія колишнього села прийшла в запустіння, поросла бур’яном, жодним чином не використовується.

Вівці – то був лише початок. Причому, доволі сміливий, як для господарства, в чиєму обробітку якого 150 гектарів землі. Далі почалося серйозне будівництво загонів для корів, бичків, кіз, свиней… А потім завезли й саму худобу. До речі, підійшли до відбору помірковано. Приміром, бичків вирішили розводити німецької, витривалої, породи. Я бачив те стадо. Здається, одного із крутобоких копитних пастухи кличуть Адольфом… А свиней доставили із Закарпаття – схрещених із дикими родичами (овець «романівської» породи також поступово замінили на закарпатських). Ті хрюшки, до слова, враження справляють аж ніяк не миролюбне – настовбурчена шерстина і войовничий норов. Їхня улюблена пора року – зима… Такі ж свободолюбиві й коні. Найсмиренніший зі стада, Наполеон, двадцять хвилин тягав по кущах сторожа й пастуха Антона, котрий разом із напарником Євгеном зараз відбуває в Мазурківці довготривалу робочу зміну. Антон поставив собі за мету приручити Наполеона. А той до пори-до часу вдає, ніби розуміє свого приборкувача, добросовісно киває на його матюки головою, а потім візьме й покаже – хто тут хазяїн степів. Дикі й крикливі віслюки Сара й Салім доповнюють «загальний портрет» жителів ферм, демонструючи вдавану байдужість до всього, що відбувається довкола. І якби Салім час від часу не нападав на беззахисних кіз, намагаючись загризти їх до смерті, можна було б подумати, що він добрий віслючок Іа з відомої казки.

Плани, сподівання

Усього, разом із доярками, котрі двічі на день їздять сюди з Тарасівки, свинаркою, сторожами, Микола Панасенко дав роботу вже десятьом односельцям. І це – не межа, бо плани в чоловіка дуже серйозні. Батько чотирьох доньок, підтримуваний своїм успішним у власному бізнесі родичем із Кривого Рогу, він хотів би розбудовувати Мазурківку далі й далі. Хоч і серйозно займається бізнесом лише три роки (до того також господарював, але працюючи виключно на родинних паях), вже має достатньо техніки для обробітку землі, нещодавно купив колишній колгоспний гараж – поки той не розвалився…

– Назагал в Мазурківку ми вже вклали близько двох мільйонів гривень, – порахував він. – Не відразу, звичайно, а частками. Зразу знайти великі гроші невеликому господарству важко. Приміром, є задум – відкрити ковбасний цех. А для того, щоб він працював ефективно, потрібно купити гуртом близько трьохсот голів бичків. А це десь п’ятсот тисяч гривень. Відтак будемо робити все крок за кроком, потихеньку, але вперто.

Валерій Скороход

Поширити:

Залишити коментар:

коментар

Будьте першим, що прокоментував

Залишити коментар

Адреса вашої електронної пошти не буде опублікована.


*