Важливо

Чи можна підсолодити гіркі жнива? (ВІДГУК)

Після перeгляду вам справді будe гірко. Гірчитиме так, що ніякими солодощами цю гіркоту не заїсти. І гірко буде через те, що така біда сталася саме з твоїм народом. Я багато разів запитувала себе ще раніше: «Для чого Бог це допустив?» Адже всі випробування даються з якоюсь метою, формують нас, заставляють цінувати. Наприклад, тривалі війни чи міжусобиці часто формували згодом сильні нації. Але там люди справді формувалися – бо захищали свої сім’ї, свою країну, вчилися її цінувати, любити. А що міг виховати такий страшний акт покарання, як голодомор? Що він міг сформувати, окрім страху за своє життя й ненависті до ворога? Що він міг заставити цінувати – якщо українці й так споконвіку цінували життя, свою працю, свою землю і, тим більше, хліб. 

«Я народився в Україні. На землі, що могла стати раєм! Ми тішилися простою свободою. Жили й кохали. Але завжди були ті, хто намагався відібрати в нас цю свободу», – говорить головний герой. І перед тим, як розповісти свою історію він каже ключову, на мою думку, фразу: «І спершу я закохався!» Бо саме це кохання дасть йому сили, аби вижити.

Фільм побудований за традиційним для таких історій прийомом протиставлення – зображення реальності ДО і ПІСЛЯ. Першу частину фільму екран просто грає яскравістю, відтінками, фарбами. Засіяні пшеницею поля – багаті-багаті! І люди, які працюють у цих полях – жартують, залицяються, сватаються, будують плани. Одним словом – ЖИВУТЬ… аж поки радянська влада не показує свою звіриність. Тоді кольори марніють. Поступово. Спочатку додається сірість із червоними плямами крові, яка ллється від ударів радянських собак, а потім усе затягує чорнотою, і жовте, багате ще вчора поле, стає чорною прірвою. А ще чорнішими за неї стають люди. І залишається єдиний яскравий колір – червоний. Він дратує око, виринаючи з червоних нашивок на одязі радянських солдатів, він випрошує ненависть, коли червоноармієць дарує героїні – голодній, змарнілій – червону сексуальну жіночу сорочку, як символ зверхності, приниження – от, мовляв, хто тут господар – савєтская власть! Навіть губи дівчина малює кров’ю перед тим, як іти до цього виродка. Кров’ю – замість соку ягід, як робили це раніше, бо не було не те, що ягід, не було н і ч о г о! Уявіть, що у вас в домі немає нічого з їжі. І не тільки у вас – а ніде і ні в кого. Ви поступово марнієте, всихаєте, чахнете, божеволієте, і ніхто не може допомогти, бо скрізь усі такі самі, ходять, як примари – чорні, зневірені й поступово втрачають глузд. А на вулиці скрізь мертві тіла, діти, які плачуть, і матері, які просять вас дати хоч щось, аби дитина не вмерла. Просто уявіть…

«Що ви зробили з моєю землею?» – кричить головний герой у відчаї.

Це навіть уявити страшно, а щоб і пережити – то й поготів…

І поряд червоним кольором крові – єдиний яскравий символ добра і віри – ікона, яку люди бережуть багато років. Її кольори НЕ тьмяніють протягом усього фільму, усієї біди. Вона, а насправді віра і любов, рятує тих, хто цієї любові був сповнений, і навіть радянський чобіт її не міг вибити.

Автори навмисне залишають дещо невизначений фінал, не показують щасливого нового життя героїв, чітко даючи зрозуміти, що насправді тільки одиниці могли врятуватися з радянського пекла. І то радше винятки, ніж правила. Мільйони так і залишилися лежати в могилах. А інші мільйони – назавжди закріпили на генетичному рівні ту страшну пам’ять. Недаремно наприкінці фільму герой знову говорить: «Але спершу я закохався». І якщо це саме те, що наш народ повинен був усвідомити – то нехай це дійсно буде повноцінно нами втілене – любити й берегти своїх рідних і свою країну. Бо тільки у власній державі, де немає ворога, – буде життя!

Так, автори не показують, чи врятувалися герої, але ми, виховані на «Тигроловах», знаємо, що «сміливі завжди мають щастя!»

А тим, хто піде на фільм, моя порада – не вишукуйте режисерських фішок, не намагайтеся оцінювати спецефекти чи смакувати гру акторів. Усе це у фільмі, безперечно, є, але його потрібно сприймати тільки як засіб для досягнення основної мети – передати реальність великої БІДИ. І ви її побачите, відчуєте, переживете.

Я ще в дитинстві чула від прабабусі: «…приходили комсомольці з довгими шпичками і проколювали ними всі стіни в хаті, зерно шукали». І про людей, які немічні або вже мертві валялися край доріг, і про ту п’яну радянську мерзоту, яка у них хліб відбирала. І в той час, як ті лежали знесилені, їли суп із сіна, хоронили дітей, те бидло пило й гуляло так, що аж село гриміло. І голодні люди змушені були на все те дивитися.

«Люді погіблі голодной смєртью, но в ето же врємя бил запущєн “Запорожсталь”. Ето бил празднік для всєх нас. Ето звєнья одной цепі. Рєзультат управлєнчєских рєшєний, коториє прінімало тогдашнєє руководство Совєтского Союза», – демонстрував колись Азаров усе, що він думає про голодомор. Какіє єщьо смєрті? какой голод? що ви про них досі думаєте – он вам совєцка власть «Запоріжсталь» побудувала. Сопіть і радуйтеся. І так мені тоді гірко стало за такого моральноатрофованого екземпляра в моїй країні, і так захотілося крикнути йому одну-єдину фразу – ми б її і без совєцкой власті побудували, тільки при цьому ще й зберегли б мільйони життів! Господи, скільки ж всього на світі побудовано без совєцкой власті!!!

Але деяких людей прямо приліпило до неї намертво. Ті – дідами хвастаються, ті – за дешевими продуктами плачуть, а те що людське життя тоді було дешевшим за продукти – то пофіг, ми нє гордиє.

А ще одне «звєно цепі» цього тижня знову вилізло із нафталінової скрині старої діви – і заявило що пише листи Дональду Трампу. Прямо «пісьмо Татьяни к Онєгіну»… Але найбільше посмішила ось ця фраза: «В пісьмах я подробно ізлагаю гєнезіс конфлікта». ГЕНЕЗИС, Карл! О, Анна Герман у розпачі вимагає, аби феесбешники розкрили таємницю про те, які тортури були застосовані до Яника, аби воно змогло вивчити і правильно прочитати це слово?!

І якщо я ще раз почую від когось, що СССР – це круто, а Сталін маладєц, то моє до вас прохання – он NASA відкрило аж три придатних для життя планети, і я вас прошу – катапультуйтеся туди добровільно і буде вам щастя. А якщо ще й Азарова з Яником захопите, то вдячність українського народу стане безмежною.  

На виході з кінотеатру мені в обличчя одразу ж війнула реальність – «Єдєм, єдєм в сосєднєє сєло, на діскотєкуууу», – волала музика біля «Копілки». І волання це було болючішим за той фільм, бо ти розумієш – ця пісня і є символом того, що нас ламали, принижували і заставили таки прийняти чужу культуру й чуже мистецтво…

І йду я, слізьми вмиваючись, додому і спинити те ревіння несила, аж раптом повідомлення: «Ольго Леонідівно, ну як Вам фільм?»

Від студентів.

«А ви теж були?» – радію я.

«Так. І фільм дуже сподобався. Пробирає до сліз»

А далі ще кілька повідомлень. А найголовніше, що екзамен вони мені вже давно склали, і від мене їм нічого не потрібно, просто діляться враженнями. І ти розумієш – ось воно – те солодке, що заглушує гіркоту, бо, окрім Яника і діскатєки, у нашому світопросторі є дещо справжнє – і це саме та молодь, із тією пам’яттю і саме тією любов’ю.

І це майбутнє!


Comments:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*