Вторгнення в Україну триває вже понад півтора року, а війна – майже десять. За цей час наше суспільство змінилося, а тема інтеграції переселенців, хоч і не нова, та досі актуальна. Як адаптуються до нового життя на Кіровоградщині переселенці з тимчасово окупованих регіонів, що їм у цьому допомагає, а що стає на заваді, з’ясовували журналісти “Медіакола” в програмі “На часі”.
До розмови запросили відомого фотографа, роботи якого використовують світові бренди, переселенця з Харкова Сергія Дородних, священника з Херсонщини, який організував волонтерський рух у своїй парафії і побував у полоні окупантів, Сергія Чудиновича та доктора психологічних наук, професорку Центральноукраїнського державного університету Лілію Клочек.
Чи є перспективи на Кіровоградщині?
Сергій Дородних з дружиною мешкав у Салтівці. Це найбільший житловий масив України, що у східній частині Харкова. Звідси до кордону з росією – кілометрів 20. З перших днів вторгнення Салтівка була одним з епіцентрів цілодобових обстрілів і нальотів ворожої авіації. Сім’я Сергія протрималася тиждень у пекельних умовах, а потім виїхала з міста. Обрали Кропивницький.
Спочатку Сергій не користувався державними програмами підтримки. Навіть статус ВПО не оформляв, бо думав, що не затримається на Кіровоградщині. А коли зрозумів, що поки нікуди повертатися й потрібно оформитися на місці, не відчув бюрократії. Навпаки, запевняє, що все було швидко і гладко. Щодо налагодження нового життя і роботи, то і тут не виникло труднощів:
«Я знаю, що я вмію робити, де можу бути корисним. Тому для мене адаптація на новому місці не була складною. Я вже півтора року живу у Кропивницькому і жодного дискомфорту не відчуваю.
Але існує різниця між великим і маленьким містом в плані можливостей для самореалізації, особливо в моїй сфері. Бо в Кропивницькому зовсім не розвинена фотографія як жанр. Та тут теж є чим зайнятись».
Коли Харківщину звільнили, Сергій вирішив перевірити, чи зберігся його дім. На околицях міста застав руїни колись величних висоток, на колись жвавих вулицях майже не було людей.
«Це ніби інше життя», – каже Сергій.
Його камера зафіксувала види зруйнованих будівель, серед яких він зростав, щоб показати світові наслідки російської агресії. А сам фотограф серйозно налаштований на повернення, бо любить своє місто і відчуває потребу жити вдома.
Запорука успішної адаптації
Психологиня Лілія Клочек характеризує історію Сергія Дородних як успішний кейс адаптації в складних життєвих умовах. Проте, каже професорка, не всім вдається відразу знайти себе після вимушеного переїзду.
«Проблема адаптації є складною. У різних людей цей процес протікає по-різному. Досвід Сергія успішний. Результат залежав від багатьох чинників. По-перше, ще до війни Сергій самореалізувався в своєму місті, і тому, коли опинився в нових обставинах, для нього не виникало питань, чим зайнятись. Він не стояв перед вибором.
По-друге, це вік. Відомо, що важче адаптуються діти і літні люди. А молоді – легше завдяки рухливій нервовій системі.
Ще один чинник – індивідуальні особливості людини, властиві від природи. Окрім того, впливають сприятливі зовнішні обставини на новому місці: відсутність проблем з оформленням документів, налагоджена система роботи державних служб тощо».
Херсон, полон, Кропивницький
Сергій Чудинович – священник Православної церкви України і багатодітний батько з Херсона. Його рідна парафія спочатку зазнала жахіть окупації, а потім була похована під дніпровськими водами через підрив Каховської ГЕС. А сам священник побував у російській катівні.
«З 2014 року я мав честь служити як священник у військових підрозділах Збройних сил України. Це було на добровільних засадах, – розповідає Чудинович. – Я бував в різних місцях на Донеччині, Луганщині. Бачив реальні наслідки війни. Для мене було очевидним, що вторгнення відбудеться. Лише не знав коли.
Коли побачив відео, як біля повороту на Асканію Нову їдуть російські бронетранспортери, взяв у жменю дітей, посадив їх в машину, хто в чому був одягнений, і завіз у Миколаївську область до сестри, а сам повернувся в Херсон».
Його церква стала місцем, куди люди приходили не лише до Бога, а й один до одного, щоб знайти підтримку, розраду, обмінятися інформацією, отримати ліки, харчі. Тут облаштували волонтерський пункт, кав’ярню і навіть перукарню.
«Ми в церкві дозволяли собі «страшні» речі!
16 березня зробили публічне відспівування українського солдата з Івано-Франківщини, який загинув біля Херсона. Був похорон з піснею «Плине кача», з відеотрансляцією для його батьків через Фейсбук.
Це провидіння Боже, що нас тоді не повбивали!».
Так тривало місяць. Потім прийшли люди в масках і забрали священника.
«Мене відвезли в буцегарню, – пригадує о. Сергій. – Намагалися схилити до співпраці. Спочатку умовляннями, потім я опинився в підвалі, дісталось мені добре… Скажу відверто, вони вміють людей ламати, фахово це роблять».
Читайте також: “Мене звинувачували у тому, що я українець»: херсонський священник, який пережив полон і катування
Окупанти хотіли, щоб священник схилив парафію на їхній бік, роздавав російську гуманітарку, здавав активістів. Він відмовився, за що отримав додаткову порцію «вмовлянь».
«Вони били, збиткувалися, поламали мене. А вирвався як…? Слава Богу, вони вчасно спитали, чи підпишу я папірець там один. Я кивнув головою. Підписав і мене відпустили в церкву».
Після досвіду російських катівень Чудинович, як і більшість його парафіян, різними способами намагалися виїхати на підконтрольну територію.
Священник дістався до Баштанки, пішов у СБУ, пройшов перевірку на поліграфі. Далі обрав для себе Кропивницький. Тут він зібрав довкола себе херсонців, відновив службу, організував нову волонтерську спільноту. Але полон не минув без наслідків.
«Після тої камери, де було темно і холодно, я не можу бути в темряві. Минулорічні блекаути дуже тяжко переживав. Я дихати не міг у темряві, приступи паніки були.
Якщо ви щось подібне відчуваєте, не соромтеся звертатися за фаховою допомогою, ходити до психолога», – ділиться священник.
Навіщо людям психологи?
Психологиня Лілія Клочек зауважує, що всі ми переживаємо стрес – хтось більшою мірою, хтось меншою. Коли люди на власні очі бачать жахи війни, це, звичайно, позначається на їхній психіці, світосприйманні, емоційному стані. Вони отримують психологічну травму, відчувають посттравматичний синдром.
«Посттравматичний стресовий розлад не є одномоментним.
Людина в цьому стані перебуває певний час і тому потребує кваліфікованої допомоги, – пояснює Клочек.
Психолог працює з людиною, її внутрішнім станом, переживаннями і за допомогою засобів психотерапії допомагає вирішити ту чи іншу проблему».
Адаптуватися – це не бути отримувачем
Швидкість адаптації людей на новому місці залежить не лише від індивідуальних особливостей людини, її психологічного стану, а й від її бажання.
«Є два види адаптації – активна і пасивна.
Пасивна, коли для людини створюють умови, а вона лише пристосовується. Активна – це власна адаптація, за якої людина сама докладає зусиль, – пояснює Лілія Клочек і додає:
Це також пов’язано з психологічною готовністю: хтось знаходить в собі внутрішній ресурс, а хтось скочується до песимізму. І задача держави – створити умови для того, щоб людина могла активно адаптуватися».
Проте, наголошує психологиня, не можна опускати руки і покладатися суто на державу, не працювати над собою, а лише отримувати виплати і чекати на закінчення війни. Треба мати якийсь сенс в житті.
Сергій Дородних, приміром, не користувався допомогою держави, а знайшов відраду у роботі і хобі.
Мотивація Сергія Чудиновича – звільнення України, відновлення роботи рідної парафії. Весь свій внутрішній ресурс він спрямовує на підтримку інших людей. Священник переконаний – добре, коли держава допомагає переселенцям, але це не має бути на постійній основі.
«Давайте будемо справедливими: мені як переселенцю приємно отримувати державну допомогу. Але вона не повинна бути постійною, а ти сидиш і сидиш, і думаєш: «Ой, а чого так мало?». Будьмо вдячними, але давайте ще й трудитися! Я пишаюся херсонською общиною, представники якої працевлаштувалися і волонтерять тут, щоб бути корисними членами суспільства, – розповідає священник.
Я проти того, щоб держава постійно «сюсюкала» за кожним. Ми ж дорослі люди!
Жодний мотиватор не скаже краще за святого апостола Павла: носіть тягарі один одного. А якщо по-простому: під лежачий камінь вода не тече. Просто треба жити!»
Переглянути відео програми “На часі” можна на ютуб-каналі видання “Пульс”. Прочитати текстові версії – в тижневику “Нова газета”, на сайтах “Без купюр” і “Пульс”.
Публікація підготовлена за фінансової підтримки Європейського Союзу. Її зміст є виключною відповідальністю групи редакцій «Медіаколо» («Пульс», «Нова газета», «Без купюр») і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу.
Читайте також:
- Наглядові ради: коли громада контролюватиме комунальні підприємства?
- Чи готова Кіровоградщина до блекаутів? Пояснюють експерти