Важливо

“Мене звинувачували у тому, що я українець»: херсонський священник, який пережив полон і катування  

Настоятель храму Покрови Пресвятої Богородиці Сергій Чудинович родом із Кропивницького, його дружина Ганнуся (так він її представляє) теж із наших країв – з Вільшанки. За радянських часів його батька – теж священника – відправили служити до Баштанки, там родина ненадовго осіла. Згодом було навчання у Львові та Києві і служба в Херсоні. На цьому життєвому етапі отця Сергія і застала повномасштабна війна, а окупація Херсона та загроза життю змусили оселитися в Кропивницькому.

Сергій Чудинович – один із перших, хто в якості капелана почав їздити на фронт. Організувавши при храмі у Херсоні соціальний центр, Чудинович допомагав Збройним силам, які на той час брали участь в АТО. З початку повномасштабного вторгнення, вивізши родину у відносно безпечне місце, повернувся у майже окупований Херсон, щоб продовжити служіння. Далі було те, що мало б увійти у сучасні підручники історії.

 – Отче, розкажіть, яким чином ваш храм у Херсоні пов’язаний із цією визвольною війною?

Наша парафія  автоматично переключилися на питання війська із 2013 року. А з березня 2014-го я почав займатися тим, що згодом почали називати «капеланством» – працювати як священник, який відвідував військові підрозділи. Кримська проблема завжди була у нас під носом – від Херсона до Каланчака їзди година 10 хвилин… У мене був колега-священник отець Ігор Петренко (він тоді потрапив у полон на Донбасі), то він їздив на Чонгар, а я їздив на кордон з Кримом.  І там ми проводили перші богослужіння для українських військових.

Соціальний центр при церкві відбувся фактично сам по собі. Деколи я вивішував списки потреб, але люди переважно приносили в церкву все, що в них було, щоб допомогти військовим. Логіка дуже проста: уяви себе в полі, в окопі. Що тобі потрібне? Починаючи з вологих серветок до шкарпеток… Це й називається «благодійність».

Розумієте, природа добрих діл полягає в розумінні явища «любов». Україна – це країна християнської культури, це записано в українській Конституції і навіть на наших українських банкнотах указано. (Згадайте: на двох гривнях – фраза із «Руської правди»: «Якщо будете жити в любові між собою, Бог буде поміж вас», на ста гривнях – Шевченкові «Свою Україну любіть, любіть її во врем’я люте…» і так далі).

А чому Бог взагалі допустив цю війну у країні християнської культури, як ви кажете?

На це питання відповідь дуже проста і Бог тут ні до чого. Господь дав усім людям абсолютно однакові стартові позиції: умовно кажучи, одні люди атом розібрали і зробили лампочку, а інші – бомбу. Господь же не розмовляє з нами із-за хмарки: бородата голова не висовується і не починає щось там з неба кричати. Він розмовляє з людьми обставинами і подіями.

Він раз «поговорив» з нами подіями 16 липня – Декларацією про державний суверенітет. Як українці відреагували? Та якась там декларація… Ну прапорець причепили одненький. Другий раз «заговорив» до них 24 серпня. Як ми відреагували? Ну, не чуєте ви, то ось вам росіяни у 2022-му…

Які претензії можуть бути у людства до Бога? Ми відпрацьовуємо свої власні гріхи. Знаєте, які це? Наприклад, що ми не прочитали вчасно «Малоросійство» Маланюка. Що в нас до цього часу СБУ просить повідомляти про російських агентів на гарячу лінію замість того, щоб зайти у будь-яку московську церкву, де навіть не кожного другого, а кожного першого можна записувати в перелік російських агентів. Ми як дбали за свою країну з 91-го року? Як ми себе поводили у 1917? Люди були малоросами, вони не могли змусити себе стати українцями. Оця меншовартість і до сьогодні вилазить. Ось чому я кажу, що історію треба вчити у всій її повноті. Це не для отримання оцінки, це для уміння робити висновки.

3

– Українці цей урок, мабуть, погано вивчили?

Я думаю, що українці, враховуючи війну, можливо, тільки починають задумуватися, що пора щось змінювати. Вийдіть на вулицю Театральну, подивіться увечері ліворуч-праворуч і ви послухаєте, якою мовою говорить наша молодь. Висновків ніхто не зробив. Навіть окремі внутрішньо-переміщені особи – вони виїхали вимушено з території, яку знищує росія і до них і досі не дійшло. Ти до нього «добрий день», а воно тобі «здрастє». Ці речі мають бути очевидними, але вони не очевидні. Що ще не зрозуміло? Що вам бракує?

У мене серце болить, що через такі великі втрати, аж тепер ми кажемо і ми висуваємо цю дрібницю, ми пишаємося тим, що ПОЧИНАЮТЬ.

Ми ці всі уроки не повиучували…

– Як ви сприйняли інформацію про окупацію Херсона? Якою була ваша найперша дія?

Коли все бабахнуло, ми прокинулися всі в один і той самий час. Коли я побачив, як нашими дорогами їдуть росіяни, я зайшов у хату, взяв дітей і дружину і вивіз до родичів у сусідню область – так я позбавив себе слабких місць. І наступного дня лише встиг заїхати в місто, як Херсон оточили. Ну як оточили – ще протягом місяця я все ж міг їздити в Миколаїв за ліками, але не без перешкод.

Взяв машинку задрипаненьку, пікапчика синенького кольору… Я їздив у самий Миколаїв і привозив цілий пікапчик ліків (і це тоді, коли провезти в місто не можна було нічого). Дурив їх, принаймні так мені здавалося. Але тоді на допиті після викрадення ФСБшники мені сказали: «Ты не думай, что такой умный, мы тебя водили целый месяц». Ну це ж зрозуміло: пишеш у гуглі моє прізвище і до першого блокпоста… Мене схопили біля церкви люди в масках. Згодом я бачив, що серед них були і русскі, і так звані буряти. Принаймні відбитки пальців у підвалі в мене брав хлопчик із розкосими очима… Потім мене били, катували, намагалися згвалтувати…

32

– У чому вас звинувачували?

 У тому, що я українець.

Мене забрали не тому, що я громадянин Сергій Микитович Чудинович. Я священник Свято-Покровського храму Православної Церкви України, працював на добровільних засадах зі Збройними силами України. Цього мало? І більше того, я ж поховав загиблих воїнів територіальної оборони і ми відспівали загиблого українського солдата в храмі… Демонстративно й у вже окупованому росіянами Херсоні.

– Розкажіть про це детальніше, якщо можна

На початку вторгнення на об’їзній дорозі, яка веде до Антонівського мосту, були позиційні бої. Там загинув солдат Ігор Іваникович, в результаті він опинився в одному з херсонських моргів. Мені розповіли, що батьки не можуть вивезти з окупованого Херсона загиблого солдата і дуже просять допомоги. Розумієте, у перші дні місцеві морги були переповнені, щодня були по 20 поховань. А хлопчина не місцевий, з Івано-Франківщини… Я подумав, ну що я можу зробити? На кладовище їхати не те що страшно, а не було на чому – бракувало бензину. По-друге, кладовище біля аеропорту, де вже стояли росіяни. І ритуальне бюро таких послуг не надавало – приїхали, вкинули, присипали і бігом тікать. Я не знав, як воно буде… (Перед тим, їдучи ховати загиблих тероборонівців у Бузковому сквері, я попрощався і показав місце, де мене в разі чого заповідаю похоронити. Записку матушці написав, усіх обійняв, віддав ключі і поїхав). У результаті ми вирішили похорон зробити у храмі.

Уявіть собі ситуацію: повна церква народу, люди стоять із українськими прапорами, лунає «Пливе кача». І я помічаю, що в мене немає кому співати – немає хору. Що робити? А люди в церкві різні, я кажу їм: у нас немає хору, давайте я буду казати слова молитви, а ви будете мені відповідати… І так і сталося. Це був такий всенародний похорон, мороз по шкірі.

І найголовніше, що в нас є відеозапис цієї історії – у церкві в нас стоять вебкамери. Ми зробили якісний відеозапис для батьків, вони реально сиділи вдома і бачили цей похорон. Іншого варіанту попрощатися в них не було…

– Як вам вдалося вибратися з Херсона?

 6 квітня я зміг вибратися через Снігурівку. Їхав і дуже боявся, бо вважав, що навколо мене дуже багато спостерігачів. Я схитрував: призначив виїзд в один день, а сам виїхав в інший. Зараз розумію, що всі факти вказують на те, що мені підкрутили машину, затія була такою, що я десь застрягну і мене ліквідують. Їхав через поля зі швидкістю сто кілометрів на годину, але мені таки вдалося приїхати у Баштанку. Там я пішов у правоохоронний орган, зробив заяву про свій статус, розповів, що в полоні кацапи шляхом катувань змусили мене підписати документ про співпрацю (згідно з ним я мав розказувати про роботу Служби безпеки та українських диверсійно-розвідувальних груп). Зараз в СБУ до мене немає жодних претензій.

image

 – Як ви облаштувалися у Кропивницькому?

Вибрався, як зміг, і тепер сидиш думаєш, як жити далі… Намагаюся служити, але місця для богослужінь немає, житла немає. Але житло – то таке… Я мрію, що місцева влада дасть нам якийсь куточок, де б ми з парафіянами могли збиратися. Зараз я працюю у буквальному смислі на вулиці – біля реабілітаційного центру для дітей з інвалідністю, на дитячому майданчику. Єдине джерело доходу – це пожертви моїх прихожан, але попри це, ми й тут почали займатися благодійництвом: ось нещодавно наші люди, херсонці із Нідерландів, прислали нам дві фури з медичним обладнанням та ліжками.

4

– Отче, ви припускаєте, що ми можемо втратити Україну?

У 2014 році вся Україна була обліплена ідіотськими, я вважав, бігбордами «Україна єдина». Я повертався з кримського напрямку і думав, хіба це не очевидно, що Україна єдина. А якою вона може бути? Я аж розсердився! Це вже тоді була типова маніпуляція, але ми над цим не працювали…

До мене за ці всі роки чітко дійшло, в чому полягає наша національна ідея. Я можу її сформулювати двома словами, вони дуже прості і всі їх кричать щодня, не усвідомлюючи, що це наша справжня національна ідея. Слава Україні.

Це не «слава» у смислі віват. В економіці щоб ми були славні. У прибиранні тротуарів, у стрижці трави. У всьому, що нас оточує, у всьому. У будь-якій сфері і галузі.

Має бути якість в усьому, вищий гатунок. Якщо ми не вмітимемо користуватися малим, не збережемо дане нам, то навіщо нам давати більше?..

Ви знаєте, якщо невивчені уроки не будуть вивчатися, якщо люди у буквальному смислі не покаються …У цьому й полягає людська мудрість: щоб роздивитися причино-наслідкові зв’язки, якими керується Бог у своїй промові до нас.

Чи вистачить розуму роздивитися?..

33

Нагадаємо, «Ми повернемося у вільну українську Каховку. Це лише питання часу»

Читайте також: переселенка із Херсона: «Нехай колаборанти й окупанти тремтять від страху!»

Поширити:

Залишити коментар:

коментар