„Топоніміка перестала бути питанням лише гуманітарної політики – вона стала одним з інструментів національної безпеки”, – переконаний голова Українського інституту національної пам’яті В. М. В’ятрович. Очільник держави підписав закони про декомунізацію, що спричинить перейменування міст, селищ, сіл, вулиць, навчальних закладів тощо.З одного боку, такі проблеми повинні обговорювати фахівці – філологи, історики, географи, краєзнавці, також територіальні громади, небайдужі громадяни, а з другого – варто активно пропагувати, де це тільки можливо, засади деколонізації, дерусифікації, дерадянізації, декомунізації, виступати проти будь-якої манкуртизації суспільства, особливо, коли при цьому спекулюють історичним принципом. Вацлав Гавел писав: „Якщо людина живе в оточенні тоталітарної пропаганди і не помічає її, значить пропаганда досягнула своєї мети”.
2003 року була унікальна ситуація: я організовувала конкурс творів до 250-річчя нашого обласного центру, проте в найменуванні цього заходу „Люблю я ніжно місто над Інгулом” та його напрямків: „Квітуча долоня степів – колиска для мене і тебе”, „Люди – найбільше багатство нашого краю”, „Цвіти із миром і добром віки!” – свідомо обійшлася без назвисамого міста, щоб зайвий раз не акцентувати увагу на неприродному для нього найменуванні. Тоді одна з учасниць написала, що, мабуть, і доля нашого рідного міста не дуже щаслива, бо не має воно справжнього, притаманного лише йому імені, а обізване довгі десятиліття якоюсь кличкою (натяк на те, що Кіров – партійна кличка Сергія Мироновича Кострикова). Пригадую, як 2001 року під час проведення ІХ Всеукраїнської ономастичної конференції в Кіровограді було соромно перед науковцями всієї України за наші топоніми, що з усіх боків окупували педуніверситет: Кіровоград, вулиці Леніна, Карла Маркса, Жовтневої революції, Калініна, 50 років Жовтня, площа Кірова, проспект Комуністичний тощо. Довгі роки, зокрема і з цієї причини, наше місто називали „червоний пояс України”.
Обираючи Президента, ми завжди знаємо, проти кого голосувати й часто сумніваємося, а за кого ж „за”. Густав Во́дічка (Юрій Топчій) дещо іронічно назвав Україну „батьківщиною замріяних ангелів”. Те саме з вибором назви міста. Серед пропонованих замість ойконіма Кіровоград варіантів (Єлисаветград, Ексампей, Новокозачин, Тобілевичі, Слов’янопіль, Інгульськ, Інгулоград, Степоград, Золоте Поле, Златопіль, Бугогардівськ, Новий Ґард, Лелеківськ, Великі Лелеки, Скіфопіль, Долеград, Доброград, Перлиноград, Богун, Грушевськ, Парижград тощо) частина притомних людей визначила ті, які точно не варто обирати. Хтось відверто іронізує, пропонуючи Ураноград. Далі всіх пішов Майкл Щур, який саркастично порадив обрати нову назву Іродоград, а на додачу – вулицю імені 10-ї Заповіді, проспект 40-річчя Мойсеєвого походу, площу Третього зречення Петрового.
Освічена частина громади теоретично готова дійти спільного знаменника, об’єднавши зусилля для обрання нової назви міста, яка мусить бути не комуністичною, не заідеологізованою, не імперською, не радянською, не колонізаторською, не зрусифікованою, бажано без компонентів ново-, ‑град та ін. (на карті Кіровоградщини є, наприклад, оксюморонне утворення Новий Стародуб), віддзеркалювати національні чинники, місцеві природно-географічні маркери, український історико-культурний символізм, по можливості мати позитивне чи нейтральне забарвлення. Тобто точно має бути національна назва, проте варіантів – дуже багато. Слава Богу, що не вдалося до сьогодні перейменувати Кіровоград, бо в 1991 назвали б Єлисаветград, кілька років тому чи зараз – Златопіль, або ще гірше – Златополь (від грецького polis– місто, такі найменування характерні для Криму та Півдня України: Сімферополь, Севастополь, Нікополь, Маріуполь тощо).
І знову довелося б через деякий час шукати нове ім’я. Не варто залишати Кіровоград (не кажучи вже про повернення ойконімів Зінов’євськ чи Кірово), бо це радянсько-імперська назва, не потрібен Єлисаветград, бо незалежно від первісного релігійного трактування (фортеця святої Єлисавети – матері Івана Хрестителя) це колонізаторське найменування, яке намертво асоціюється із царицею Єлизаветою, яка хоч і відновила гетьманство (не останню роль у цьому зіграло кохання до молодого козака-співака О. Розумовського), але була типовою для Російської імперії правителькою, можливо, не такою кровожерною, як інші. Частина інтелігенції, особливо вчителі, які вчилися в радянські часи, донині радо агітують за відновлення Єлисаветграда. Потрібно переступити через свій консерватизм у цьому питанні, почитати нові дослідження, поцікавитися, а що було на цих теренах задовго до фортеці, перебудувати свідомість і почати жити новим українським патріотичним життям, струсивши із себе павутиння нав’язаних нам ідеалів радянщини та імперщини.
Чомусь у нас не виникає бажання повернути фашистські власні назви, що побутували під час Другої світової війни, тільки на тій підставі, що багато гітлерівських армійських офіцерів були високоосвіченими людьми, читали напам’ять Ґете, Шиллера, любили й виконували Бетховена, Вагнера, Баха, Моцарта. Звідки ж така любов до часів нашого рабства – чи то в радянському, чи то в російсько-імперському форматі. Не витримує критики назва Златопіль. Так називаються не тільки 2 сучасні села в Криворізькому районі Дніпропетровської області та у Василівському районі Запорізької, а й колишнє поселення, що нині входить до складу Новомиргорода. У 1686 році в цьому населеному пункті була розташована польська прикордонна застава, коли між Росією та Польщею було укладено Вічний мир. 1787 року Франц Ксаверій Любомирський продав Гуляйпіль (попереднє ім’я Златополя) князю Потьомкіну, останній і поміняв назву. О. Тулуб описує це так: об’їжджаючи свої нові володіння, Потьомкін завітав і до Гуляйполя. Місцеві євреї за тодішньою традицією подарували йому діжечку червінців, на що новий власник вигукнув: „Та це не Гуляй-Поле, а золоте поле!” Отже, це не золоте поле пшениці й синє небо над ним, а не дуже позитивна енергетика золотого тільця. Крім того, частина жителів сучасного Новомиргорода не проти поміняти назву міста на Златопіль.
Нині я більше схильна до того, щоб назвати обласний центр Інгульськ. Традиція найменування населеного пункту від назви річки, на берегах якої він постав, досить поширена на наших теренах. Варто також узаконити неофіційну народну назву міста Дніпропетровська – Дніпро. Таким чином, не буде проблем і з найменуванням областей – Інгульська та Дніпровська, хоч адміністративно-територіальний устрій України може змінюватися. Назва Інгульськ цілком уписується в парадигму вищеперерахованих критеріїв: українська, відповідає історичним традиціям найменування в галузі ойконімії, має географічний зв’язок з Інгулом – лівою (найбільшою) притокою річки Південний Буг. Учені уважають, що гідронім Інгул походить від оніма Qgъ/ъ. Трансформація назви Інгул базується на тюркській фонетичній обробці, очевидно, з ХІІІ ст. давньоукраїнського слова Уголъ, висловлюють гіпотезу про ще праслов’янське походження слова *ǫgъlъ (угол) – кут. Припускають, що назва річки могла утворитися від тюркського yeni göl (Єні-Гел) – у буквальному перекладі – „нове озеро”. У документах ХVI–XVII ст. трапляється назва Єнгула (Єнгул). У XVIIІ–ХІХ ст. річка мала назву Великий Інгул – на противагу Малому Інгулу (Інгульцю). Дотюркське функціонування гідроніма відомі мовознавці О. М. Трубачов, Ю. О. Карпенко, В. В. Лучик пов’язують зі східнослов’янськими племенами уличів (угличів). На стародавніх картах гідронім Інгул подають у формі Inʃkul, AngueltWielky(GeographieBlaviane, 1667), InguletWielky(атлас Віта, друга половина XVII ст.). Суфікс -ськ-, за допомогою якого від назви річки утворено ойконім (назву населеного пункту) Інгульськ – давній за походженням, ще в праслов’янській мові він використовувався для назв місцевості.
Від найменування Інгульськ легко утворити ад’єктонім (відтопонімний присвійно-відносний прикметник) інгульський та катойконіми (назви жителів) інгулчанин, інгулчанка, інгулчани. В. О. Горпинич зазначає, що в українській мові назви жителів творяться за допомогою 25 суфіксів за 75 словотвірними моделями. Хитання у виборі суфіксів залежать від багатьох причин. Одна з найголовніших – місцева традиція. Привертає увагу той факт, що на території старожитніх говорів назви з формантами ‑ан-и (‑ян-и), ‑чан-и фіксуються значно частіше, ніж на території новожитніх. Тут інтенсивніше функціонують назви на ‑ц‑і (‑ець). Щодо нейтрального значення назви Інгульськ, то це справа всієї громади – наповнювати ім’я міста позитивним забарвленням. Українцям до цього не звикати. Наприклад, образливе прізвисько укроп, яке дали патріотам вороги, ми розшифрували як український опір, зобразили на шевронах і гордимося, що тепер ще й укропи.
Я нікому не нав’язую власних поглядів. Я завжди проти такої позиції: існує моя думка й неправильна. До речі, у всіх моїх посібниках для студентів, у рубриці „Критерії оцінювання” тільки для найвищого балу – „відмінно” – записано таке речення: „Здатний змінити думку в разі незаперечних аргументів іншого”. Я вже ініціювала проведення круглого столу з приводу перейменувань у рамках ХVI Всеукраїнської ономастичної конференції, яка відбудеться 24–26 вересня 2015 року в Одесі, оргкомітет радо підтримав мою пропозицію. У Кіровограді ж варто провести зібрання притомних, патріотично налаштованих фахівців, у першу чергу істориків, географів, мовознавців, краєзнавців, роздати їм аркуші з переліком пропонованих назв міста, коротко обґрунтувати кожну, потім ці спеціалісти мають за пріоритетністю для себе поставити номери 1, 2, 3 біля трьох назв, зібрати й проаналізувати дані, обговорити їх, обрати одне найменування й виробити спільні стратегію й тактику в подальшій роз’яснювальній та агітаційній роботі в суспільстві, з виборними та керівними органами, із засобами масової інформації тощо. Адже обрання назви – це компетенція громади.
Нам треба поспішати, але поспішати повільно, щоб потім не переназивати перейменоване. Наприклад, для мене безсумнівним є те, що в назві нашого педуніверситету мало б бути ім’я Євгена Маланюка – самобутнього мислителя, непересічного дослідника-аналітика, поета-націєтворця, який образно називав нашу землю Степовою Елладою, настільки комфортніше було б перебувати викладачам і студентам під впливом магічної, по-справжньому патріотичної аури такого геніального патріота-земляка. Хоч я нічого не маю проти Володимира Винниченка. З нашим університетом набагато краща ситуація, ніж, наприклад, з Донецьким національним, який, навіть перебравшись до Вінниці, ще не отримав імені Василя Стуса.
З іншого боку, я проти надмірного використання в процесі перейменувань імені Т. Г. Шевченка, щоб не „затерти” його, як ім’я Леніна в радянські часи (до речі, у рідній Новгородці один колгосп був імені Леніна, а другий – імені Шевченка). Мене обурила ситуація, коли чуки й геки з обласної ради не проголосували за перейменування Кіровоградської обласної дитячої бібліотеки ім. А. П. Гайдара (клопотали про ім’я Шевченка). Хоч, на мою думку, їй варто присвоїти ім’я письменника-земляка Віктора Близнеця. Саме його неповторний, фантастичний звук павутинки суголосний камертону дитячих душ.
Та сама проблема з назвами вулиць. Я „за” Велику Перспективну, але „проти” Дворцової. Коли тяглася драматична історія перейменування останньої, то подарувала О. Ратушнякові образ, який він розтиражував. Для мене відновлення російських імперських топонімів на догоду чи то „русскому миру”, чи то російській православній церкві – це те саме, що назвати дитину ім’ям ґвалтівника. Нещодавно повернули на карту Кіровограда вулицю Михайлівську (була названа на честь російського царя Михайла Романова) та Архангельську (наречена на згадку про дислокований тут Архангельський драгунський полк) – „відновили” історичну справедливість.
Безсумнівно, повинні бути меморіальні назви, питання в тому, яку саме пам’ять нам необхідно зберігати й передавати в спадок. Он росіяни вигадали Куликовську битву 1380 року, украли й століттями фальсифікують нашу історію. Ми навіть не дивуємося, що їхній нинішній очільник бреше (навіть не хочеться вживати евфемізм!) на весь світ і не червоніє. Багатовікова традиція! А наші історики нарешті довели, що звільнення від Золотої Орди південним землям Правобережної України принесла Синьоводська битва 1362 року, тому необхідно назвати так одну з магістралей міста. Вулиця Синьоводська мала з’явитися в Києві, та не вийшло.
24 лютого 2014 року перейменовано площу Кірова на площу Героїв Майдану, вулицю Дзержинського на вулицю Віктора Чміленка. Топонімічна комісія призначила 10-річний термін як мораторій на використання прізвищ загиблих осіб у найменуванні вулиць. На мою думку, такий термін можна й продовжити до 20–50 років. Зараз війна, сотні героїв гинуть за незалежність, за збереження територіальної цілісності України, пам’ять про них ми шануємо, їхні подвиги варто увічнювати, писати про них, розповідати підростаючому поколінню. Але не можна назвати вулиці іменами всіх загиблих.
У грудні 2014року в Кіровограді з’явилися вулиця Батальйонна, провулки Гвардійський, Волонтерський та Героїв АТО саме там, де наші бійці отримують земельні ділянки. Мусять бути й винятки, але нечисленні, із цього правила. Тому на карті Кіровограда маємо вулицю Юрія Власенка, який був одним з перших земляків-добровольців, що загинули в зоні АТО. На честь Юрія Олефіренка – капітана першого рангу – перейменовано вулицю Фрунзе 31 березня 2015 року.
До методичного збірника „Як перейменувати вулицю” (2014) С. М. Горобець, науковий співробітник Українського інституту національної пам’яті, кандидат історичних наук, запропонував додаток „Окремі особи, причетні до боротьби проти незалежності України, організації голодоморів та політичних репресій, чиїми іменами названі вулиці та інші топоніми в Україні”. Це правильно й такий перелік варто розширити. Крім того, на мою думку, необхідно укласти словник пропріальної та апелятивної лексики (назв українських реалій, визначних подій, видатних осіб), які варто використовувати в перейменувальних процесах, зокрема при називанні вулиць. Кожен населений пункт, кожна адміністративно-територіальна одиниця повинні мати власний додаток до такої лексикографічної праці.
Нам треба повчитися в євреїв, у яких історія існування народу куди трагічніша за нашу, проте вони намагаються в розповіді про будь-яку подію знаходити промінь надії, виводити її на щасливий кінець. Українські топоніми не повинні постійно спонукати нас до сліз, хай краще стимулюють до життя, учать нас бути щасливими тут і зараз.
Необхідно створювати національний історико-культурний ландшафт, символічну гуманітарну ауру України. У такій справі важливою є думка молоді – нашої майбутньої еліти. Нам не байдуже, у яких містах і селах, на яких вулицях зростатиме нова аристократія (у первісному значенні – влада найкращих). Нехай частину вулиць назвуть школярі та студенти. Тут у нагоді стануть різні творчі змагання.
Кафедра української мови Кіровоградського державного педагогічного університету оголосила конкурс творчих робіт на тему: „Українські топоніми: віхи історичної пам’яті, патріотично-культурні маркери сьогодення, символи майбутнього”. Цей конкурс офіційно стартував 24 травня 2015 року – у День слов’янської писемності й культури. Підбити підсумки, оголосити й нагородити переможців заплановано 9 листопада 2015 року – у День української писемності та мови.
До участі запрошено учнів 5–11 класів і студентів навчальних закладів усіх рівнів акредитації Кіровоградщини та всієї України, для яких рекомендовано такі завдання: запропонуйте аргументи „за” та „проти” перейменувань; від яких топонімів (власних географічних назв) відмовляються, а які обирають; уявіть себе мером вашого населеного пункту, чи потрібно змінити його назву, які вулиці, навчальні заклади та ін. варто перейменувати. Можна писати про один або кілька топонімів. Власні думки обґрунтувати.
Я „за” появу більшої кількості Яблуневих, Вишневих, Тополиних, Соловейкових, Барвінкових, Веселкових вулиць у наших містах і селах. Я не проти, щоб дитсадок імені Вовчика-панібрата (так колись казав мій молодший син) зустрічав малят на вулиці Котигорошка. Ви посміхнулися? Запам’ятайте цю емоцію – хай вона стане основою, підмур’ям нашого спільного мирного та щасливого майбутнього.
А якщо серйозно, то в нашій державі розроблено й ратифіковано необхідні закони, створено на науковій і правовій основі методичні рекомендації для перейменувальних процесів, переконливо доведено фахівцями, що це не потребує величезних фінансових витрат, залишається тільки виробити притомні стратегії й тактики роз’яснювальної роботи й навчитися домовлятися, знаходити компроміс, а не відстоювати ту чи ту назву з маніакальною впертістю.
Професор, завідувач кафедри української мови КДПУ С. Л. Ковтюх