– Тільки не називай мене зіркою, – попередила співрозмовниця, – я цього дуже не люблю Це для якої-небудь Приходько. Вона про себе так і говорить. А я 50 років віддала служінню мистецтву. Я –артистка.
Наша зустріч з народною артисткою Антоніною Червінською відбувалася напередодні кругленької дати. Наша Тоня розміняла свій восьмий десяток. Знаю, знаю, про вік жінки і все таке…Але пані Червінська баришню з себе ніколи не вдавала. А вік, в який вона вступила заслуговує поваги. 70 весен – це ще не довголіття, але…
– Ти повна сил і енергії. Звідки це?
– Від землі, певно. Я ніколи не поривала зв’язок з моєю малою батьківщиною. Родом я з села на Житомирщині. Найбільша радість їздити додому, до мами.
– Мама жива-здорова?
– Слава Богу! Мамі 93 роки. Я ось недавно повернулася.
– Копала картоплю?
– Та ні, рано ще було. Я повернулася, а за кілька днів моя 93-літня матуся викопала картоплю. Сама. Нікому нічого не сказала. Хоч там брати живуть з сім’ями, онуки-правнуки. А вона сама. Телефонує, як поему розповідає, мовляв, ой, як же гарно при заході сонця копати картоплю! Така в мене мамочка.
– Ти сказала, любиш їздити додому. Я тебе розумію. Доки живі батьки, всі ми діти і є на світі дім, де нас завжди чекають. Але ти вже давно живеш у Кіровограді…
– 50 років. Мій перший шлюб не склався і в 22 роки я залишилася одна. На моє щастя, у мене був «Ятрань». І Анатолій Михайлович Кривохижа…
– Твоя любов на все життя. У тебе часто запитують, чи була щасливою?
– Запитують.
– І що ти відповідаєш?
– Так, я щаслива. І чому – була? Є. Зараз моє щастя − «Зоряни», колектив, якому я віддала всю себе, без останку. Це без перебільшення. Спочатку як співачка, тепер як художній керівник.
– А це правда, що колектив створювався «під тебе»?
– Правда. Я працювала хормейстером у «Барвінку». І зовсім не хотіла у філармонію, але…
– «Партія сказала треба…». Тобі справді пощастило, що поряд був Анатолій Михайлович.
– Кривохижа прийшов значно пізніше. Безумовно, він вдихнув нове життя в наш колектив, завдяки йому «Зоряни» стали таким самобутнім і неповторним колективом, котрий тепер знають у всьому світі. Але, повторюсь, коли прийшов Анатолій Михайлович, наш театр зримої пісні вже існував.
– Театр зримої пісні?
– Була і така назва, доки придумали справжню! А придумали ми її з Геною Єременком. Він у нас інструментальним оркестром на той час керував. Талановита людина.
– Антоніно Миколаївно, зараз ти в іншому статусі. Художній керівник. Що ти відчуваєш? Це цікаво – бути керівником. Все-таки з Анатолієм Михайловичем ти була, як у Бога за пазухою. Ти якось відчуваєш «допомогу» метра. Не в прямому смислі, зрозуміло.
– Звичайно. Від Кривохижі у мене ставлення до роботи. Його відповідальність, творча енергія – взірець для всіх «пташок його гнізда». Знаєш, який у нього був авторитет в «Ятрані»?! До Кривохижі йшли, як до церкви. А начальство йому ні в чому не відмовляло. І тут, і в Києві, і в тодішній столиці.
– Тобі відмовляють? В нашій теперішній столиці?
– Про що ти говориш? Якщо хтось і допомагає, то тільки місцева влада. Обласна адміністрація, рада, департамент культури. Тільки просити доводиться в основному Миколі Івановичу Кравченку. Наше щастя, що у нас такий директор. Правда, вирішити основне питання «Зорян» так і не вдається. Скільки ми вже з ним порогів оббивали! Дарма.
– Що ти маєш на увазі, репетиційний зал?
– Так. Наш академічний театр музики, пісні і танцю, єдиний професіональний колектив такого рівня не має свого майданчика для репетицій. Залежимо від зайнятості сцени. Тоді, як у наших аматорів шикарні репетиційні зали. У того ж Короткова. І не тільки у нього.
– Ти йому заздриш? Короткову?
– Таке скажеш! Чому б це я йому заздрила? Коротков – це унікальна людина. Він вибудував свою імперію! Наша проблема − то наша проблема.
– І вона не єдина?
– Звичайно. Потрібен нормальний транспорт. Наш автобус «чхає і кашляє», а скільки кілометрів доводиться накручувати. «Зоряни» виступають у найвіддаленіших селах області. Присягаюсь, що виступаючи в «Карнегі-холл», ми не вкладатимемо у свій виступ більше енергії, ніж в холодному сільському клубі на Кіровоградщині. Ми знаємо, хто нам крила подарував. Ну, це зрозуміло…
– Зрозуміло… І про залежність від філармонійної зали , і про транспорт, і про Америку… Недаремно ви туди не повертаєтесь, хоч планували.
– Не варто про це говорити. Тим більше, що преса свого часу вилила скільки бруду на нас. Я, між іншим, зберігаю старі підшивки. Іноді перечитую і плакати хочеться. Справа не в молодості, пошуках, помилках, досягненнях, синцях…Не вміють зараз так писати!
– Я тобі скажу щось подібне про вокал. Але спочатку – ти про всі проблеми, що хвилюють художнього керівника «Зорян» сказала?
-Звісно, ні. Зараз у нас проблеми з артистами балету. Це пов’язано з трагічними подіями в наші державі Є вакантні місця в чоловічому складі. Стосовно наших програм, то тут все нормально. Я пишаюся тим, що «Зоряни» стали хранителями нашої танцювальної класики, тобто самобутніх і неперевершених постановок патріарха Кривохижі.
– А знаєш, чого мені не вистачає в нинішніх «Зорянах»? Твого голосу. Знаю, що ти скажеш; треба вчасно сходити зі сцени і таке інше. Але я про інше. Нема зараз таких голосів: Червінська, Матвієнко, покійна Рая Кіріченко…
– Оля Поляновська.
– Це та, що «Степом, степом» співала у Черкаському народному хорі. Шикарно! …Ти сказала, писати так не вміють, як раніше. Співати також?
– Ну це неправда. Пісня залишилась. В якій доля народу, віра і сила. Я все своє життя поклала на служіння мистецтву. І робитиму все, щоб пісня залишалася з нами.
– З днем народження! Живи у здравії, люби у мудрості!
Розмову вела Валентина Левочко, для Нової газети