Сьогодні ввечері , 22 лютого, на площі Героїв Майдану кіровоградці влаштували душевну зустріч для своїх земляків – бійців з 40-го батальйону територіальної оборони «Кривбас».
У Кіровоград прибуло 6 мужніх чоловіків, змучених майже 40-денним оточенням, постійними атаками терористів, обстрілами, холодом і скупим провіантом, але щасливих. Щасливі, бо живі. Батальйон «Кривбас» – один з підрозділів, який стійко утримував Дебальцеве, не зважаючи на потужні обстріли з боку бойовиків, штурм диверсійно-розвідувальних груп, мінімальний запас боєприпасів, фактичну відсутність споруд для укриття. Військові по кілька днів не виходили на зв’язок з родинами, а ще більше – з керівництвом.
Їхні укриття були вщент розбиті, а під ними – не земля, а гірська порода. Вони намагалися зробити собі хоч якийсь сховок (землянку), але змогли прокопати в камені лише 10 см. Під час дощу бійці були змушені ховатися в трубах. А терористи все стріляли… А Генштаб все мовчав…
Найгірше було 16-17 лютого. Тоді наступ ворога був настільки активним й потужним, що «Кривбас» й інші українські підрозділи, які перебували в Дебальцевому, були на межі знищення. Кіровоградці навіть встигли попрощатися з життям і вже й не сподівалися, що виживуть. «Було страшно. Прощалися з життям, з батьками, жінками. І вже майже втратили надію. Але потім зрозуміли, що якраз надії втрачати не можна. Бо саме завдяки надії, вірі і підтримці українців ми вирвались з того світу», – пригадує один з кіровоградських бійців.
Як кажуть військові і їхні родичі, єдиною людиною, яка їх не покинула, не зрадила і не втратила надії ні на мить, був Вадим Нікітін. Кіровоградці знають його, як волонтера і керівника ГО «Патріот Кіровограда». А матері бійців 40-го батальйону називають його по-іншому: «Леонтійович – це ж наш зв’язковий, наш янгол-охоронець». Саме він стабільно забезпечував військових «Кривбасу» провізією та одягом, особисто їздив у місця дислокації батальйону, відвідував бійців у госпіталях, купував ліки. І цього разу Вадим Нікітін особисто поїхав у Кривий Ріг, щоб повернути кіровоградських бійців додому. З усіх його кіровоградських підопічних наразі не приїхав лише один – Вова-гранатометник, який отримав поранення і перебуває в Києві у госпіталі на лікуванні.
Близько сотні кіровоградців зустрічали своїх Героїв з прапорами, квітами, шампанським і солодощами. Вигукували патріотичні гасла, традиційно виконували державний гімн. І всі раділи, що нарешті зустріли хлопців живими і неушкодженими. Але чимало їхніх бойових побратимів все ще не зустрілися з своїми рідними. Як кажуть хлопці, чимало потрапило в полон і полягло на полі бою. «Не було ніякого «зеленого коридору» і планового відступу. Ми трималися до останнього. І коли нарешті дали добро на відступ, ми бігли, а по нас стріляли. Стріляли так інтенсивно, що ми не могли забрати з собою тіла загиблих. Може серед них були й живі. Може вони потрапили в полон. А може й ні…», – розповідає один з бійців.
Зважаючи на колосальні втрати рядового складу, до журналістів звернувся командир 40-го батальйону підполковник Віктора Почерняєва. Він просить підтримати батальйон, якому після Дебальцевого вкрай необхідна ротація. “Я, як командир 40-го окремого мотопіхотного батальйону Сухопутних військ Збройних Сил України підтверджую та гарантую, що моя військова частина була і є складовою Збройних сил України та підпорядкована Генеральному штабу і Міністерству оборони. Ні про яке перепідпорядкування не може бути й мови. Але у зв’язку з тим, що мій батальйон в січні-лютому зазнав значних втрат під час виконання бойового завдання в Секторі “С” в районі Дебальцевого, в чому числі під час виведення з оточення 18-го лютого, я наполягаю, щоб Міністерство оборони України та Генеральний штаб Збройних сил України прийняли рішення щодо якомога швидшої ротації та відновлення — як бойових можливостей, так і фізичного та морально-психологічного стану особового складу.” – йдеться у заяві.
Світлана Томашевська, Перша електронна газета. Фото автора