На тілі Сергія Сірого – військовослужбовця зі Старої Осоти, що в Олександрівській громаді, – війна залишила багато слідів – біля сорока уламків. Ними поранена майже вся права сторона тіла – шия, рука, таз. Пошкоджені нервові клітини на стопі. Дають про себе знати і дві тяжкі контузії. Та найбільша травма – психологічна. Загибель побратимів, спогади про пережите у ворожому полоні – це те, що не дає Сергієві спокою ні вдень, ні вночі уві сні.
Після полону, реабілітації та відновлення – хлопець знову в строю – на Бахмутському напрямку. Тепер його обов’язки – постачання продуктів та боєкомплектів на передові позиції наших захисників.
Життя до війни
Сергію – тридцять. Власної сім’ї він поки що не має. Тож надійні його крила – мама Любов Степанівна та сестра Тетяна. На Олександрівщині знайти достойну роботу хлопець не зміг. Тому останні років сім весь час, можна сказати, на заробітках – то в столиці, то за кордоном. Ким тільки не працював, та в основному на будівництві, зводив газові котельні, прокладав газові магістралі та інше. Та і, зізнається, досить непогано цим заробляв…
А потім росія вирішила, що має право прийти у нашу країну і вбивати нас. Спокійно на це дивитись з-за кордону Сергій не міг. І вже на четвертий день від початку повномасштабної війни, 28 лютого минулого року, він повернувся додому. І того ж дня вже стояв у черзі до військкомату. Разом з ним тоді перетнув польсько-український кордон і його товариш зі Старої Осоти Микола Самборський.
“Щойно почалась війна, мама та сестра вмовляти мене не повертатись в Україну, я їх запевнив, що лишаюсь на роботі в Польщі. А сам уже був у прикордонному польському містечку, їхав додому, щоб взяти зброю і піти захищати рідну землю”, – пригадує Сергій.
Війна для Сергія почалась з «роти охорони»
“Я підлягав під мобілізацію першої черги. Але повістки з військкомату чекати не став, пішов туди сам”, – розповідає військовий.
За плечами у хлопця було півтора роки строкової служби у Національній гвардії України. Тоді йому, ще молодому, двадцятиоднорічному, легко далось її проходження. Навіть має нагороди за відмінну службу. Там і отримав військову спеціальність – стрільця. Коротко кажучи, тримати в руках зброю навчився добре. Але й не думав, що це вміння колись йому знадобиться. До початку повномасштабного вторгнення…
Півтора роки тому, в останній день лютого, відстоявши з другом невелику чергу під дверима військкомату, хлопці змогли потрапити до лав захисників. Сергію навіть ніякої медичної комісії не довелося проходити. Його відразу направили у «роту охорони» Олександрівщини. З другом Миколою їх розділили. Той після медогляду відправився на навчання, далі – на фронт. Сергій же ще до середини квітня стояв на варті порядку на блокпостах своєї громади.
Потім його зарахували до 57-ї бригади, яка на той час проходила навчання теж на Кіровоградщині.
“Було півтора місяці військової підготовки. Гарної підготовки. Нас багато чого навчили, і з тактичної медицини також”, – розповідає хлопець.
Далі з побратимами він опинився на Чернігівщині, поблизу кордону з Білоруссю. Тут знову були навчання. Проте вже зовсім скоро ворог з території тієї ж Білорусі обстріляв полігон наших військових із зенітно-ракетних комплексів С-300. На полігон тоді прилетіло 24 ракети, детально пригадує наш захисник. На цьому підготовка закінчилась, і їхня бригада відправилась на передову, на східний та південний напрямки: спочатку Донеччина, потім – Миколаївщина. А вже під кінець літа Сергій у складі своєї бригади був перекинутий на штурмові дії на Херсонщину.
Там його поставили на посаду кухаря. Але щойно надходив наказ штурмовим підрозділам іти в бій, Сергій ставав коригувальником артилерійського вогню. І хоч наші хлопці відмінно справлялися зі своєю роботою, та й їм частенько прилітало у відповідь. Так під час одного з таких нічних обстрілів серйозні поранення отримав товариш хлопця, земляк з Олександрівщини, Сергій Фабрика. Бої за Херсон для Сергія Сірого ж закінчились кількома контузіями. Тому, щоб вберегти українських захисників їхнє командування прийняло рішення вивести підрозділ трохи далі в тил.
Та продовжувати боротися за визволення південних земель їхній підрозділ вже не повернувся, бо був перекинутий на Бахмутський напрямок. Там і почалось справжнє пекло.
“Через тиждень, після того, як ми приїхали сюди, надійшов наказ про те, що від нашого підрозділу потрібно шість чоловік для оборони міста. Цих людей обирав командир”, – пригадує Сергій.
Що було далі, хлопець пам’ятає в деталях.
Обирали, каже, тих, хто мав найбільше військового досвіду. Серед них опинився і він. До міста їх привезли пізнього вечора, далі пішки кілька кілометрів, щоб змінити хлопців, які вже там давно були. На диво, ця перша ніч видалась тихою. Та вже вранці «вагнерівці» почали штурмові дії. А українська взводна група взялась обороняти свої позиції. З особистою стрілецькою зброєю в руках та гранатами вони тримали позиції дві години. Та переважаючим силам ворога вдалося підібратися до окопів українських захисників і закидати їх гранатами. Сергієвий командир отримав серйозні поранення.
Через деякий час, коли вдалося зв’язатись з командуванням, Сергій та його побратими отримали наказ відступати. А на допомогу нашим захисникам прийшла авіація та артилерія. Але «вагнерівці» підкралися вже дуже близько…
“У якийсь момент я відчув, що по тілу тече щось тепле – то була кров. Мене поранило. Серйозні поранення отримав і найближчий мій товариш. Ми почали робити собі перев’язки, накладати турнікети. І саме в цей момент наш бліндаж повністю оточили росіяни. Наказали виходити, якщо хочемо лишитись живими”, – пригадує Сергій.
Дев’ять українських воїнів тоді потрапило в полон…
Двадцять вісім днів полону…
“Нас привезли у місто Первомайськ. Нашими камерами були підвали заводу. Лише згодом ми зрозуміли, що це, здається, була якась швейна фабрика. Серед нас було багато поранених, і я в тому числі. А загалом українських полонених у тому місці було чоловік сто”, – розповідає далі наш земляк.
Щоб випитати якусь інформацію про українські позиції та склади зі зброєю, полонених били, знущалися. Та більше, здається, вони зганяли так своє зло, за те, що наші воїни їм завдали великих втрат (десь шість до одного) і чинили такий шалений супротив, пригадує Сергій.
Лікування ніякого не було, робили лише перев’язки. Тому у багатьох рани просто вигнивали. За ліжко слугували дерев’яні піддони. Без сонячного світла, нормального одягу. Пізніше лише поранених перевели в інші камери, де було трішки тепліше. Там доводилось спати на стелажах.
Зі слів Сергія, ні в днях, ні в часу не можна було зорієнтуватися. Полонені знали лише те, що десь о дев’ятій ранку один раз на добу у них забирали «туалети» (ними слугували пластикові баклажки) та приносили їжу. Якщо її так можна було назвати… Сімсот п’ятдесят грамів їжі на трьох людей на добу та півтори літри води.
В кого ще лишився хоч якийсь нормальний одяг, окупанти забрали. Сергієві ж пощастило. Йому залишили штани та кітель. Можливо, то через те, що вони закривавлені були і присохлі до тіла. Але саме це його врятувало. Бо хлопець має велике, на пів руки, татуювання з гербом України. Цього ворог би не стерпів. Таких розстрілювали.
Що снилось, про що думав? Снились, каже, лише жахи: бій, товариш, який загинув на очах. Та і в голову лізли тільки страшні думки, що вже ніколи не побачить маму, сестру, племінника, не повернеться додому.
А вже був майже місяць неволі.
“Про те, що ми в полоні, не знав ніхто. Тож і подати нас до списків на обмін аж ніяк не могли. Вдома мама з сестрою теж не мали змоги дізнатися про мене хоч якусь інформацію. А біля нас був окупантський лікар. У нього вже закінчувався контракт, він повертався додому. То він нам сказав, що поранених він перших внесе до списків. І не збрехав”, – додає Сергій.
Обмін був 31 грудня. За день до цього українським воїнам зачитали списки і наказали збирати речі. Та збирати там не було чого. Тоді пощастило п’ятдесятьом полоненим.
Першій подзвонив мамі
Перед обміном українцям видали пайки. Тяжко поранених на ношах свої ж хлопці винесли до КамАЗу, яким окупанти всіх разом повезли у невідомому напрямку. Їхали, пригадує Сергій, години чотири. Далі в одному із сіл поблизу Бахмута поставили всіх колоною і показали, куди потрібно йти, супроводжували дроном.
“Дорогою ми зустріли російських полонених, на яких нас обмінювали. Ми були шоковані: вони йшли в чистому теплому одязі, поголені, підстрижені, відгодовані. І ми…”, – добирає слова Сергій.
Вже в українському автобусі нашим хлопцям відразу видали їжу та телефони, щоб кожен зміг подзвонити додому. Першій Сергій подзвонив мамі. Потім – сестрі. Про те, де він і чи взагалі живий, вони не знали майже місяць.
Зателефонував уже згодом хлопець і рідним тих, чиї сини, батьки чи чоловіки залишились ще в полоні. Перед обміном вдалося встигнути запам’ятати вісім таких номерів.
Далі були лікування та реабілітація. Після яких, за висновками військово-лікарської комісії, Сергія визнали придатним для подальшої служби, до якої він нині вже повернувся. Бо й сам, каже, розуміє, людей на війні катастрофічно не вистачає. А боротьбу за нашу свободу та Перемогу ми аж ніяку не можемо програти.
На фото він з одним із своїх побратимів – Миколою Дженком з Новоукраїнки. Він теж був у полоні. Фото зроблене ще під час навчань на полігоні.
Ольга Діденко для Першої електронної газети.
Нагадаємо, Новоукраїнська громада зустріла Героя, який повернувся з російського полону (ФОТО)
Читайте також: у Кропивницькому відбулася акція на підтримку військовополонених