«Доброго вечора, ми з України» – чую, як хтось радісно кричить у телефонну трубку.
«Слава Україні! Героям слава!» – так само радісно відповідає Олександр Володимирович.
Кілька днів тому він з односельцями вирвалися на волю зі своєї рідної Херсонщини. Залишивши за спиною рідну руду земельку, техніку, якою обробляли цю земельку, батьківську хату, теплиці з розсадою, тракторці, качок, садок…
Їхнє село стоїть на Північно-Кримському каналі, до окупованого Криму подати рукою. Тут – Олешківська Січ, Асканія Нова і Станіславські гори, тут Дніпро, плавні… Завжди хороші дороги, статус екологічно чистої області, соснові ліси і цілющі озера.
Сюди я сім років приїжджала «невісточкою», а тепер у Кропивницькому стелю своїм родичам, що стали біженцями, на підлозі ковдри і варю велику каструлю борщу.
Першим, хто заїхав у нашу квартиру, був великий пакет із сімейними фотографіями. Вже потім вони почали вносити інші сумки з одягом та нехитрими пожитками. В коробці – яблука, горіхи, домашня тушонка. Все, що встигли зібрати за десять хвилин до того, як росіяни закрили їхнє село на в’їзд і виїзд.
Про те, як їхнє село жило в окупації, як вдалося виїхати на вільну Україну мені розповіли подружжя Нелі і Олександра з одного з сіл Херсонської області.
– Як ви дізналися про початок війни?
– Ми почули звуки вибухів – о п’ятій ранку почало гатити з боку Каховки. Тоді ми дізналися, що то було захоплення Каховської ГЕС. Добре було видно зарево і вибухи. Гатили з годину… Увімкнули телевізор, там виступав Зеленський. Він сказав, що на нас напала росія.
Вранці наш сусід, поїхавши на заправку, став свідком, як біля Тарасівського повороту відступали наші. Їх обстрілювали на його очах… Два літаки скидали бомби… Згодом ми бачили танк і машину, які їхали по нашій вулиці – то відступали українські військові. А після обіду по нашому селу вже проїхала колона окупантів – і танки, і машини, і БТРи з буквою Z. Ми й не знали, що воно таке, але зрозуміли, що це вже росіяни. Потім майже щодня вони проїжджали по нашій вулиці у бік Каховки і Херсона. Почалася окупація.
– Що змінилося у селі? Як працювала сільрада в таких умовах?
– Спочатку якось було спокійніше, ми були самі собі, прапор на сільській раді у нас був український. Потім вони пустили воду в канал, вода йшла дуже швидко, так миттєво його не наповнювали ніколи. Всі прилеглі канальчики, які були поряд, також під’єднали, щоб заповнювати Північно-Кримський канал (зараз вода йде каналами, але нашим аграріям не дозволяють поливати свої поля).
Дуже швидко біля кожного села росіяни поставили свої пости, облаштували бліндажі, на деяких навіть поставили свою техніку, але в нашому селі цього всього спочатку не було. Пересуватися між населеними пунктами стало важче. Наприклад, нам щоб до Каховки доїхати 36 км, треба було пройти дев’ять блокпостів. Кожному показати документи, машину і все це під дулами автоматів, направлених на тебе.
Всі вони говорили російською. Були неохайні, форма не як у військах, а як у волоцюг – одяг міг бути не по розміру, наприклад. Ми вирішили, що це ДНРівці. Їздили на Каланчак по бензин, то бачили таких, що в калошах на блокпосту стояли. Але це лише на блокпостах.
Як вони окопалися біля нашого села, то почали приходили в наші магазини і скуплятися. Було страшнувато, бо вони були з автоматами… У селі увімкнули російське телебачення, вимкнули радіо й інтернет, довгий час не було світла. Інколи по селу проїжджала окупантська бойова техніка.
Ще на початку березня, коли вони зайшли в область, але не в село, ми вирішили вимкнути вуличне освітлення, а щоб не було мародерства, самі установили чергування по своїх же вулицях. Вже коли бля нашого села з’явився їхніх блокпост, вони сказали«ніяких чергувань» і стали самі патрулювати село.
Із магазинів (їх у селі сім) спочатку усе порозбирали буквально за три дні. І консерви, і муку. Підвозу ж продуктів не було. Перші дні хліба в магазинах не було, потім хтось прорвався до Скадовська, закупили хліб і привезли. Продавали недорого – по 20 грн. А потім як почали завозити нові товари, тоді вже почали підніматися ціни. Олія – 650 грн п’ятилітрова пляшка. Бензин спочатку був по 37, а тоді виріс до 80 грн. Солярка була 45, а потім 70 грн у Каховці. Масло 470 грн за кілограм. У Херсоні цукор був по 110, у нас у селі – по 80 грн.
Сільські люди різали і продавали м’ясо, зараз м’ясо по 270 грн за кілограм. Рис був по 53 грн, яблука по 45. Пізніше почали завозити продукти з Криму. Дріжджі по 50 грн. стограмова пачечка, цигарки по 100 гривень.
Все чуже і дороге.
– Як вам вдавалося продавати свою городину?
– Редиску посіяли в грудні і, звісно, сподівалися, що продамо. Перший раз ми продавали її у Каховці по 7 грн уже під час війни, на Копанях (Великі Копані – селище, не працював найбільший у Європі овочевий ринок – ред.),тоді була ціна 3 гривні за кілограм (це при тому, що собівартість у неї від 10 до 15 гривень). Не було й кому брать…
Останній раз ми за 4,50 грн її здали. Але поки доїдеш туди, треба пройти дев’ять блокпостів, бачити їх на нашій землі і чути, як вони говорять…
– Росіяни не відбирали у вас товар?
– Просили пригостити. Не вимагали, чесно кажучи, але казали: «Не сможете нас угостить?». Всі давали потрошки, пофасуємо в пакетики по кілу, щоб не чіплялися. Але самі за власним бажанням не пригощали.
До війни ми посіяли розсаду – перець і помідори. Вже її висаджувати треба, а тут вони прийшли і почепили свій прапор. І стало страшніше. Яка вже розсада?..
Сказали, якщо зачепимо прапор, у селі почнеться зачистка
– Як у селі поставилися до цього? Не виходили на мітинг?
– Знаєте, коли на сільраді висів наш прапор, нам було спокійніше. 10 квітня вони вчепили триколор, обійшовши кожен двір і попередивши: якщо хтось зніме їхній прапор, то буде зачистка села.
Окупанти приходили в контору, то наш голова сільради сказав, що ми не будемо працювати під вашим прапором. Вони відповіли: якщо ви не вийдете на роботу, то ми самі будемо сидіти у цьому приміщенні. Голова сказав, щоб ми виходили…
У нас був такий випадок, коли біля Брилівкиу перші дні війни був бій, на місці залишилася зброя і хлопці з нашого села позабирали її собі. То росіяни в одного з хлопців перевіряли машину і помітили в нього ніж і ще щось там, то забрали його і ще двох його друзів невідомо-куди. Їх не було днів п’ять у селі, а потім відпустили: кажуть, змушували копати окопи.
– Коли ви вирішили їхати з села?
Неля:
Був страх перед тим, що я зраджу свою державу. Я працівник сільської ради, я не хотіла працювати під їхнім прапором, це зрада. Я боялася, що нас змусять брати участь в організації референдуму.
Крім цього, був страх перед тим, як будуть звільняти. А ще як подивилися, що вони робили у Бучі і Ірпіні…
Олександр:
Важко було приймати рішення, спочатку я був категорично проти – як це кидати свою хату, свій двір і їхати в невідомість. Кому ми там треба? Але довелося поїхати швидше, ніж ми планували. Одного дня нам подзвонив наш сусід-АТОвець і сказав, що над сільрадою хтось зняв їхній прапор. Він швидко вскочив у машину і поїхав із села. Ми так само миттєво почали вантажить у машину, що потрапляло під руки. Взяли якісь речі і поїхали. Через пів години як ми виїхали, на нашій вулиці з’явилися люди з автоматами, село закрили на в’їзд і виїзд. Росіяни почали перевіряти кожен будинок, шукаючи прапор…
Неля:
У нас біля сільради є камера, окупанти подивися відео і з’ясували, що вночі якийсь чоловік приїхав на велосипеді, поліз на флагшток і зняв той триколор. Ми навіть не здогадуємося, хто це міг бути. То орки шукали чоловіків, у яких могли бути збиті коліна, бо на відео було видно, що він падав. Велосипеда знайшли покинутим. Але на цьому пошуки зайшли в глухий кут. Голові сільради сказали, якщо до завтрашнього дня не з’явиться прапор, то в селі буде та сама зачистка, яку нам обіцяли. Дали людям один день. Довелося, щоб не було жертв, пошити прапор. Понаходили якісь ганчірки… А сільський голова потрапив у лікарню…
© Херсонщина. ЦензорНЕТ
«Коли в’їхали на неокуповану Україну, трава стала зеленішою»
– Якою була ваша дорога з окупованої Херсонщини?
– Ми розвідали, яким шляхом їздять люди і вже мали план. Взяли кнопочні телефони, видалили месенджери і фото зі своїх смартфонів.
Це була дорога у два етапи. Спочатку в перший день нам треба було доїхати до Херсона, а в другий день з Херсона на неокуповану територію через Снегірьовку до Баштанки. Було дуже страшно і моторошно, коли ми доїхали до Олешок і побачили наслідки бою – такого ж ми не бачили у своєму селі. Дуже багато розбитої техніки, ліс повигорав, все чорне, ніби … ніби війна. По мосту через Дніпро видно, що падали снаряди, були дірки. На мосту через кожні 200 м російські блокпости. У Херсоні розбиті будинки, погорілі дахи, стіни будівель вивалені… Дорогою до Херсона нас дуже часто перевіряли – відкривали багажник, обдивлялися речі. Вже на території Херсона росіяни були в якісній військовій амуніції, в бронежилетах, касках. Видно, що то вже регулярна армія.
Приїхали в Херсон до знайомих, переночували, наступного дня встали о 4 годні і поїхали на місце, де формувалася колона на виїзд. Це не був якийсь офіційно організований коридор, люди на власний розсуд намагалися врятуватися таким чином, а ми примкнули до них. Їхали з дітьми, везли немовлят і стареньких бабусь, забирали з собою собак і котів. Ніхто не знав, що нас чекає попереду, але ми ризикнули.
– Кажуть, росіяни за виїзд з Херсона брали гроші?
– Ми їм нічого не давали, але вони й не просили. Ми взяли з собою цигарки і самогонку, раптом що. Люди казали, що росіяни брали гроші за виїзд у напрямку на Станіслав, по 300 доларів з людини. Нам пощастило.
Коли ми виїхали з Херсона і їхали дорогою по окупованій території, біля нас стріляли російські гради, було дуже гучно, бо це було відразу біля нашої колони. Люди дуже злякалися, але благополучно виїхали.
Проїжджаючи блокпости, ми намагалися не дуже роздивлятися військових, було просто страшно дивитися на них. На одному з постів стояло двоє військових, всі в чорному, бородаті. І от ми почули, як хлопець з автоматом побажав нам «щасливої дороги».
Ми не второпали, а Женька каже: «Це ж наш! Я побачив на шевроні наш прапор!». І тоді нам усім здалося, що тут і трава зеленіша, і повітря чистіше. Далі ми їхали і бачили, що люди зупиняються і виносять нашим захисникам якісь продукти – хто хліб, хто консерви. Ми дали пакет з яблуками – нам дуже хотілося допомогти, якось подякувати їм.
Тоді вже після блокпостів ми зупинили машину, щоб стати ногами на свою рідну вільну землю.
На кордоні перед Кіровоградською областю, здається, у селі Водяне Лорине, там теж був блокпост. Військовий, який нас перевіряв, заглянув у машину і побачивши дітей, сказав від’їхати в сторону. Ми під’їхали до якогось намету і військовий виніс нам пакунок із печивом і солодощами: «Це вам!».
А коли ми заїхали в Кіровоградську область, перед Бобринцем волонтери зупиняли і роздавали пакети з пиріжками, яблуками, солодощами. Було дуже приємно, що ми вже біля своїх, трошки спала напруга. Хотілося плакати і усім кричати «Слава Україні!», і обіймати наших військових.
– Як зараз ваші односельці поживають? Стало сутужніше?
– Є такі, у яких живуть родичі в росії і вони по-іншому сприймають ситуацію. Але є й протележні історії: наші куми самі російськомовні, він кореєць, а вона росіянка. Але які вони патріоти України! З 2014 року вони дуже допомагають українській армії. Вони завжди казали, що не хочуть в Росію, а коли були перші мітинги за український Херсон, вона їздила туди і брала свій російський паспорт, щоб показувати його і переконувати, що їй не треба захист путіна. Зараз вони виїхали з села, але продовжують допомагати армії.
От наша племінниця з Олешок поїхала в росію у 2015 році, там у неї мати живе. Там вона почала жити і їй дуже не сподобалася російська ментальність, навіть ставлення родичів до неї. Вона звідти приїхала і сказала: «У нас на Херсонщині можна виховувати дітей, вони матимуть усе найкраще – і фрукту, і овоч, і яйце, і м’ясо. А там, у Кемеровській області, крім китайських окорочків, нічого немає…»
–Ви вірите в Перемогу?
Олександр:
Я вірю. Коли ми їхали сюди, то з кількома військовими розмовляли, вони нам пообіцяли: «Ми одвоюємо своє».
Ми віримо в нашу армію, в нашу Україну, в нашого президента.
Інна Тільнова. Нова газета.
Читайте також: “Робіть так, щоб вас не прийшли спасати” – волонтерка, яка вивозить людей з окупації