Важливо

Лагідна українізація і чебуреки. Як у Кропивницькому виховують патріотів

«Колись ми сиділи з другом у кав’ярні і розповів йому свою мрію: у самісінькому центрі Кропивницького відкрити кнайпу, на зразок львівської «Криївки». Щоб обслуговування, меню і навіть стіни були просякнуті українським духом», – розповідає наш співрозмовник. Ми сидимо у центрі Кропивницького, фоном лунає музика місцевого гурту YELKA, за моєю спиною портрет Шухевича і полиця з книгами Яворницького, на столі – меню з… чебуреками.

Це Дмитро Смельняк із Кропивницького, власник «Козацьких чебуреків» – місця, яке за досить невеликий проміжок часу перестало бути просто закладом громадського харчування. Чому чебуреки – козацькі, як Дмитро лагідно бореться із адептами руского міра в Кропивницькому і за яким рецептом варять найсмачніший квас – у нашому інтерв’ю.

photo 2021 10 26 15 22 05 (2)

photo 2021 10 20 21 48 38

Дмитро народився і виріс у Кропивницькому – у районі Космонавтів. До якогось певного часу був російськомовним, проте точкою змін став 2014-й і російська агресія. Тоді ж виникла ідея українізуватися і українізувати.

«У 2014 році ми вперше із сім’єю побували у багатьох містах Західної України, Мені дуже сподобалася атмосфера, яку ми відчули в найрізноманітніших ресторанах, кав’ярнях, колибах. Мене це так надихнуло, що я захотів зробити таке і в нашому місті. Хотілося домашнього меню – картоплі смаженої чи борщу, до чого ми звикли з дитинства. Ця думка весь час не давала мені спокою, тож від намірів я перейшов до втілення. Якщо чесно, то з самого початку така концепція закладу харчування була як допомога особисто мені на 100% перейти на спілкування українською. Ще одним стимулом було бажання зберегти артефакти минувшини, щоб вони не зникли», – розповідає він про ідею створення «Козацьких чебуреків».

Відкриття кнайпи відбулося 5 березня минулого року – у 67 річницю з дня смерті Сталіна і в день смерті Героя України, командира УПА Романа Шухевича.

236565086 365805681690811 913989565794759161 n

photo 2021 10 26 15 22 04

– Дмитре, мабуть, традиційне для вас запитання, але не можу не спитати: при чому тут козаки до чебуреків?

– Так, справді, у мене це часто запитують. А я відповідаю: ніхто ж ще не спростував, що козаки їх готувати? Ніхто не довів, що під час взаємних контактів із кримськими татарами вони не навчили чи не навчилися готувати найсмачніші страви, серед яких – чебуреки? До речі, сьогодні «Козацькі чебуреки» – це не просто заклад харчування, а й зареєстрована торгова марка. Щодо смаку наших чебуреків, то маємо відгуки з усього світу. Друзі з Америки, Італії, Греції в один голос кажуть, що вони найсмачніші у світі, а за ступенем звикання – на другому місці після сала. І я їм вірю! А ще мої приятелі, жартуючи, розповідають небилицю: кажуть, що коли Міша Поплавський дізнався про наш заклад, він дав наказ закрити свої чебуречні на трасі «Київ-Одеса»… Хто зна, правда це чи ні, я не перевіряв, але ми працюємо, жартуємо і проводимо лагідну українізацію.

– Українізацію через шлунок?

– Так, це дуже дієвий спосіб! Ще до початку дії закону, який передбачає обов’язкове обслуговування українською мовою в закладах громадського харчування, ми знали, що спілкуватимемося з клієнтами виключно українською мовою. Можемо додатково обслуговувати англійською, але основна мова – українська. Процес українізації відбувається так: до нас заходять клієнти зі словами «здравствуйте», а ми їм відповідаємо «добрий день». Покуштувавши наші чебуречки, попивши квасу, приготовленого за таємним рецептом, вони повертаються знову і на третій-четвертий раз заходять до кнайпи із вітанням «Доброго дня!». У мене є безліч знайомих, які раніше позиціонували себе як єлисаветградці у десятому поколінні, але коли вони приходять до нас, то майже завжди спілкуються українською.

Куштуючи українські страви (а в меню є холодець, деруни із шкварками, різні види вареників і звісно ж, борщ), наші відвідувачі мать зупинитися на хвильку і задуматися, звідки вони, хто вони зараз і куди йдуть. Це основна наша місія – створити щось трішки більше, ніж заклад харчування.

240806273 372917110979668 4432364655685400126 n

– Серед речей, що наповнюють інтер’єр, є непритаманні Кіровоградщині…

– Так, це все подарунки друзів із різних куточків України і навіть світу. Картини, мальовані сільськими художниками, портрети холодноярців, деякі давні предмети побуту… Ці артефакти збиралися з початку війни 2014 року. На такі речі ми з друзями подивлялися давно, але саме війна спонукала до їхнього збереження. Просто якщо вони будуть знищені, їх не відновиш… Можна зробити копію, але то буде бутафорія і річ не матиме стосунку до давніх часів.

Ось цей домотканий рушник із Поділля, п’ятиметровий, цільний – подарували друзі. Ось це колесо від давнього возу, таких уже ніхто й не зробить сьогодні – воно теж має свою окрему історію… Я не можу запевнити, що тут усе має стосунок до старовини, як наприклад, окремі книги з нашої бібліотечки. Майже половина книжок тут із підписами авторів – Антін Мухарський, Оксана Забужко, Лариса Ніцой, багато книг Юрія Митрофаненка. Будь-яку книжку люди можуть узяти і почитати, як у бібліотеці, єдине що треба заповнити графу «не москаль» (жартую).

photo 2021 10 26 15 22 05

– Розкажіть про хутір Чорних запорожців? Чому саме в Ставидлах?

– Почну здалеку. Коли моя мама дізналася, що я придбав пасіку, вона раптом пригадала, що і мій дід Ілько був пасічником. Мабуть, десь на генетичному рівні мене завжди тягнуло до землі, усього живого і рідного. Коли я приїхав у Ставидла (село в Олександрівському районі – ред.) купувати пасіку, у той момент до мене ніби щось «прийшло»… Я ніби відчув, що саме ця місцевість повинна бути в нашій сім’ї, що це наше місце сили і саме тут ми маємо щось започаткувати. Пам’ятаю, як я виліз на найвищу точку, щоб «спіймати» інтернет, швидко загуглив, прочитав, що в Ставидлах у 1920 році під час Зимового походу протягом трьох днів зупинявся кінний полк чорних запорожців… Після цього у мене вже не було сумнівів: все! Беремо цю садибу!

А потім вже коли осмислено підійшов до цього питання, ми з сім’єю вирішили створити в цьому селі хутір Чорних запорожців. Він, до речі, розпочне свою роботу навесні. Там готуємо кілька будинків, буде функціонувати садиба з маленьким музеєм. Мій ставидлянський друг, козак Юрко Тягнирядно, презентував чотири скрині, які лишилися йому у спадок від бабусі… За три кілометри від садиби – заповідник, красивий ліс навколо озера, тож я вважаю, що це місце ще отримає свого туриста, який цікавиться локальною історією і прагне краще дослідити свій край.

243499388 260577396002516 5908109863073673508 n

Наступного року на цьому хуторі Дмитро планує започаткувати фестиваль козацьких традицій «Хара», присвячений захисникам України. З найближчих планів – взамін європейському Хеловіну організувати у «Козацьких чебуреках» Велесову ніч. А головним пригощанням будуть плачинди з гарбузом.

Гасло, яке висить при вході до кнайпи – «Свій до свого по своє» – проілюстроване тут же: на поличці розміщені буклети і товари місцевих крафтових виробників – реклама Мирофан-туру, бренду одягу «Чарвіш», кислородних коктейлів від Олени Бойко, віднедавна – візитки проєкту «Баба Єлька».

«Козацькі чебуреки» працюють до останнього відвідувача. Дмитро жартує: даю ключ і показую клієнтам, де його краще залишити…

photo 2021 10 26 15 22 05 (3)

241575086 379164633688249 8983601019135003764 n

243586788 394120108859368 478775983141297040 n

photo 2021 10 20 21 49 23

Інна Тільнова, Нова Газета
Фото автора і зі сторінки “Козацікі чебуреки” у Facebook

Поширити:

Залишити коментар:

коментар