Володимир Смірнов – екс-секретар Кропивницької міської ради, колишній член партії “Об’єднання “Самопоміч”, батько трьох дітей. З початку повномасштабного вторгнення пішов на захист держави добровольцем. Ось уже другий рік Володимир служить у 174 батальйоні тероборони.
З його дозволу Перша електронна газета публікує нотатки, які Володимир писав, коли траплялася рідкісна нагода.
27.05.22 – найдовший день напевне за все моє життя.
Підйом біля 4:00. Це дуже класний час для справ, коли ворог ще спить і вже світло. Взагалі там, навколо нуля, поняття рано/пізно відносно пори доби відсутні. Є логічне – світло/темно, відносно якого ти можеш або не можеш виконувати ті чи інші задачі, і є сутінки – ідеальний час для переміщень.
На 6:00 був запланований виїзд на КСП батальйону, а до того мені було потрібно знайти свій баул в КАМАЗі з баулами та іншим майном роти. Нехитрими маніпуляціями із переміщення приблизно сотні баулів, знаходжу свій, як і має бути, в дальньому нижньому куті КАМАЗа. Успіх.
Зате мене чекала нагорода у вигляді гейзерної кавоварки і меленої кави, які були в баулі. Варю каву на плитці, неймовірно насолоджуюсь з тієї філіжанки.
Дістаю з баула “Мавік айр 2” (придбаний до речі за рахунок в тому числі і ваших донатів, друзі). Перевіряю акуми – треба заряджати. Взагалі, на той момент війни ще можна було працювати Мавіком ейр і Аутелом лайт, але це не довго тривало. Отже, ставлю на зарядку акуми і виїжджаємо на КСП батальйону.
Приїхали. Навколо все будо суттєво побито. Напередодні КСП і прилеглі хати накривали градами і артою. Сама хата КСП дивом вціліла, але поруч пару хат рознесло і позбивало дахи. На дорозі стояли побиті машини наших зв’язківців і медиків, валялись нерозірвані 152 мм болванки у вирвах. Тут же поруч – горів і періодично вибухав склад БК влаштований в гаражі сусідньої хати. В общім – робоча обстановка.
Одразу я до “связюків”, підключивсь до вайфая і зателефонував дружині.
“Привіт кохана, скучив звісно, все нормально, та все спокійно, та ну так, трохи стріляють, як там діти?”
Скинув їй таблицю з номерами дружин й іменами хлопців з позиції, наказав передати що всі цілі, здорові, все нормально. Виконав цю задачу. Відчував що часу може бути дуже обмежено, тому швидко посерфив, що ми, де, яка ситуація навколо.
Як стріляти з тієї АТ-4? Швидко загуглив, що для коригування мінометників треба качати Мілчат і закачав офлайн карти регіону в телефон. Хтось спросив допомоги штовхати машину.
Десь о 09.00 я свої справи в КСП бата поробив, командири свої командирські справи теж повирішували і зібрались вже їхати, коли розпочалися знову обстріли. Перечекали з пів години, і поїхали.
Дістались без пригод, мені була задача привести до бою кулемет, бо він був з ящика, в консервації. Відмив і обтер насухо, бо вже ж мали досвід в роботі в піску, також підготував і спорядив диски. Весь цей час, обстріли не припинялись і почала наростати інтенсивність стрілкотні. Були десь за 3,5 км по прямій від позицій, но чути було добре.
Приготувались їхати, підскочила наша газелька, в ній вже була група бійців, ми догрузились і помчали. Дорогою “радєйки” розривались, повідомляли про тиск і втрати на позиціях. Просили евакуацію поранених.
Підлетіли до якоїсь точки вигрузки, ми були в вантажному відсіку, тому дороги не бачив. Ну як завжди, бігом, бігом пішли в ліс.
– А хтось взяв атешку з газелі? (мова про той самий гранатомет АТ-4)
– Ну ти ж прочитав там в інтернеті як з неї працювать? Бери її, вдруг танчик чи беха, то стрільнеш.
Ну ок, повертаюсь до газелі, беру ту атешку, починаю йти, розумію що забагато вантажу, знову повертаюсь, залишаю рюкзак в якому квадрокоптер, вода і ще якісь речі. Намагаюсь наздогнати групу, але марно, вони пішли бігом. Рухаюсь по слідах, але це ліс, місцями вигорівший, сліди втрачаю.
Ситуація: один в незнайомому лісі, в незрозумілій точці, без прив’язки до позицій і лінії оборони, без зв’язку і води, але з гранатометом. Він важкий, бляха.
Йду на звуки бою, намагаючись зорієнтуватись. Проходжу десь 2,5 км лісом, йти важко. В якийсь момент я розумію по звукам, що наблизився максимально до бою, але в якійсь перехресній точці, де стрільба з обох боків. Не правильно, думаю, буде входити під перехресний вогонь. Без попередження по радіо, можуть і свої обстріляти, хто там буде в бою розбиратись хто на тебе йде з лісу, я ж знаю, сам такий. Але тепер в мене є хоч прив’язка до ЛБЗ, відповідно і розуміння куди рухатись. Забираю трохи в сторону тилу.
Йти важко. Кулі свистять шальні десь вгорі. Води нема. Спека.
Зрозумів, що якщо рухатись вздовж ліні фронту, то я вийду до траси, вздовж якої стежка до тилової позиції, там є зв’язок, там мене знають, там не валять на кожен рух. Ще з півтора кілометри, виходжу туди. Сідаю під дерево, напиваюся води.
Там вже суєта, приводили поранених, бинтували, вантажили в транспорт увозили. “Радєйки” розривалися. Чую, просять допомоги витягувати пораненого з “Піздеца”. Лишаю атешку, і бігом туди. Добіг до переходу траси, на зустріч розвідники тягнуть на спальнику Жеку. Підхоплюю, підміняю когось, дотягуємо його, завантажуємо в жигуль, на заднє сидіння. Виглядає він кепсько. В нього перебита уламком нога вище коліна. Прибинтована зі звичайними гілками з сосен замість шини. Бачу що ллється кров, кажу “терпи” і тягну ще на два чи три оберти турнікет, аж поки він не застогнав від болю. Кажу йому “тримайся, все буде добре”, хоча сам в цьому не впевнений.
Підганяю водія, він каже закрити двері. Двері не зачиняються, там стирчать ті соснові гілки, на яких тримається нога. Жигуль так і їде із відчиненими задніми дверима. Переводимо подих.
– Давайте бігом на позицію, там мало людей лишилось.
– Прийнято.
Підбираю знову АТ-4. Складаю телефон і військовий квиток, замотую в кульок, прикопую під деревом. Хлопці приєднуються до цього флешмоба.
Йдемо на “Піздєц”. Займаємо місця ведемо бій. За весь цей час з ранку під обстрілами – окопи суттєво обсипалися. Знову починається обстріл прямо по нашій позиції. Луплять довго зі всього підряд. Починають тиснути із зеленки навпроти стрілкотнею, АГСом і всяким таким.
Стаю до “радєйки” просити підтримки мінометами, я ж тепер вмію давати координати, а не як раніше коряво коригувати відносно себе.
Відповіді немає.
Викликаю знову і знову. Відповіді немає хвилин 40.
В якийсь момент, припинив вже сподіватись на зв’язок. Просто присідаєш як прилітає, встаєш і стріляєш як стрілкотня, і забиваєш набої як пауза. Ще й танчик десь переїхав так, що став бити по нашому брустверу, і засипати все зверху, так що і не піднятись.
І тут оживає радєйка:
– У нас прорив лінії оборони! Позиція втрачена, нас беруть у кільце, відходимо на тилову позицію!
Попередні уривки щоденника можна прочитати за посиланнями: