Володимир Смірнов – екс-секретар Кропивницької міської ради, колишній член партії “Об’єднання “Самопоміч”, батько трьох дітей. З початку повномасштабного вторгнення пішов на захист держави добровольцем. Ось уже другий рік Володимир служить у 174 батальйоні тероборони.
З його дозволу Перша електронна газета публікує нотатки, які Володимир писав, коли траплялася рідкісна нагода.
“Як тільки розвиднілось і поки ще орки не почали штурм, облаштував собі кулеметну позицію. До їх зеленки було від 70 до 100 метрів відкритої місцевості.
24.05.22 на нашій позиції був відносно спокійний день – було всього пару неприцільних обстрілів з 82 мінометів протягом дня. В проміжку між чергуваннями – облаштування і маскування вогневих позицій, потім розчистили окопи від навалених після вечірнього обстрілу гілок і стовбурів, повідкидали обсипаний пісок.
Ми потроху обживались, понамічували собі де копати додаткові бліндажі, понатягували БК і води з тилової позиції. Налагодили зв’язок. Ну, як зв’язок… В нас була жовтенька Моторола з Епіцентру “аля радіо-няня”.
По ній ми могли зв’язатись із сусідньою позицією й іноді, як був попутний вітер, вийти на зв’язок з тиловою позицією.
Десь біля 18, після вечірнього обстрілу, двоє закарпатців з іншого бату поміж іншим закинувши, що нам тут не встояти, і вночі нас будуть штурмувати. І пішли до своїх, на іншу позицію.
На позиції “Піздєц” ми лишились вчотирьох, троє з яких до цього року в армії не служили.
З озброєння – 2 АК74, 1 РПК, 1 ДП27, по 2 гранати в кожного. Правда, було ще 2 штуки якихось трофейних одноразових РПГ. Зв’язку з нашим батом не було. Обговорювали, як нам бути в цій ситуації.
Тоді я пішов до сусідів, щоби поспілкуватись хоча б із сусідньою позицією, йти туди було десь 300м.
Якщо скоротити нашу розмову до суті, це буде так:
“Дивись: якщо відходимо з цих позицій – станемо на позиції край села. Орки підходять і починають засипати село з мінометів, якими вони поки що туди не достають. Як тільки вони будуть доставати туди, почнуть його просто стирати, хату за хатою. Відповідно, питання, коли нам відходить з села, – це лише питання часу. Відійдемо з села – всьо, відкриємо фланг Сєвєра, Сєвєр не встоїть. Сєвєр не встоїть – віддамо Лісік. І так далі. Поки ми відходитимемо – вони просуватимуться вперед. Так що треба стояти доки є можливість, доки немає загрози оточення. Якщо що – ми поруч, ми допоможемо.”
Ок. Стоїмо. Потисли руки і я повернувся. Доповів все це своїм. Стоїмо. Розподілили чергування на ніч по двоє по 2 години. Світлин з тих днів майже не було, тому що економив заряд в телефоні, на всякий випадок.
25 травня нас штурмували.
Далі це були +- однакові дні, по ним немає знімків, але є відео, яке я вже раз викладав в тому році. Ранок починався не з кави, а зі знеболювальних. Через постійне завантаження бронею та зброєю, розвантажувальні роботи та постійна робота лопатою і пилкою, стрибання по окопах та прогулянки до сусідніх позицій на зв’язок, спина що і до того була не фонтан, виходила з ладу в попереку.
Плюс додався постійний головний біль від легких і середніх контузій від обстрілів. Загалом, кетопрофен доводилось вживати стабільно 5-6 разів на добу. Благо нам його в достатній кількості надав Червоний Хрест перед виїздом. Це вгамовувало біль, але не повертало функціональність.
З 4 до 7 ранку, в залежності від чергувань, можна було зайнятись спокійно своїми справами, поїсти, навіть зварити каву в тиловому окопі, обтертись вологими серветками і, в цілому, якось розслабитись, наскільки це взагалі можливо в тій атмосфері. Атмосфері, в якій все навкруги постійно намагається тебе вбити.
В один із обстрілів я стояв на спостережному пункті, дивився в перископ, почув як міна летить прямо в мене. В цей момент в тебе є приблизно 1 секунда щоби вжатись в дно окопу. Я присів, позаду в метрах п’яти вибухнула міна, і прямо біля мого лівого вуха, мені здається в декількох сантиметрах, просвистів уламок і врізався в стінку окопу прямо навпроти мене. Там утворився отвір з якого вийшов легкий димок. Розколупав цей отвір і витягнув з нього уламок, він був ще гарячий і обліплений спікшимся піском. Я подивився на нього і подумав: “Не сьогодні, не зараз”. І поклав його в кишеню штанів, на пам’ять.
Схема штурмів була досить простою і стабільною. Приблизно о 7:30 очевидно після сніданку, орки починали бити по нам з мінометів і арти. Приблизно хвилин 30-40 безперервно. За цей час, танчик прогрівався, виїжджав на вогневу позицію. Давали паузу десь хвилин 20-30, вочевидь, щоби ми повиходили з укриттів, можливо почали якісь роботи чи евакуацію поранених, і починав працювати вже танчик.
В цивільному житті немає доступних для порівняння з танковим обстрілом відчуттів. Але щоби ви уявили, вже після виходу на відновлення, при самому вживанні словосполучення “танковий обстріл” ще деякий час тебе коробить як від тертя пінопластом по склу, настільки глибокі ті неприємні спогади.
Так от, танчик відпрацьовував 8-10 пострілів по нам і переводився на сусідню позицію. Поки він працював по нам, орки підходили до своїх позицій на краю їх зеленки і починали працювати стрілкотнею, АГСами, РПГ і всяким таким.
Ми в цей момент починали сипати зі свого боку по ним, в основному на звук і на спалахи, тому що розгледіти на 50+ метрів силует в камуфляжі в зеленці майже не можливо.
Вони, вочевидь, рахували скільки нас залишилось і веде вогонь. Це продовжувалось ще приблизно 20-30 хвилин. Потім бій стихав, або переміщувався на сусідні позиції. Далі обідня перерва.
Ми відкопуємось, перезаряджаємось, чистимося і все знову повторюється.
З суттєвих змін тих днів: з’ясувалось що в тих умовах при обстрілах та і взагалі при роботі вся зброя дуже сильно забруднюється піском і заклинює. Особливо погано працював мій кулемет ДП, диски припиняли подавати набої при найменшому потраплянні на них піску. В одному бою ще й повністю заклинив затвор і в мене лишилось з озброєння ніж і гранати. Тоді я перейшов набивати набої в рожки хлопцям.
Натомість ми роздобули РПГ і заряди до нього, з другої роти мені передали додатковий автомат і потім в якийсь момент Вуйко підігнав ще й підствольник ГП25 і трохи ВОГів. Стало трохи веселіше”.
Читайте також:
- Фронтовий щоденник Володимира Смірнова (Частина 1)
- “Біль сина відчула за сотні кілометрів” – мама снайпера, закатованого в полоні