Важливо

“Нам нема куди вертатися”. Переселенцям у Голованівську роздали продукти від Світової Кухні

Журналістка
Світлана Листюк
Журналістка

Вже вдруге Міжнародна благодійна організація World Central Kitchen передала продуктові набори переселенцям, які тимчасово осіли на території Голованівської громади.

«Переселенці приходять, реєструються, отримують допомогу. Ми отримали чотириста пакунків. Цього вистачить на всі зареєстровані родини у Голованівську і в п’яти старостинських округах», – розповідає директорка територіального центру соціального обслуговування Валентина Ткач.

У цей час одна з працівниць терцентру повідомляє, що вантажівка WCK вже прибула, але через свої габарити не може припаркуватися ближче.

IMG-1599

Жіночий колектив злагоджено прямує до центральної вулиці, де зупинився ваговоз. Тут беруться вручну завантажувати пакунками автомобілі, які приїхали зі старостинських округів. Диву дивуєшся, як швидко і вправно ці тендітні жіночки тягають важкі торби (кілограм по 15 у кожній) з крупами, консервами, олією, цукром та іншими продуктами.

За лічені хвилини вони заповнюють салони і причепи автівок сільських старост, а одного з водіїв організовують, щоб підвозив пакунки вже до Голованівського терцентру. Поспішають, бо там їх вже чекають кілька десятків переселенців.

IMG-1620

Люди зібралися різні – і молодесенькі матусі з немовлятами, що намагаються втримати посмішку хоча б заради своїх діток, і зовсім дорослі жінки, плечі яких скувала туга і втома, і старенькі бабусі, які в житті не могли уявити, що на старості років доведеться тікати з власного дому.

IMG-1631

– Ви звідки приїхали? – питаю подружню пару, що вже отримала свій пакунок.

– З Миколаєва, – відказує пані Оксана. – Ми взагалі не думали кудись переїжджати, не думали, що вони аж до нас дійдуть. А тут почалися прильоти раз за разом. Ми живемо на окраїні міста і якраз наш район постійно обстрілюють. Прижало так, що довелося тікати. Ось згадали про рідне селище. Моя мама звідси і бабуся тут жила. Хата від них лишилася, то нам було де поселитися. Вже тиждень тут живемо.

Пані Надія переїхала з Ірпеня в перші дні окупації. Вона теж колись жила в Голованівську, навчалася в місцевій школі. У черзі за допомогою вона не одна – з однокласницею, яку війна вигнала з Миколаєва. Жіночки давно не бачилися, але окупанти допомогли зустрітися.

Питаю, чи планують повертатися додому.

«Я то планую, але вертатися нема куди. Мій будинок в Ірпені розбомбили», – каже переселенка. При цьому так всміхається, ніби й сама не вірить в реальність того, що відбувається в країні.

IMG-1634

Мабуть, нема куди вертатися й Анні з трьома дітьми. Вони жили в Бучі. Одне це слово змушує людей довкола притихнути і з особливою повагою і співчуттям подивитися на неї.

«Що вам розказати? Як ми тікали? Втекли і добре. Більшість там і лишилися», – говорить, лаштуючи свій пакунок на дитяче крісло велосипеда.

Згадуючи Бучу, навіть не виникає питань, чому більшість «лишилися». Люди не знали, що це жорстока смерть іде за ними, а не «сусідній народ». А місцева влада заспокоювала і просила залишатися вдома.

Про мир і рідний Харків мріє студент Андрій. Пам’ятає своє місто красивим і квітучим, розповідає про зелені парки, центральну площу, про університети й торгівельні центри. Харків останніми роками жваво розбудовувався.

«Тепер там мало що лишилося живого. Навіть не знаю, коли це все відбудують. І коли додому вернуся – не знаю», – зітхає хлопець.

У Голованівськ його запросила подруга, коли російські війська кинулися в Харківському напрямку і почали гатити по місту з усього, що мали. До сільського життя звик швидко. Каже, йому затишно в Голованівську і люди тут привітні і добрі.

IMG-1660

Серед найповажніших за віком у цій черзі є бабуся Просковія. Малесенькими кроками вона чимчикує поряд із самим сивочолим і мовчазним дідусем.

– А звідки ви приїхали?
– Із Слов’янська.
– Не страшно було в таку далеку дорогу?
– Страшно було, доця, там оставатися.
– А як у Голованівськ потрапили?
– Питали, де можна хату найти, щоб дожити, скільки положено. І нас сюди привезли.
– Ну, дай вам Бог здоров’я!
– І тобі, доця, спасибі.
– А мені за що? Це ж не я тут допомогу роздаю.
– За те, що питаєш. Значить, не все одно.

IMG-1669

Черга рухається, дівчата з терцентру снують туди-сюди без спочинку, сонце повільно пливе на захід, а люди зі своїми пакунками вертаються до тимчасових осель. А чи до тимчасових – думається мимоволі. Скільки всього нам треба буде відновити, відремонтувати, відбудувати? Все зробимо! Але люди… людей не повернеш. І побачене, пережите з пам’яті не зітреш. Все, що ми зараз можемо, – це прихистити, підтримати і далі боротися – до Перемоги.

IMG-1635

IMG-1663

IMG-1671

IMG-1629

Фото автора.

Поширити:

Залишити коментар:

коментар