Важливо

«Я мало уявляла місце, де нас візьмуть з алабаєм, білкою та кошеням»: історія переселенки з Харкова

Через війну тисячі тварин опинилися зачиненими у своїх домівках, прив’язаними ланцюгами надворі, покинутими назавжди просто неба своїми хазяїнами. Але були й ті, хто евакуюючись, рятував своїх чотирилапих друзів, іноді ризикуючи власним життям тільки тому, що без них його не уявляв.

Перша електронна газета  поспілкувалася з однією із тих, кому довелося, окрім людей, думати ще й про тварин, яких вона не могла залишити.

Її звати Єлизавета, їй 45 років, її родина з Харкова. До війни вона працювала приватним підприємцем, мала невелику консалтингову справу.

 «Займалась проведенням стратегічних сесій, впровадженням управлінського обліку, випрацьовували з бізнес-командами різні системи оцінки праці. Тобто робила все, щоб маленький бізнес розвивався до середнього і до великого».

У родині Єлизавети четверо дорослих: вона з чоловіком, донька та син. Поряд з ними також жив батько Єлизавети. Але сім’єю Ліза називала не тільки їх. Ще була маленька білка Дегу, кицька і восьмирічний алабай Айра.

279123819-697261698391531-1338995345852324308-n

Ліза розповідає, що до війни вони з чоловіком готувалися і в першу чергу хвилювалися за дітей.
23 лютого вона з сином сиділа в потязі, який їхав до Києва.

 «Ми продумували, що ми будемо робити, якщо почнеться війна і прокручували всі можливі ситуації. 23 лютого ми разом з сином виїхали потягом до Києва. В мене були квитки на потяг Київ-Хмельницький, бо в Кам’янці-Подільському живе наш друг і ми планували на два тижні відправити сина до нього. О 6 ранку коли потяг вже доїжджав до Києва, я відкрила фейсбук і побачила, що вся моя стрічка завалена повідомленнями від друзів з Києва та Харкова про те, що почалася війна, і що і там, і там чутно вибухи».

Жінка каже, що найважче було повірити в те, що це таки правда, до останнього вона думала, що в неї вийде відправити сина до друзів і повернутися додому. Натомість її повернення додому перенеслося на невизначений термін, а вона мала думати як евакуювати стареньких батьків чоловіка до себе.

 « В мене був рюкзачок буквально з зубною щіткою та білизною і більше нічого. Я думала повернутися за декілька днів, але вийшло так, що поїхала я надовго. Коли ми дісталися з сином до Кам’янця-Подільського, нас зустріли друзі. Чоловік, який залишився в Харкові почав збирати до подорожі своїх батьків. Але не все так швидко сталося як хотілося, бо перша спроба евакуюватися вийшла невдалою, через величезні затори на трасі Харків – Київ. Він вирвався з Харкова на наступний день, але сам. Було дуже важко, батькам по 83 та 84 роки, вони не могли їхати чисто фізично. Мій батько «вперся рогом», що він нікуди не буде їхати. Основним аргументом проти поїздки було те, що він не може залишити собаку. Евакуювати Айру в перші дні війни здавалося майже неможливим. Вона велика, не дисциплінована. Це звичайна собака, яка бігала собі по дворі, ніхто навіть за межі двору з нею не виходив, бо її важко було утримати. Що вона викине в дорозі ніхто не знав»

Через три дні перебування Лізи та її сина в Кам’янці-Подільському до неї приїхав чоловік разом з великою компанією друзів. Далі були пошуки ночівлі, перевезення батьків та ковід, який прийшов, звідки не чекали.

 «Для чоловіка та його друзів я знайшла дім в Олександрії. Це була зовсім проста бідна хата, вони спали на підлозі, але їх зустріли о 3 годині ночі, покупали, нагодували й вклали спати. Потім ми почали чекати батьків чоловіка, їм допомогла їхня організація з боку церкви. Їх довезли до Дніпра з Харкова на автобусі, а там посадили на потяг, вже тут в Хмельницькому ми зустріли їх. Вони добирались сюди десь на 10 день війни. Після того як вони приїхали, до нас прийшов ковід. Те від чого ми їх захищали вдома, зустріло їх в потязі. Там було важко застосовувати всі міри безпеки й не зважаючи на щеплення в нас спочатку захворів дідусь, а потім бабуся. Бабуся потрапила в лікарню. Ми думали, що все закінчиться дуже погано, але на щастя вона одужала»

278936907-409770413929940-6566198984959420409-n

Коли до Єлизавети дійшла інформація про те, що на східному фронті буде найсильніша битва за Донбас, вона зрозуміла, що Харків може легко потрапити в цю «військову м’ясорубку».

 «Я почала активно вмовляти свого тата аби він звідти виїхав. В Харків ми з чоловіком поїхали забирати батька на власній машині. У нас вдома залишалася ще машина мого брата, це великий кросовер, в якому ми склали заднє сидіння і там планували помістити батька та собаку. Так ми й зробили. Це окрема історія, як ми запихали собаку в багажник. І от батько сидить в багажнику, поруч собака, яку він дуже любить. Так ми поїхали назад. Попереду була відстань у 1100 кілометрів, і я розуміла, що за один день я її не проїду. Треба було знову розв’язувати питання з ночівлею».

279073699-954527085245428-7542382665254256324-n

Розповідає, що мала великі сумніви, що зможе знайти ночівлю через досить великий та незвичайний склад компанії, яка її шукає. Тому мала запасний варіант, батька, чоловіка і ще двох бабусь та дідуся поселити в готель, а самій переночувати в авто з тваринами.

 «Я мало уявляла місце, де нас візьмуть з алабаєм. Аби було, опублікувала сторіс на фейсбуці з проханням про те, що ми їдемо таким складом і шукаємо, де нам переночувати. Потім сталося диво. Хтось побачив мою сторіс, переслав ще комусь, коротше цікавий ланцюжок вийшов. Мені зателефонувала дівчинка, дала контакти з Кропивницького, сказала, що хлопця звуть Влад. Я зателефонувала йому і повідомила про склад нашої сім’ї, а саме 5 дорослих, з них троє це 70+ років, кошеня, білка в клітці й маленький алабайчик з мене вагою. Влад це послухав, сказав, що щось придумає і щоб ми все одно приїжджали. Наша дорога вийшла цікавою, в тому плані, що собаку почало нудити після перших 10 кілометрів, я про таку її реакцію навіть не підозрювала. Це були додаткові складнощі, з якими ми зіштовхнулися».

Сім’я жінки прибула до Кропивницького, коли вже було темно, вони встигли заблукати, але, як каже Ліза, нею керувала цікавість побачити, хто ті хоробрі люди, які погодилися прийняти їх до себе в пізній час, взагалі не знаючи та ще й з такою собакою.

 «Це виявилися звичайні прості люди, тато Роман, мама Олена, їхній син Влад і ще бабуся. Їхня хатка була маленька, і щоб нас поселити, вони зайняли не дуже зручні умови для себе, поклали нас на підлозі, нагодували, розповіли про себе, заспокоїли. Це було таким дивом серед всього того жаху, який відбувався, що я не забуду цю зустріч і цей вечір ніколи. Вони знайшли містечко навіть для нашої Айри. В них був маленький свинарник, в якому вони поклали якісь килимки й туди ми заперли нашу собаку. Ось так ми переночували ту ніч».

279218091-732603361489882-5416036988445321096-n

Наступного ранку родина Лізи продовжила свій шлях до Кам’янця-Подільського, де на них вже чекали й знайшли житло.

«Та зустріч і ночівля в Кропивницькому глибоко запала в мою душу. Ми досі підтримуємо зв’язок, стали як рідні люди. Зараз ми в Кам’янці-Подільському і тут теж зустрічаються прекрасні люди, які нам всіляко допомагають. Нам давали речі для собаки, допомагали з житлом, так воно не безплатне, але нам дуже уступили в ціні, бо побачили нашу компанію, і хотіли, щоб ми всі могли зручно розміститися».

Ліза сміється й каже, що взагалі весь час зустрічає прекрасних людей, які розуміють, співчувають та допомагають, бо, на її думку знаходяться в такому ж становищі як і всі ті, хто страждає від війни.

 «Ми кожен вечір за вечерею думаємо про те коли ж ми повернемося додому. Вже ставили собі декілька термінів, але кожен раз коли термін проходить ти відчуваєш якесь розчарування. Тому зараз живемо без всіляких термінів, просто знаємо, що скоро ми поїдемо додому. Чому я так впевнена в цьому? Україна переможе, бо тільки так може бути з такими прекрасними людьми в такій країні ».

Наостанок запитуємо про зміни, які війна привнесла в життя Лізи, бо так чи інакше вона змінила кожного з нас.

 «Я намагаюся перейти з російської на українську. Стараюсь робити це у відкритому просторі, бо в мене російськомовна родина. Я знаю, що зараз відносно мовного питання багато суперечок. Я не буду казати, що правильно тільки так, як роблю я і ніяк інакше, то має кожна людина визначити особисто для себе. Моя позиція така.Звісно, якщо ми всі разом перейдемо на українську, то це не зупинить війну, але це як щеплення профілактичне, аби ця війна не почалася знову. Якщо людина хвора і їй зробити щеплення відразу, вона не одужає, але для того, щоб вона не захворіла наступного разу, то треба його зробити. Це не єдине, що наразі потрібно робити, але почати потрібно хоча б з цього. Я не буду умовляти тих, хто зараз сперечається з приводу мовного питання, я тільки хочу підтримати тих, хто хоче перейти на українську, але вагається. Людям, які бояться, що вони будуть погано звучати чи хтось буде сміятися з них, хочу сказати, що друзі, якщо у вас є внутрішнє бажання і позиція чітка, то не варто боятися робити помилки. Без помилок не можливо навчитися чомусь новому. Люди, які знають добре українську, підтримають вас, якщо будуть розуміти, що ви намагаєтеся перейти зараз. Розмовляйте українською, все буде Україна».

279153816-1104381786773810-2627131615779946897-n

Нагадаємо, довга дорога з дому. Історія евакуації з Херсонщини

Читайте також: переселенець із Сєвєродонецька: «Останнє, що я бачив – величезна вирва біля мого будинку»

Поширити:

Залишити коментар:

коментар