Жені 27. Він із Сєвєродонецька. До початку повномасштабного вторгнення росії був вчителем інформатики в одній зі шкіл міста. Близько 500 дітлахів з 2 по 8 клас, яким викладав Женя, жили звичайним життям, поки в дах школи та в один з її кабінетів не потрапив снаряд…
– Женю, розкажи про своє життя до 24 лютого
– Я працював у школі, паралельно навчався в інституті. А ще почав офіційно працювати оператором, знімав і монтував з дітьми ролики до всяких свят…
– У Сєвєродонецьку війна з 2014 року?
– У 2014 році були війська, але на окраїнах, тихенько прийшли й тихенько пішли. Тоді я від друга дізнався про антитерористичну операцію, він мені сказав що під Лисичанськом стоять танки. Мій дім на окраїні міста, біля озера, і коли стріляли, ми один раз ходили в бомбосховище, бо гатили так, що вікна тряслися. Але коли ми прийшли в бомбосховище, нас звідти вигнала його адміністрація. Сказали, що в них немає часу, що на вулиці вже тихо і вже можна йти додому. Після обстрілів по Лисичанську запала восьмирічна тиша…
– Пам’ятаєш ранок 24 лютого?
– 24 лютого я прокинувся, збирався на роботу, почав читати новини, дізнався про повномасштабне вторгнення. Склав речі й пішов на роботу, де нам відразу почали видавати трудові книжки. Обстріли посилювалися. Тоді пішов в бомбосховище, через три дні повернувся, але довелося знову піти назад. Четвертого березня десь дуже близько біля нас, мабуть, стріляли градами… Я живу на восьмому поверсі, то відчував як у нас почала хитатися підлога. У мій район прилетіло приблизно три снаряди. З 5 по 23 березня ми з мамою сиділи в укритті, встигши переїхати до знайомих у більш спокійний район, але коли й туди почало прилітати, ми вирішили виїхати зовсім.
– Як вам це вдалося?
– В інтернеті знайшли перевізника, який вивозив до Дніпра. Щоб туди доїхати, ми заплатили 4 тисячі гривень на двох людей (маршрут насправді коштує трохи менше, до війни за дві тисячі можна було доїхати навіть далі). Пробули в Дніпрі два дні, у фітнес-центрі, там були всі умови, матраци, безплатне харчування… Вже з Дніпра автобусом сюди приїхали. Тут прихистила знайома…
Наше місто до війни було дуже красивим, а зараз там повна розруха. Коли ми їхали з Сєвєродонецька, я у вікно бачив розбиті будинки, вигорілі квартири, попадання снарядів в асфальт, обірвані дроти… Така картина по всьому місту. Останнє, що я бачив в себе на вулиці – це величезна вирва на футбольному майданчику, трішки лівіше – мій дім.
– Як адаптувався в Новоукраїнці?
– Все нормально. Я прийшов до центру юнацької творчості, там мені дуже зраділи. Сподіваюсь влаштуватися тут на роботу, минулого тижня я вже допомагав колективу ДЮЦу знімати ролик.
– Що коїться зараз у твоєму місті знаєш?
– На той момент, коли я виїжджав, було пряме потрапляння в школу, 8 березня снаряд потрапив в один із кабінетів. Благо, на той час там нікого не було. Потім сталося ще одне потрапляння в дах школи. За день до того на наше футбольне поле приїхали наші військові.
Процес навчання в моїй школі, звісно, призупинили, немає навіть дистанційного. Деякі учні, які лишилися в місті, сидять у підвалах… У перші дні, коли обстріли тільки починалися, голова міського відділу освіти казав, щоб ми вели дистанційне навчання, але як якщо в місті немає ні інтернету, ні світла. Кому вести уроки?.. Про що мова взагалі?
– Як ти думаєш, чи правильно роблять ті, хто і досі залишається в Сєвєродонецьку і чому вони це роблять ?
– Я думаю, звідти треба виїжджати. Я бачу, що це буде Маріуполь номер два, бо по Сєвєродонецьку все більше й більше стріляють. На днях потрапили в дев’ятиповерхівку, два під’їзди повністю згоріли…. Людей випускають з міста, але вони не хочуть виїжджати. Вони просто сидять на місці. Хоча досі є перевізники, які так само, як і мене колись, возять до Дніпра, а потім можна сісти на потяг й поїхати куди завгодно.
Також можна евакуюватися до Слов’янська, щодня і безкоштовно. Серед тих, хто залишається, є люди, які, можливо, дуже прив’язані до дому. Деякі не знають, куди їхати або не мають коштів, щоб по приїзду десь селитися. Причини різні.
– Ти віриш у перемогу?
– Вірю. Якби не вірив, то ми сиділи б на місці. Більшість тих, хто спеціально залишається там, не вірять. Моя колега по роботі сидить в школі, бо думає, що росія буде. Сидять чекають… Коли ми ховалися в бомбосховищі, хтось десь почув, що зайшли танки з російським прапором, і всі з криками «ура!» повиходили на радощах з укриття, а потім виявилося, що то була наша українська армія…
– Чого ти боїшся?
– Вже нічого. Що буде те й буде.
– Ти плануєш повертатися додому?
– Якщо буде куди.
*Влада закликає мешканців Луганської, Донецької та частини Харківської областей евакуюватися, поки є можливість.
Віцепрем’єр-міністерка України Ірина Верещук пояснила, що це треба зробити негайно, поки росія не почала новий наступ на цьому напрямку.
«Це потрібно зараз, бо потім люди опиняться під вогнем і загрозою загибелі. Вони нічого не зможуть вдіяти проти цього і ми не зможемо допомогти. Бо зупинити вогонь буде практично неможливо. Потрібно евакуюватися, поки ще є така можливість. Наразі вона ще є», – повідомила Верещук.
Читайте також: “Я вірю, що Луганська область повернеться в Україну”. Сповідь вигнаної війною
Віта Банташ, Перша електронна газета.
Фото надані співрозмовником