“Сьогодні був мій крайній бій на передовій – уже завтра я буду вдома зі своєю родиною. Як там моя донечка? Що зараз робить дружина? Як вони жили там без мене? Я хочу приїхати скоріше і бути з ними, бути поряд. Ми разом вирішимо усі справи, як раніше…”, – повертаючись додому у відпустку Віталій з Кіровоградщини має надію, що його вдома чекає родина і звичні домашні турботи.
І замість того, щоб поринути у шалений ритм буденних справ, чує від дружини: “Не турбуйся, Віталь, я тут сама впораюсь, піди відпочинь”. Донечка більше не розповідає таткові про свої дівчачі переживання. Його не було півроку, у її житті купа стрілок змінили напрям руху. “Татку, я зараз зайнята, давай потім”, – відповідає 16-річна донька.
Два роки тому Віталій тут, вдома, був захисником своєї родини. Щодня йшов додому з роботи. Заходив у магазин по звичний набір продуктів і допомагав дружині поратися по господарству. Увечері донька поверталася із тренування з волейболу. Вони втрьох обговорювали свій день, планували, яким буде їхній вихідний. Його сім’я, одна з тих, які ставлять за приклад – поділ обов’язків, дружнє ставлення… Віталій – кадровий військовий. Тепер він “повертається з роботи” не щодня, а раз на півроку – у відпустку на декілька тижнів чи місяць. А потім знову їде. Поки його немає, дружина робить усі домашні справи сама і за два роки вони навчилися приймати рішення без свого захисника. Та і “традиційний набір” продуктів, які тепер треба купити додому – теж змінився…
Ні, родині Віталій не став чужим – просто вони тепер уміють справлятися без нього. Так, вони про нього переживали і з нетерпінням чекали на його повернення. Але зараз, коли довгоочікуваний тато і чоловік нарешті вдома, вони не будуть завантажувати його буденними турботами. Дружина сама буде поратись по господарству, навіть рубатиме дрова. Бо півроку вона це все сама робила щодня. 16-річна донечка скучила за татком, але він не знає половини того, що було з нею за цих півроку. Кілька відряджень тому він знав трішки більше, а зараз у підсумку – нічого з того, що ховається у її підліткових турботах. Вони просто звикли, і зараз немає потреби турбувати чоловіка, а надолужувати пропущене – кропітка справа, на яку немає часу. Вони навчилися бути без нього. А він почувається у власній родині чужим і непотрібним.
Міцні родини – найбільша зона “ризику”
“Найчастіше з такою проблемою стикаються ті родини, у яких сімейні стосунки були міцними. Саме там, де чоловік займав ключове місце, де він був опорою для родини, там, де він сам мав підтримку дружини”, – каже кризовий психолог ЦРВ “Коловорот”, психолог АВССО Андрій Фоменко.
Коли чоловік їде у довготривале відрядження, дружині доводиться переймати не тільки його обв’язки, а і стиль життя – ставати повноцінною домінантою. Сімейний психолог, психолог ЦРВ “Коловорот” Владислав Зубченко каже, що родина це завжди система, яка працює відповідно до місця кожного у ній. Тож жінці, яка взяла ношу чоловіка і звиклася з нею, непросто буде “відмотати зміни до стандартних налаштувань”.
Детальніше, що про ці зміни в родині говорить психологія – слухайте в аудіододатку.
Раніше проблема відчуження в родині не була у списку тих, які чекають військових під час повернення додому. Проте, за словами Андрія Фоменка, це пов’язано з тим, що тоді війна сприймалася як щось тимчасове, а відрядження – короткострокова відсутність чоловіка. Наразі ж, коли кадрові військові покидають родину на довгий час, дружинам доводиться повністю вчитися переймати обов’язки чоловіка. І коли він повертається додому – його родина вже вміє жити без нього, і він їй не потрібен.
“Шкода, але на самому початку ці речі залишаються поза усвідомленням військовослужбовця і його родини. Хоча саме ця проблема ховається за звичайними емоційними переживаннями. У військовослужбовця воно проявляється як відчуття непотрібності – коли його не залучають до домашніх справ. А тим часом родина не помічає того, що він потребує цього залучення. Члени родини думають, що таким чином “розвантажують” його і тим самим позбуваються зайвого “клопоту”, пов’язаного з тим, що його треба вводити в курс хатніх справ. А з іншого боку вони відчувають легке подразнення, адже в час відсутності чоловіка вони навчилися повною мірою справлятись із усім, вони не чекали від нього підтримки і того, що він буде брати в тому участь. Усе це накопичується. І у чоловіка складається відчуття емоційного спустошення. Бо якщо людину не залучати діями, не звертатися з проханнями – виникає відчуття непотрібності. Крім того, він втрачає довіру до родини”, – каже Андрій Фоменко.
Єдиний формат розмови – сварка
Роздратування, агресія в побуті – це уже якраз наслідки відчуження. За словами психолога, як правило, ця проблема не озвучується на початкових етапах. Люди починають говорити тоді, коли емоції вже накопичилися, і вони висловлюють все це, як образу. Психолог каже, що у таких ситуаціях чи не єдиним форматом розмови стає сварка:
“Єдиним способом достукатися один до одного стають сварки. Як би там не здавалося кому, але в родині зажди існують ключові аспекти, які мають бути обговорені. Є моменти, де треба сказати головні слова, людині треба показати, що вона щось означає – як жінці, так і чоловіку. Чомусь жінки забувають, що чоловіку також треба показувати, що він не один, що це будинок, де йому раді, де його зустрічають. Це його місце також (де має бути і контур для того, щоб побути на самоті, але і спільні справи, щоб залишатися в цьому домі)”.
За словами кризового психолога, із цією проблемою до фахівця приходять, як правило, чоловіки. Дружини – звертаються рідше:
“Важливо, щоб обидві сторони намагалися вирішити проблему. Крім того, ті, хто звертається з сімейною проблематикою – приходять запізно. Бо це, як правило, той етап, коли чоловік уже знайшов, кому він потрібен, де потрібна його підтримка, хто готовий розділити з ним спілкування”, – каже психолог.
Андрій Фоменко каже, що незважаючи на те, на якому етапі людина приходить до психолога, для подолання стану є три кроки. Головне – усвідомити проблему і зрозуміти її сутність:
“Для подолання будь-якої проблеми є три основних кроки: розуміння проблеми (що він відчуває), як змінити емоційне ставлення, побудова алгоритму поведінки”.
Детальніше, як це працює – слухайте в аудіо
Тим не менш, аби не доводити ситуацію до потреби звернення до фахівця, психолог радить із першого ж дня повернення чоловіка звертати увагу на деталі і залучати його до побутових справ. Саме це і буде “вчасно”.
Спраглій людині після пустелі
не можна пити багато води
Сімейний психолог Владислав Зубченко каже, що попереджувати зародження проблеми відчуження в родині ще тоді, коли чоловік знаходиться в зоні АТО. Загальні алгоритми взаємодії та підтримки допоможуть і на відстані залишити чоловіка “включеним” у сім’ю. Психолог каже, що акцент на позитивних емоціях, хоча б дотичне залучення чоловіка до прийняття рішень, нагадування про його важливість і відважність – можуть допомогти чоловікові не випасти із побутового ритму. Тож, коли він повернеться, відчуття відчуження не буде, адже тут чекатимуть його ті справи, які були в його свідомості і під час перебування в АТО.
Проблема відчуження в родині, за словами психолога, може виникати через те, що жінки більше потребують емоційних висловлювань. І коли чоловік повертається додому – дружина чекає від нього саме цього. Натомість бачить “холод” і починаються образи. Владислав Зубченко каже, що військовий під час служби відкидає і блокує всілякі емоції, адже вони заважають йому на війні вижити. Після повернення додому, важливо не наполягати на різкому “відкриванні” людини:
“Ми до нього ставимось добре, ми його не перевантажуємо і чекаємо, поки він відповість. Тому що ця людина була позбавлена фактичного родинного тепла довгий час. І це, як спраглий у пустелі – йому не можна багато води відразу. Йому не можна багато їжі, якщо він довго не їв. Отакі фізичні аналогії. Інколи не треба намагатись “допомогти”. Просто варто прийняти це з повагою”.
“Я тебе люблю” – як профілактика проблеми
За словами психолога, коли чоловік перебуває у зоні АТО важливо давати йому позитивні емоції. Замість “Чого ти туди поїхав, ми тут самі, а нам важко” – казати “Ми цінуємо те, що ти робиш для нас”.
“Дуже важливо пам’ятати про транслювання емоцій позитивного плану. Як би це не було інколи важко у таких ситуаціях. Взаємна підтримка, турбота і піклування відбувається на рівні обміну позитивними емоціями. І тоді підтримується контакт”.
Для цього є спеціальні словесні формули. Елементарні фрази на кшталт: “Я тебе люблю”, “Я тебе підтримую”, “Ми щиро поважаємо те, що ти робиш для нас, захищаєш, віддаєш свої сили за наше життя тут”, “Ми це відчуваємо, це для нас дуже велика цінність”.
“Як би це не звучало банально чи тривіально… Але ці слова варто говорити. І їх треба наповнювати змістом, інтонаціями”.
Психолог радить також навіть на відстані залучати чоловіка до прийняття родинних рішень:
“Важливо залучати чоловіка до прийняття рішень у родині. Щоб він повернувся туди, де йому є місце, треба його залучати до цих контекстів – трохи радитись. Питати, що треба зробити в цій ситуації – навіть якщо жінка вже вирішила все сама. Можливо, навіть створювати таку ситуацію. Тоді коли він повернеться – він повернеться туди, де його місце не втрачено. Але важливо, щоб ці справи не були перевантажуючими – не фінансові. Наприклад, якісь справи, які знаходяться в межах квартири”.
Негативні теми для розмов зовсім уникати, звісно, неможливо. Владислав Зубченко радить використовувати техніку “ефект краю”:
“По-перше, не треба вказувати на факти, яким передували негативні емоції. Треба розповідати про свій емоційний стан, навіть якщо це відчай чи розгубленість. По-друге, варто використовувати таку комунікативну техніку як “ефект краю” – починати і завершувати хорошим. Адже з чого почали і чим завершили – найкраще запам’ятовується. Якщо, наприклад, бесіда триває годину (хоча таке вкрай рідко буває), то 20-30 хв можна віддати на негатив”.
Якщо спілкуватися немає можливості
Якщо ж спілкуватися можливості просто немає, то психолог каже, що варто писати листи один одному (навіть не відправляючи), або ж фіксувати присутність людини в собі. За словами Владислава Зубченка, листи – це хороший спосіб фіксації, адже текст допомагає структурувати думки та витягнути їх зі своєї свідомості.
“Треба писати листи йому. Це можуть бути оповідання, щоденник. І йому писати. Це зберігає внутрішню присутність – якщо я звертаюсь до людини через текст, то я говорю саме з нею, а не у порожнечу. А текст – структурує думки і об’єктивує. Не просто “в мені там щось бурлить”, а він це виливає на папір, фіксує і допомагає відсторонити це від себе”.
Окрім того, можна використовувати інструмент аутотренінгу, який дозволяє відчувати людину, якої немає поряд. Психолог наголошує, що важливо розуміти, яку саме людину ти моделюєш:
“Якщо людина з об’єктивних причин відсутня у твоєму житті – її присутність у твоїй душі зберігається. Нехай ми називаємо це пам’яттю: “Я пам’ятаю, як це було з ним – контактувати, спілкуватись, взаємодіяти тілесно”. І ці спогади треба репродукувати у своїй свідомості – моделювати присутність цієї людини, – говорить Владислав Зубченко. – Є ризик, змоделювати присутність не тієї людини, яка потім повернеться. Тож ця присутність не має бути фіксована у чітких логічних шаблонах. Це має будуватися лише на емоційному рівні – тепла, ніжності, ласки, піклування”.
Аутотренінг варто починати завжди в комфортних умовах і розслабленим.
Детальніше про те, як працює листування та аутотренінг – слухайте в аудіододатку.
Емоційно “закіпати”, жити передовою, подумки перебувати не вдома – ці речі називають першими у контексті ресоціалізації військового. Хоча вони ж можуть бути симптомами проблеми, яка стосується цілої родини. І пізно буде “лікувати” проблему, коли вона вже дала свої побічні симптоми. Важче відновити втрачений емоційний контакт, аніж підтримувати його, поки він міцно по’вязує родину.
“Я тебе люблю”, “Ми цінуємо те, що ти робиш для нас”, – стають психологічними бронежилетами для чоловіка, який змушений позбавити себе емоцій на час служби в АТО. А можливість брати участь у житті своєї родини – малює очікувану дорогу додому, де його чекають, де йому є місце. Туди, звідки він ніби ніколи і не їхав…