Важливо

Ігор Токар: “Я радий можливості висвітлювати події Кіровоградщини на всю Україну”

Ігор Токар

Регіональний кореспондент «112 Україна» Ігор Токар розповів чому не залишає улюблене місто, заради перспектив у столиці,  що робить, коли не вистачає інформації, чи приносить робота на телебаченні впізнаваність та яка вона – основна проблема сучасної української журналістики?

  • Журналістика – чому обрали саме цю професію?

Бути журналістом вирішив в 17 років, коли постало питання вибору майбутньої професії. Я навчався в сільській школі і дуже переймався тим, чи достатньо мого рівня знань аби вступити до вищого навчального закладу на бажану спеціальність. Тому до вступних іспитів готувався з усією відповідальністю та дуже інтенсивно. Наполегливість дала свій результат – пройшов на державне місце факультету філології та журналістики Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка. А тележурналістикою захворів коли почав працювати кореспондентом у відділі новин «День за днем» на обласному державному телебаченні «Канал Кіровоград». Там я зрозумів, що саме у цій сфері зможу реалізувати себе як професіонал і творча особистість.

  • А важко було вийти на всеукраїнські канали, зокрема, стати спецкором «112 Україна»? Як це вдалося?

Якщо працювати якісно, дослухатись до критики старших колег, займатись самоосвітою – то всі намічені цілі реалізуються. Опанувавши принципи роботи тележурналіста, вже через рік, я почав шукати контактів із журналістами та редакторами національних телеканалів. І досить скоро став  знімати сюжети, для різних редакцій. Теми матеріалів були розгалуженими: від глобальних економічних проблем до локальних соціальних.

У 2014-му році я дізнався, що «112 Україна» шукає регіональних кореспондентів, відправив резюме і приклади своїх робіт. Тоді телеканал лише починав набирати оберти, адже йому було лише кілька місяців. Пройшовши успішно тестові завдання, ми почали співпрацю, яка триває і до сьогодні.

Токар Ігор_112 (2)

  • Можеш згадати якісь смішні ситуації в кадрі? Або ж навпаки, коли було зовсім не до сміху?

Одразу пригадався випадок десь дворічної давності, коли велика група активістів пікетувала приміщення обласної прокуратури. Мені необхідно було виходити в прямий ефір і інформувати про ситуацію, що відбувається. Попередньо я познайомився з кількома протестувальниками та запропонував під час включення озвучити свої претензії. Коли ми були на зв’язку зі студією і я надав слово активісту, він настільки захопився діалогом, що перестав контролювати власні емоції – з’явились нецензурні слова. Я одразу перевів камеру на себе, щоб завершити включення, а чоловік все продовжував голосно висловлювати своє обурення.

  • Трапляється, що тобі не вистачає інформації, щоб представити повну картину того, про що говориш? Що робиш в таких випадках?

Буває, що чиновники ігнорують закон про відкритість влади і не надають необхідної інформації. У таких випадках беремо до рук камеру та йдемо в гості до держслужбовця. Він або реагує і все-таки коментує необхідне питання, або ж починає ховатись, закривати перед нами двері. Як ми отримали чи не отримали необхідну інформацію ми також показуємо глядачу, щоб йому були зрозумілі обставини об’єктивності даного матеріалу.

  • Регіональна журналістика. Наскільки це безпечно сьогодні?

Це безпечніше ніж в 90-х, але все одно ризиковано, порівнюючи з багатьма іншими професіями. Велику небезпеку становлять зйомки у зоні бойових дій. Хоч у регіональних журналістів і не має прямої потреби працювати у зоні АТО, але я особисто не можу стояти осторонь подій, які прямо впливають на долю держави. Також значними ризиками є зйомки під час мітингів чи надзвичайних подій. Ніколи не знаєш, що буде через секунду, почнеться сутичка чи станеться вибух, але все одно маєш бути в самому серці події.

  • Ти залишився в Кропивницькому? Чому не виїхав у столицю, все-таки там більше можливостей реалізувати себе…

Я люблю своє місто, друзів, колег, які щодня оточують мене. Не вважаю за потрібне жертвувати всім цим заради столичних перспектив. Для мене важливіше робити продукт, який за якістю та наповненням буде не гіршим від того, що створюють у Києві. Тим більше, ще й є можливість висвітлювати події свого улюбленого регіону на всю Україну в ефірі лідера серед інформаційних каналів.

  • На твою думку, яким має бути журналіст-телевізійник?

В першу чергу – людиною! А вже потім неупередженим, самокритичним, вихованим, толерантним, грамотним, комунікативним.

  • Чого ти навчився за роки роботи на «112 Україна»?

Канал навчив бути МЕГА-оперативним. Прямий ефір телеканалу – 18,5 годин на добу (що є рекордом для України), тому й зміна регіонального журналіста триває майже цілодобово. У разі, якщо трапилась якась подія, ми у будь-який час доби обов’язково маємо її висвітлити. І якщо правоохоронці, швидка, пожежники працюють позмінно, то ми не маємо на кого перекласти обов’язки і завжди виїжджаємо персонально, аби донести глядачам повну картину того що відбувається.

  • Над чим ще слід працювати, як вважаєш?

Професійно досягнути ідеалу неможливо, завжди є чому вчитись і над чим працювати. Технології розвиваються з космічною швидкістю, а “112 Україна” у цьому відношенні є одним з передових каналів, який постійно працює над впровадженням нових телевізійних технічних рішень. Тому нам постійно доводиться йти в ногу з часом, покращуючи навички у тому, з чим працюємо. Це безперервний процес.

Окрім цього, особисто мені хочеться вдосконалюватись у категорії інтерв’ю, розслідування, працювати над постановкою голосу та інтонацією під час начитки тексту. Щодо хобі, то тут «поле некошене»… Відеографіка, монтаж, аудіо семплування та компресія звуку, написання сценаріїв та режисура.

Токар Ігор_112 (3)

  • Чи думав колись, чим би ти займався, якби в твоєму житті не було журналістики?

Тим чи іншим чином я все одно був би пов’язаний із телебаченням: кінематограф чи журналістика – не важливо. Я вважаю, що кожен має займатись своєю справою. Моя – тележурналістика.

  • Наскільки мені відомо, журналістика для тебе – робота, а от душевне покликання – кіно. Твоя перша картина – документальна стрічка «Чміль» – вийшла досить професійною та живою. Як тобі вдалося поєднати і зйомки фільму, і родину, і роботу?

О, то було непросто, адже фільм знімав і монтував я протягом півроку. Багато часу пішло на подорожі, ми з Олексієм Цокаловим, щоб зібрати спогади про Віктора Чміленка, їздили в Запоріжжя, Київ, Львів, Закарпаття та Торунь, що в Польщі. Але ці мандрівки були лише в задоволення. Найскладніший етап був під час монтажу. Його доводилось робити, здебільшого, в нічний час. Вдень я займався журналістикою, виходив у прямі ефіри, транслював мітинги та протести, знімав сюжети. А з настанням сутінків, коли нарешті з’являвся вільний час, починав роботу над «Чмільом». На завершальних етапах, мені суттєво допомагала дружина, я був дуже виснажений страшними кадрами Майданівських подій, і кохана радо допомагала у монтажному перегляді та редактурі.

Читайте також: «Коли беззаконня стає законом, супротив стає обов’язком»: у Кіровограді презентували фільм про Героя Небесної Сотні

  • Чи принесла тобі робота на телебаченні певну впізнаваність? Люди на вулицях підходять за автографом чи просто зі словами: «А я тебе в телевізорі бачив»?

Зі мною часто вітаються люди, яких мені важко впізнати чи пригадати. Але я намагаюсь не подавати вигляду, що когось не впізнаю. Своєю бар’єрною поведінкою можна й образити. Тим більше, що ми дійсно могли десь зустрічатись, але в силу постійних нових знайомств, якоїсь неуважності, я міг просто не запам’ятати обличчя.

  • Не плануєш отримати другу вищу освіту?

У другій вищій освіті з журналістики поки не бачу потреби. Наша професія вимагає більше не теоретичних, а практичних навичок. А от бакалавра з режисури та операторської майстерності мені хотілося б отримати, проте на такий крок у мене зараз не вистачає часу.

  • На твою думку, які ЗМІ (електронні, телебачення, друковані) у наш час є найвпливовішими?

ЗМІ – це Засоби Масової Інформації, відповідно наше завдання не впливати, а інформувати. Ми маємо докладати максимум зусиль, аби той продукт який ми даємо глядачу, носив лише інформаційний характер, реципієнт сам має визначити, що добре, а що погано, без впливу авторської думки. Цих правил не завжди дотримуються Інтернет-ЗМІ, особливо якщо вони створені з метою  пропаганди. У таких випадках навіть автора матеріалу не завжди можна визначити, а у разі необхідності – і немає на кого подати до суду.

На телебаченні ж у кадрі є не лише підпис журналіста, а й його обличчя. Відповідно, готуючи сюжет, кореспондент розуміє всю відповідальність і наслідки, які можуть виникнути після оприлюднення матеріалу. Тому доводиться відповідати за кожне сказане в ефірі слово і це неабиякий стимул робити продукт за всіма стандартами журналістики.

  • У чому основна проблема сучасної української журналістики?

Проблема у заангажованості більшості ЗМІ. На щастя, журналісти активно борються із цензурою і тиском. Все більше з’являється нових ЗМІ, які не ведуть пропагандистської діяльності. Їх головна мета – інформувати. Упевнений, що свобода слова набиратиме обертів, а суспільство почне розрізняти інформацію від пропаганди. Я особисто докладу для цього максимум зусиль.


Comments:

Напишіть відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*