“Шо, куріца, допригалась”, – це в принципі все, що сказали актори “Маски-шоу” на сцені Кіровоградської обласної філармонії. Німий театр від акторів, які давно підкорили не тільки “живу” сцену, а і сухі телекадри. З нагоди 30-річчя заснування шоу актори вирушили у Всеукраїнський тур “Маски в кубі”.
Глядач давно звик до того, що актори під час вистави ходять по залу і це є, ніби як, частиною сценарія. Але давно не бачили кіровоградці, як актор дістається сцени через стільці із камерою на голові. Із величезною валізою наперевіс Олександр Постоленко (він же Пістон) переступив сім партерних рядів філармонії і відкрив шоу.
Олександр Постоленко постає у шоу завжди в образі підозрілого, настороженого дідка-боровичка, соціальний тип пенсіонерського партійного чиновника. Пильно стежить, щоб комусь поруч не стало краще, ніж усім іншим. Через свою підозрілість і настороженість потрапляє в різні безглузді ситуації. Що у театральних постановках «Масок», що в комедійних ексцентричних телесеріалах «Маски- шоу» він втілює широке коло найяскравіших образів (від соціального типу функціонера до зворушливого і сумного П’єро).
Завжди дотримується образу сюрреалістичного романтика: поставивши на сигналізацію валізу, знайомиться із дівчиною. Або просто дістає із кишені чашку кави і починає її пити. А згодом помирає, і в образі янгола розкидає по залу сигарети, застерігаючи від куріння.
Геніальний маг та його помічник показали кіровоградцям ряд фокусів. О, ці дивовижні трюки, як під чарівним сяйвом хустинки, пальці таємним чином міняють свою кількість, просто зникаючи у кулак. Або ж як нога ховається за предметом. Так, це дійсно диво, яке вражає. А почалися фокуси із того, як Барський закурив сигарету прямо на сцені. Певно, подіяла-таки на жовтокостюмованого актора соціальна реклама.
Окремої уваги варті сцени кумедного дуету Бориса Барського та Георгія Делієва.
Георгій Делієв – художній керівник і режисер трупи. Для своїх – Жорик. Офіційно – Георгій Вікторович. Особливі прикмети: рудий, з бакенбардами, мордочка як у лисеняти, безтурботний оптиміст, хитренький, лукавий, пустотливий. Можна було б на цьому і закінчити, якби Делієв був пастухом стада, а не ватажком зграї під назвою комік-трупа «Маски». А стало бути, він – творчий та ідейний лідер, талановитий актор, автор сценарію і режисер всього серіалу «Маски-шоу».
Борис Барский про себе розповідає так: “Заслужений артист України, Член спілки кінематографістів і просто хороша людина (стать – чоловіча, зріст – 1 м 80 см, вага – 67 кг 200 г, очі – зелені, розумні, дві вищі освіти, розум – допитливий, 44-й розмір взуття, шкідливих збочень немає, любить кішок, собак, відбивну свинину і жінок)”.
Що робити, якщо ти спізнився на потяг на півтори секунди? Сумувати? Розчаровуватись? Чекати наступного? Примітив. Треба дати зрозуміти потягу, що він не один такий – що є ще потяги. Звісно, потяг то зрозуміє і, по логіці, повинен повернутись. Це як зустріч із колишньою дівчиною: треба показати, що ти красунчик і користуєшся увагою прекрасної статі. А у цього героя черга з потягів ніби-то вилаштувалась.
Тож поки Делієв намагався покарати транспортний засіб, пропустив і наступний рейс. Ще один розумний шматок заліза на колесах пафосно видав звук: “Тутууу”, – і поїхав геть. Сум? Розчарування? Очікування наступного потяга? Знову ж таки ні. Дочекатись наступного невдаху і пропутити третій потяг.
Зрештою, герої забили на потяг і без усяких препатарів почали подорожувати віртуально – просто змінюючи слайди на екрані. Де тільки не побували наші герої.
І поки Делієв за кулісами перетворювався із брутального мачомена в тендітну лебідку, під час заміни декорацій постраждала одна балерина.
Лебідка-Делієв, граційно ширяючи сценою, не помітив поряд браконьєра. Справжніх українських лебідок не вбити одим постілом. І двома теж. І трьома. Спочатку треба переграти сцену ідеально. Не відразу це вдалось. Тому щоб утихомирити агресивну лебідку, треба було викликати наряд психлікарні. Проте квитки на психлікарню не видавали. Та і з лебідкою-рембо непросто впоратись. Тому актори оголосили антракт і винесли Делієва за куліси.
А ще шоу бабусь-чашечок відкрили кіровоградцям всі секрети мисцецтва пікапу від майстрів цієї справи – Фарфорового Сервізу. Ці невтомні леді повністю виснажили свого шейха-чоловіка. Більше таємниць таєнства зваблення не відкриваємо, адже нас можуть читати неповнолітні.
Все ж щоб сміятись із “масок” треба бути щирою дитиною або виснаженим буденними клопотами дорослим. Адже інколи варто зупинитись і не думати про сенс – треба насолоджуватись секундою. Не шукати прихованих натяків у буденній міміці. Інколи варто повірити, що можна дістати каву з кишені. Помандрувати світом, просто міняючи слайди на екрані. Інколи варто посміятись із розчвавленої декораціями балерини. І вважати дивом те, що під чарівним сяйвом хустинки пальці таємним чином міняють свою кількість, просто зникаючи у кулак. Інколи варто поставити стару валізу на сигналізацію, щоб… Навіщо.. Щоб була сигналізація, мабуть? Інколи варто чхнути, щоб побачити рибок у повітрі і фосфорного Майкла Джексона. Ні, без препаратів.
Інколи варто оголосити антракт на 10 хвилин кожному, щоб угомонить буйну лебідку (чи то просто Делієва в білому костюмі).
Інколи варто зробити паузу… Зробити паузу, щоб сказати всім своїм проблемам і турботам: “Манаманам”.
А якщо не зрозуміють, енергійно додати: “Тіттірібірію”.
І потім ритмічно: “Титиритумба”.
Більше фото тут
Ольга Ткаченко, Перша електронна газета