Дукачі, пацьорки, згарди, коралі – це лише невеликий перелік прикрас, які носили українки понад сто років тому. За ними можна було визначити достаток власниці, її сімейне становище і навіть походження. В сучасному світі прикраси відіграють здебільшого естетичну роль, однак як колись, так і зараз, до талановитих майстрів за низкою «доброго» намиста шикуються черги з модниць.
В матеріалі розповімо вам про одного з таких – Андрія Паславського, етнографа, фольклориста й за сумісництвом засновника київської майстерні «ВидимоНевидимо», де створюють не просто репліки на старовинні намиста та одяг, а й досліджують їхню історичну тяглість та спадкоємність.
Майстерня «ВидимоНевидимо» виникла близько 9 років тому з «бунту проти системи». Студентський колектив, до якого входив і Андрій, не бажав виступати на сцені в «совкових» костюмах, які пропонував університет. Так, група студентів почала своїми силами знаходити шляхи для розв’язання проблеми й укладати строї для виступів. Тоді ж зіштовхнулися з першими проблемами, якщо для жіночої частини колективу можна було знайти хороший традиційний одяг, то хлопцям доводилося шити його з нуля. Наступним викликом став пошук прикрас. Якісне намисто вартувало близько 500-600 доларів, що для студентів було величезними коштами.
Андрій, який на той момент захоплювався реконструкцією музичних інструментів, мав впевненість в тому, що коли в житті чогось не вистачає, то його необхідно створити самостійно, вирішив спробувати зробити власноруч і прикраси. За мету взяв відтворення дармовисів, де пугвиці або рифи – металеві намистинки, нанизані впереміш із коралами. До справи залучив рідних і майстрів, які вже мали подібний досвід. Зрештою, мрія перетворилася на реальність, й на університетській сцені глядачі побачили колектив молоді в строях, доволі наближених візуально до автентичних. Відео з виступу отримало шквал позитивних відгуків, які супроводжувалися проханням отримати такий самий одяг. Так з природного запиту розвинулася ціла майстерня з відтворення та виробництва автентичного одягу та прикрас.
-Пане Андрію, який месидж ви несете в маси, тобто що має зрозуміти чи відчути людина, яка вперше завітає до вас у майстерню?
-По-перше, те, що не вишиванкою єдиною можна виражати свою національну ідентичність. Насправді можна одягнути сережки й намисто, і «свій свого впізнає вже». А також те, що старовинні намиста – це не матеріал для перероблення. Хотілося щось протиставити тренду на антикварний автентичний корал. Тому що за кожним сучасним намистом з автентичного корала стоїть розрізане старе намисто, адже корал не можна піти й просто накопати на городі. Люди беруть етнографічні артефакти, розрізають їх і створюють якісь нові квазішедеври. Ця тенденція досі жива й не хоче викорінюватися, але ми працюємо над цим.
– Коли в людини зʼявилося бажання носити прикраси й з чого їх тоді створювали?
-Це надзвичайно давня традиція, яка була поширена в усьому світі, в Україні зокрема. Шукати її коріння – марна справа. Скільки живуть люди на території України, а живуть досить давно, вони постійно носили якісь намиста. Тут можна почати з палеоліту, тому що навіть неандертальці робили собі якісь намиста. Ця вся історія починалася з кісточок фруктів, насіння, ягід, квітів. Одними з найдавніших зразків можуть бути намиста з морських мушлів, яких не було в тому регіоні, де їх знайшли, тобто їх десь на щось виміняли, звідкись привезли. Прикрасами слугували ті речі, яких не було в тій чи іншій території, щось рідкісне й таке, що привертало увагу. Згодом намиста почали виготовляти із коштовних природних матеріалів: гранату, який видобували на Закарпатті й Поділлі, бурштину, який був популярним на Поліссі. Однак українки найбільшу перевагу віддавали виробам з корала, зразки яких знаходять на Причорномор’ї.
– Яку функцію в житті тогочасних людей відігравали прикраси. Це було більше про сенси чи естетику?
-Я вважаю, що для наших предків намисто було своєрідною формою накопичення капіталу. Широка аудиторія живе містикою, хочеться почути якісь особливі історії, однак функціональність прикрас не надто змінилася з часом. Багато хто в сучасному світі носить хрестик на шиї й не знімає його, або ж коли хтось губить обручку, то це вважається горем. Цих сенсів можна шукати безліч, до прикладу, каміння червоного кольору не так часто зустрічається, його важко добути, а значить, воно має якісь захисні функції. Відповідно, коралове намисто тому й було таким популярним. Якщо намистини яскраві, то це свідчило про здоров’я їхньої власниці, тьмяні ж сигналізували про хворобу. Коли дівчата поралися біля господарства, то не одягали намисто, боячись, що якщо вони пошкодять, то трапиться якесь лихо. Варто не забувати, що це інформація не несе наукового характеру. Це більше про міфологію й психологію людей.
-Намисто могло розповісти про статус його власниці?
-Не можна сказати, що хтось прямо стояв біля жінки й рахував разки намиста на її шиї. Намисто в три разки було мінімумом, який собі могли дозволити, якщо їх було 15 чи 20, то це означало, що власниця прикраси досить заможна. Комплект прикрас заможної жінки міг коштувати як весь реманент в господарстві. Тобто всі плуги, лопати, все, що було необхідно для обробки землі, співставне з намистом з дукачем, яке висіло в жінки на шиї у святковий день. Не секрет, що в тяжкі періоди воєн люди продавали ці намиста й виживали завдяки цьому. Варто зауважити, що навіть якщо в людини були кошти й вона хотіла якісні прикраси, то треба було ще знайти майстра, який міг би їх створити. Існували також певні правила носіння коралів. Після 30 років жінка здебільшого відмовлялась від носіння намиста, адже вона одружувалася і не мала великої потреби в цьому. Це все сукупність факторів, які допомагали визначити не лише фінансовий статус жінки, а й сімейний чи навіть соціальний.
-Що таке дукач і в чому його особливість?
– Загалом дукачі носять на теренах України приблизно дві тисячі років, тому що дуже велика частина римських монет, які археологи знаходять на території країни, мають або отвір або вушко. Це говорить про те, що як тільки до рук наших пращурів потрапляли монети, люди розуміли, що це капітал, це серйозні гроші і варто їх зберегти. Робили отвір, протягували мотузку й носили на шиї. Таким чином людина візуально показувала, що в неї є гроші, ну і до того ж це було красиво. Деякі дослідники вважають, що традиція носити дукачі виникла тоді, коли сформувався український військовий стан і зʼявилися свої професійні воїни, які їздили на різні заходи в Європу. Там вони отримували нагородні медалі за участь в тих чи інших військових діях. Ці нагороди ставали сімейними реліквіями, які передавалися з покоління в покоління і які власне й носили як прикраси. В деяких наукових роботах я зустрічав інформацію про те, що дукачі могли носити лише нащадки козацьких родів. Цим жінки підтверджували, що вони з роду воїнів. З 17 століття по кінець 19-го ця коштовність набула суто національних ознак. На початок 20 століття дукач сформувався як самобутня українська прикраса, як розкішне композиційне довершення комплексу всіх прикрас і строю загалом.
Насамкінець ми запитали в Андрія про те, чи володіє він інформацією про традиційні прикраси Кіровоградщини. Майстер відверто відповів, що наразі не зустрічав зразків, притаманних саме цьому регіону. В пошуку інформації йому допомагає Етнолабораторія «Баба Єлька», яка надає майстру світлини, на яких детально зображено прикраси наших пращурів, які проживали на території сучасної Кіровоградщини.
– Якби мені показали намисто вашого регіону без інформації про нього, я б міг подумати, що це Київщина, Полтавщина, Слобожанщина чи що завгодно. Але на тих зразках, які мені надсилала «Баба Єлька», примітними є масивні й круглі китички. Це характерна ознака етнографічної Південної Київщини. В нашій майстерні є намисто із Звенигородського району Черкаської області, і от воно дуже схоже за цими китичками. Тут відразу ми бачимо спільну традицію. Оці осередки впізнаваності залежать від того, чи жив в тому регіоні талановитий майстер, який і створив цю впізнаваність. Вдячний команді “Баби Єльки” за запрошення до співпраці та можливість спільними зусиллями формувати сучасне обличчя давнього і великого народу.
Відтак, результатом співпраці стане низка реплік прикрас за автентичними зразками для колекції етнографічного проєкту «Баба Єлька», створених Андрієм Паславським.
Ініціатива «Стань агентом Баби Єльки» реалізується громадською організацією «Баба Єлька» завдяки щирій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID) та проєкту USAID «Демократичне врядування у Східній Україні».
Читайте також: «Баба Єлька» і USAID запускають спільний проєкт на Кіровоградщині