«Все у моєму житті змінилося. Але додалося віри й надії» – дружина зниклого воїна

Вже майже півтора року жителька Олександрівки Галина Смалиус займається пошуком свого чоловіка Юрія, бійця 57–мої мотопіхотної бригади 34-го батальйону, який весною минулого року на полі бою на Луганщині зник безвісти.

Відомості про нього скупі, часто суперечливі, та вона, як і сотні інших українських жінок, продовжує пошуки і твердо вірить, що він живий.

Про це вона розповіла Першій електронній газеті.

«ПЕРЕОСМИСЛИЛИСЯ ЦІННОСТІ…»

24 лютого, вранці прокинувшись, Галя побачила чоловіка та зятя біля телевізора. Повідомлення – почалася війна! – шокувало всіх. Зять Діма в погребі відразу облаштував укриття, а наступного дня пішов у військкомат, невдовзі – став до лав ЗСУ.

Безкінечні тривоги і вдень, і вночі… Намагалися жартувати, що навіть їх кішечка, почувши сирену, мерщій бігла до погреба, де ховалася вся родина. Чоловік, звівши всіх в укриття, сам виходив, ходив, хвилюючись і щось роздумуючи. Дружина за тридцять років сімейного життя добре знала Юру і зрозуміла, що він дома чекати не зможе… Так і вийшло. 7 березня він повідомив, що вже завтра вранці повинен бути біля військкомату, додавши:

«Краще піду я, я вже пожив, хай молоді живуть».

“У мене був шок… Що ми збирали в його сумку я майже не пам’ятаю… А у мене крутилася у голові лише одна думка: «Я його можу більше не побачити». Плакала, все було, як в тумані…”, – згадує Галина.

Вона прекрасно розуміла, що треба себе брати в руки і жити… Та виходило це у перші дні абияк. Пригадує, що Юра у свято жінок Восьмого Березня, ніколи не дарував їй квітів, а вона за це ображалася, та торік у цей день вона зрозуміла, наскільки це було дрібницею.

382547726-640305874910605-7128868231574714894-n

“Ось тоді, мабуть, відбулось перезавантаження мислення та бачення життя, змінились цінності, ставлення до оточуючих… Все змінилось… Тепер є «до» і «після»”, – зазначає вона.

ОСТАННЯ РОЗМОВА

Юрій потрапив служити у 57–му мотопіхотну бригаду 34 батальйону. Військові тримали оборону у Лисичанському районі Луганської області.

Він намагався дзвонити щодня, але про себе нічого не казав, в переважнопитав, як вони, що нового. У розмовах Галя постійно допитувалась у Юри, чи немає з ним односельчан, бо на війну того дня з Олександрівки поїхали близько 40 чоловік. Але чоловік відповідав, що всіх порозкидали по різних позиціях. Казав, що з ним їхали брати Касапенки Володя та Анатолій, але вони потрапили в 17 батальйон.

Потім п’ять днів без зв’язку. Юрій подзвонив з незнайомого номера 23 квітня рано-вранці:

«Привіт, в мене все добре… Поганий був зв’язок, на мій телефон не дзвони, його в мене немає вже, дзвони на цей.»

Його голос був тривожним і вона зрозуміла, що у нього не все добре. А що може бути на війні добре?..

ДЕ ТИ?!

Як тільки випадав час, тоді, минулої весни, вона дивилась новини по телевізору. Дуже тривожно сприймала повідомлення про жорстокі бої, які тривали на Луганському напрямку. Телефон мовчав, і вона сама намагалась додзвонитись до нього, та все безуспішно.

У соціальних мережах знайшла номери телефонів військової частини 57 бригади, де було вказано, що в разі відсутності зв’язку з рідним, телефонувати. Туди додзвонитися вдалося 27 квітня. Їй відповіли, що він живий, просто тимчасово зв’язок відсутній. Потім додзвонитися вже не могла і у військову частину.

382586576-657326233135599-1213815885494762997-n

Галина знаходила родичів, хлопці яких служили в 57 бригаді 34 батальйону, телефонувала. Їй повідомили, що 21-22 квітня був жорстокий бій біля Новотошківки, багато загиблих (але ж Юрій телефонував 23 квітня – значить живий!), та 24 квітня їх підрозділ накрило артобстрілом…

У пошуках хоч якоїсь інформації про чоловіка Галина познайомилась із дружиною бійця із Бобринця Мариною Передатко. Виявилося, їх чоловіки служили в одному взводі. Зараз Марина з розповідей звільнених полонених знає, що її чоловік у полоні.

5 травня 2022 року Галя написала офіційно заяву про розшук чоловіка. Слідом відправила офіційні запити у військкомат, національне інформаційне бюро для пошуку людей (НІБ), командиру військової частини А 1736 (57 бригада), у Міністерство оборони України, Головне управління Національної поліції в Кіровоградській області, командиру Сухопутних військ ЗСУ, Міжнародний Комітет Червоного Хреста, Службу Безпеки України, Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими, Уповноваженому з питань зниклих безвісти за особливих обставин…

ШУКАЛИ У ВСІХ ЛІКАРНЯХ КРАЇНИ

Вже рік ранок Галини розпочинається, а вечір закінчується із перегляду сповіщень по групам, у яких рідні розшукують своїх близьких, у соціальних мережах. Їх всіх об’єднує спільний біль. До них долучилася й олександрівська жінка. До речі, є такі групи, що були відкриті ще з 2014 року.

“Коли дивишся на жінок, які чекають чоловіків більше дев’ять років і не здаються, це вражає! Гідний приклад до наслідування!” – зазначає вона.

Інформацію, яку отримувала Галина про чоловіка із неофіційних джерел, була різною. Спочатку в телефонному режимі керівництво 57 ОМПБ повідомляло, що його було поранено і доставлено в лікарню, а той автомобіль ще повертався за іншими хлопцями. І Галя з донькою неодноразово дзвонили по всіх лікарнях країни.

382573507-1339297053629440-7522738059021042482-n

Один з побратимів підтвердив, що виносив з поля бою пораненого з позивним «Заїка» (це дійсно позивний Юрія). Потім пройшла інформація, що Юру доставили в місто Дніпро.  Їздила туди Галя, обійшла всі медичні заклади, безуспішно. Зверталася навіть у морги Дніпра, ніякого сліду.

Пізніше жінці побратими малювали інші картини. Один казав, що був бій, наші били їх з артилерії, а Юрій якраз був в зенітно–ракетному взводі, російська авіація піднялась і накрила їх згори, потім заїхав російський танк і все змішав із землею. Інший розповідав, що Юра підірвався на міні, коли виходив, між Новотошківським і Оріховим, і хлопці були вимушені його там залишити.

“Донька заспокоїла, бачили, що підірвався, це не значить, що загинув, можливо в полоні… Так і живу… Важко дивитися на свекруху, яка щодня виглядає Юру… Всім зараз тяжко…”, – зітхає Галина.

ОДИН БІЛЬ НА ВСІХ

Бійці 57 бригади переважно всі з Кіровоградської області. Дружини, доля чоловіків яких не відома, почали об’єднуватися і згуртовуватися. Так утворилася громадська організація «Сім’ї на захист воїнів 34 батальйону 57 бригади», яку очолила Валентина Непотенко.

“Вперше разом з іншими жінками поїхала у Київ у кінці серпня минулого року. Там нам влаштували відеозв’язок з представником 57 бригади. Рідні задавали запитання, в тому числі і я. Після цієї зустрічі в Олександрівці мені зателефонували з військкомату, а наступного дня вручили сповіщення, що 18 червня 2022 року під час артилерійського обстрілу та бойового зіткнення з військами російської федерації у районі населеного пункту Тошківка Луганської області під час перевірки особового складу Юрій Смалиус виявився відсутнім. На сьогоднішній день він рахується безвісті зниклим, проводяться пошуки свідків, які могли би спростувати чи підтвердити факт його потрапляння в полон чи загибель”, – розповідає Галина.

Вона старається триматися, не опускати рук у пошуках чоловіка і щиро вдячна всім, хто її підтримує. Особливо начальнику філії Олександрівський райавтодор, де до війни працював Юрій, Володимиру Стьожці та всьому колективу. Дякує і Валентині Непотенко. Саме вона організувала поїздку рідних, чиї чоловіки, батьки зникли безвісти, на Прикарпаття до монастиря на реабілітацію, організовану Департаментом військового капеланства ПК УГКЦ, з якими працювали військові капелани.

“Там ми шукали шлях до себе, з кожним заходом ми ставали сильнішими і впевненішими в своїй силі, сповнені і натхненні. Кожній із нас були витерті сльози розпачу. Ми посміхалися. Вперше за довгий час”, – згадує Галина.

А невдовзі Валентина Непотенко організувала й паломницьку поїздку дружин і дітей до святинь Боснії і Герцеговини, Хорватії та Угорщини. Подорожуючи з людьми, в яких зранені серця, всім мимоволі стає спокійніше, всі впевненіше дивляться на світ та оточуючих, впевнена Галина.

“Дуже хочеться, щоб військові капелани не втомлювались зігрівати зранені серця. Нас дуже багато на сьогодні”, – зазначає вона.

Їй ще п’ять років тому лікарі радили поїхати на лікування у Трускавець, щоб полікувати нирки. Та у постійних клопотах якось до цього справа не доходила. Валентина Непотенко, дізнавшись про хворобу Галини, направила її у санаторій. Там жінка пройшла не тільки курс лікування стану фізичного здоров’я, а й морального, бо з такими пацієнтками щоденно працював кризовий психолог.

382327670-1268978473809016-739099590254059083-n

Валентина, яка знайшла свого сина в полоні і тепер дуже хвилюється за його швидке повернення, бо обміни полонених з російської сторони призупинились, як ніхто інший знає, що така допомога потрібна. Вдячна Галина і своїй землячці з Кропивницького Наталії Русецькій, яка теж невтомно шукає свого безвісно зниклого чоловіка.

Жінці приємно, що й донька її постійно підтримує і оберігає. Коли зятя тяжко поранили на війні, Люда не сказала нічого. «Чому?» запитала згодом Галина. «Мамо, до одної біди ще й інша… Не знаю, чи ти б ще й це витримала», – пояснила донька.

А якби вони з малими дітьми пережили б минулу зиму без допомоги сусідів? На опалювальний сезон йде 3-4 машини дров, потребував постійного догляду автомобіль, город просив лопати і сапи… А перебої зі світлом, коли ти не знаєш, як налаштувати те опалення. Ось тоді і приходили на підтримку ті, хто мешкає поряд.
Зараз сім’ї трішки легше. Повернувся з війни зять, зранений і хворий, але – живий! Все ж чоловіче плече тепер є у їхньому домі.

Нещодавно у дендропарку Кропивницького громадська організація «Сім’ї на захист воїнів 34 батальйону 57 бригади» виставила дошки з портретами рідних. На одній стороні розмістили портрети загиблих воїнів – це дошка «пам’яті», а на іншій стороні – дошка «надії» – це безвісти зниклі та полонені.

Цією надією, а ще твердою вірою і живе щодня Галина.

Галина ШЕВЧЕНКО для Першої електронної газети.
Фото з сімейного альбому Галини та Юрія Смалиусів.

Читайте також: 

Поширити:

Залишити коментар:

коментар