Віта Атаманчук – кропивничанка, яка живе в Норвегії вже 5 років. Вона говорить норвезькою і продовжує її вдосконалювати, добре інтегрувалась сама, а тепер допомагає новоприбулим українцям адаптуватись. Віта працює в старшій середній школі. Минулого навчального року тут відкрили окремі класи для українських школярів, де вони мали можливість інтенсивно вивчати норвезьку мову, пригадувати нормальне шкільне життя і приходити до тями.
Дане інтерв’ю вперше було опубліковане в місцевій газеті Дріва, передає Перша електронна газета.
Кропивницька журналістка Олена Горобець поспілкувалася з Вітою Атаманчук про її роботу в школі і діяльність ГО “Українська громада в Норвегії”.
– Отже, школа. Наскільки для тебе ця робота була новою? Чи мала ти відповідний досвід в минулому?
Насправді це була моя дитяча мрія працювати вчителем. За першою освітою я педагог початкових класів і практичний психолог. І на початку своєї кар’єри я навіть працювала в коледжі, викладала психологічні дисципліни. Моїми студентами були практично такі ж самі підлітки. Крім того, я, мабуть, з двадцяти років була лідером скаутської організації, в якій налічувалося більше сотні дітей різних вікових груп. Це тривало більше 5 років. Організовувала тури, походи, освітньо-виховні і культурні заходи для своїх підопічних. Той мій український досвід був дуже в пригоді при роботі з дітьми тут в Норвегії.
Ці діти напевне закарбуються в пам’яті на все життя
– Як би ти підсумувала перший рік роботи в старшій школі зараз, коли навчальний рік завершився і в тебе був час перевести подих.
Для нас із норвезькими викладачами і моїми українськими колегами це був чималий виклик і випробування. Ми вперше зіштовхнулись з таким, коли в цілому класі важко було зловити хоч один зацікавлений погляд. Ми намагалися знаходити підходи, знайти той ключик, щоб відкрити дитячу душу і заохотити їх хоча б ходити до школи, щоб вони почали відчувати радість життя, щоб вони почали відчувати що-небудь.
Віта розповідає, що учні могли виглядати повністю знесиленими вже на першому уроці, ніби в них зовсім не було енергії, ніби їх свідомість була десь дуже далеко. Дітям було тяжко зосередитися, сприймати і засвоювати новий матеріал.
Особливо це було помітно у другому півріччі, коли до нас почали прибувати діти зі східних і південних областей України. Саме ті діти, які побачили і відчули війну, довгий час були в окупації або під обстрілами.
Педагоги проявляли індивідуальний підхід, спілкувались з родинами, вдавались до креативних форм проведення уроків. Деякі уроки навіть відкладали заради розмови про те як краще давати вихід емоціям, проводили арт-терапію, організовували зустрічі з психологами і готували разом їжу.
Нам вдавалося щось краще, щось гірше. Але бувало навіть, що опускалися руки. І доводилось визнавати, що інколи мого життєвого досвіду, моїх психологічних знань недостатньо для того, щоб допомогти тій чи іншій дитині.
Недитячий досвід
Учні досить довго лишались закритими і з недовірою ставились до нових людей довкола. Але коли вони зрештою почали говорити і розповідати свої історії, все стало зрозуміло:
Вони розповідали про друзів і однокласників, які загинули. Хтось від поранень, хтось під завалами. Один з учнів розповідав нам, що на власні очі бачив, як горіла багатоповерхівка, в якій була розташована його квартира і всі речі, як руйнувалося все його звичне життя.
Інший стояв у черзі за хлібом, коли туди прилетіла ракета. Люди розлітались на шматки в нього перед очима.
Ще один бачив, як собаки шматували тіла загиблих, яких ніхто не прибирав з вулиці, бо обстріли були настільки інтенсивними, що це було небезпечно. Це й же хлопець, якому на той момент було всього 13 (вони всі насправді приблизно одного віку), сам мусив займатись мародерством і грабувати покинуті і розбомблені магазини, оскільки більше не було де взяти ні їжі, ні питної води.
З проблемою посттравматичної реабілітації та адаптації в новому середовищі українських дітей-біженців сьогодні мають справу не лише вчителі в школах по всій Європі. Нею активно переймаються вчені, психологи і психіатри, правозахисники.
Дослідження громадської організації Save the Children, проведене в Європі за участю понад 1000 дітей та опікунів, показує, що діти, які залишили Україну повідомляють про високий рівень тривоги та нещастя, великий відсоток з них не хоче ходити до школи.
Науковці наголошують, що частота посттравматичного стресового розладу серед дітей та підлітків-біженців навіть вищий, ніж серед дорослих. Подібним чином дорослі повідомляють про відсутність концентрації у дітей, що може бути наслідком травми, яка може мати негативний вплив на когнітивний розвиток і здібності до навчання.
Нарешті, у дитини, яка зазнала травматичних ситуацій (щонайменше відрив від одного з батьків, від дому, від дружнього кола), можуть виникнути специфічні фобії та страхи, що також негативно впливають на розвиток. Оскільки дослідження все ще тривають і узагальнених рекомендацій щодо того, як діяти педагогам і батькам в даних обставинах, нема. Єдиним ключем для допомоги дітям, які переживають травму, лишається емпатія, послідовна підтримка і вчасна кваліфікована допомога психотерапевтів, а в окремих випадках і психіатрів.
“Але в усякому разі ми намагалися зробити все, що могли і наскільки дозволяв наш досвід, знання і якась педагогічна інтуїція”, – говорить Віта Атаманчук.
Плани на осінь
Забігаючи наперед, вона ділиться деякими подробицями того, як буде організоване навчання для українських дітей в новому навчальному році:
З нового навчального року, наскільки мені відомо, в старшій школі буде два різних підходи до навчання українських учнів. Діти, які вже отримали хоча б невеличку базу норвезької мови, продовжать наступного року навчання у норвезьких класах. Вони матимуть окремі години для подальшого поглибленого вивчення норвезької. Для новоприбулих дітей, які починатимуть з азів, відкриють окремий клас. Я думаю, що так буде легше балансувати між цими категоріями дітей.
Вона також зауважує, що більшість українських дітей продовжують паралельно отримувати онлайн освіту в українських школах. Адже їх родини не хочуть поривати зв’язки з Україною і планують повернутись щойно безпекова ситуація покращиться. А це також є фактором додаткового навантаження для дітей і погіршення мотивації вчити нову мову і по-справжньому адаптуватись в новому середовищі:
– Багато хто з них сприймає своє перебування в Норвегії як тимчасову пригоду, натомість реалії поки що виглядають невтішно і ми бачимо, що росія не так швидко здає позиції, що війна може тривати ще довго. А у вимірі школи, це може дорівнювати всьому відведеному для здобуття освіти періоду часу.
Знеболювальне від розпачу
Подібно до своїх учнів, Віта Атаманчук також балансує, поєднуючи з роботою в школі інші види діяльності, не менш енерго- і ресурсозатратні.
Вже чотири роки вона є членом правління ГО “ Українська громада в Норвегії” . Організація існує вже 20 років і поширена по всій Норвегії, маючи керівні органи в Осло.
– Авторитет організації і те, що головний осередок базується в Осло, дають нам змогу залучити великих партнерів з бізнесу, адвокатувати заходи на підтримку України перед парламентом і центральною владою країни, мати мережу по всій країні.
– Протягом року “Дріва” писала про заходи вами організовані. Що ще охоплює робота організації?
– Ми дійсно спільними зусиллями за значної підтримки місцевих жителів – норвежців, представників різних меншин, – змогли реалізувати ряд помітних ініціатив на підтримку України. Це не щось, що ти можеш робити або не робити. Те, що відбувається на Батьківщині, пече нестерпним болем і почуттям провини, що ти не там, що не можеш зарадити. Коли ми відправляємо якусь гуманітарну допомогу, медикаменти, гроші українським волонтерам, це діє як такий трохи анестетик, знеболювальне тимчасової дії, що ти когось таки допоміг врятувати. Щось можеш.
Вона продовжує, розповідаючи про інші напрямки роботи громади. Багато чого лишається поза кадром:
– Коли, наприклад, в українців, які живуть тут, виникають проблеми – хтось загубив паспорт, в когось проблеми в сім’ї, комусь потрібно знайти велосипед чи розібратись з якимись нюансами взаємодії з норвезькою системою, – вони також звертаються до української громади або до мене особисто.
– Участь в осінніх виборах для тебе це також ще одна можливість допомогти Україні й українцям?
– Ні, це інша історія. Це більше вже про мою норвезьку ідентичність, яка сформувалась за ці роки, поки я тут живу. Я так само отримала величезний кредит підтримки на шляху інтеграції в це суспільство, за що вдячна. А тепер відчуваю, що готова віддавати, бути корисною. В Україні я працювала як заступник голови облдержадміністрації, помічником кількох народних депутатів Верховної Ради України. Я була співавтором низки законів, маю значний управлінський досвід, вмію розробляти і впроваджувати проєкти спрямовані на розвиток громади.
Читайте також:
- Як знайти своїх. Розповідає представниця Уповноваженого з питань зниклих безвісти
- Переселенка з Макіївки представила Кіровоградщину на міжнародному конкурсі