«Може, знаєте, у старих хатах за іконами лежав клубочок із скатаної коров’ячої шерсті, в якому зберігали голки. Ще будучи зовсім малою, я лазила тудиукрасти з тої бабиної хованки голки, щоб шити. Коли кажуть, що якась людина народилася з голкою в руках, то це, мабуть, про мене», – починає свою історію Наталя Поліщук, і в моїй уяві з’являється уперта маленька дівчинка, яка на покривалі, розстеленому під горіхом, попри заборону дорослих, шиє лялькам платтячка.
Наталя – засновниця бренду жіночого одягу «Soloway», який вона відкрила у лютому минулого року – у місяць початку повномасштабного вторгнення.
Сміливість і упертість, здається, не полишили Наталю і в дорослому віці. Бо в той час, коли підприємства припиняли свою роботу, роботодавці розпускали колективи, Наталя вперто обирала тканину і конструювала моделі майбутніх суконь.
«Наташа, воно не получиться! – Полуциця»
Уся Наталчина рідня – з села Розумівки, тож там дівчина провела більшу частину свого дитинства. Ось як вона згадує свої перші кроки у кравецькій справі:
– У мене на одній вулиці, через п’ять хат одна від одної, жили обидві бабусі – ми казали на них баба Дашка і баба Наташка. З манюсінького ми, онуки, кочували від однієї до іншої. У баби Наташі було більше розуміння мого захоплення, вона любила поговорити і вислухати. Бувало, картоплю з нею чистимо і співаємо. А інша баба мала діловий і трохи диктаторський характер, і я рада, що ці риси передалися трохи й мені. Вона вдосвіта прокидалася і вже мала план не лише, що робитиме, а й що робитимуть інші. На жаль, у їхні плани не входило моє шиття, тому голки я крала в обох бабів. Якщо це вдавалося, я розстеляла під горіхом рядно, торочила якусь тканину і шила. Навіть незважаючи на те, що мене лякали, потрапивши в тіло, голка по венах миттєво потрапить у серце.
– А що шили?
– Спочатку щось грундзяла лялькам. Моя тітка по сьогоднішній день нагадує, як мені казали: «Наташа, воно не получиться». А я сиділа така зосереджена і бурмотіла: «Полуциця». Коли я подорослішала, то вже добралася до всіх бабиних «отрєзів» зі скрині. Перше, що я пошила для себе, були зелені з лапатими квітками штани-кльош. Мені було років 13, і я в них пішла до клубу. Справа в тому, що жили ми дуже-дуже небагато, тато був вчителем, мама – бухгалтером, то я в бабів перешивала все, що вони мені давали. А як мені відкрили доступ до запасів ситцю, то я пошила халат і фартух. І коли баба Даша вигнала в цьому корову в череду, у неї всі подружки почали питати, де вона таке взяла… У 15 років протягом усього літа я шила знайомим бабам на замовлення халати і фартухи. Всі в Розумівці почали зносити мені шматки тканини зі скринь. Пам’ятаю, одна жіночка тоді заплатила 15 гривень, на початку двохтисячних як для школярки це були великі гроші.
– Мали швейне обладнання?
– Машинка стояла у баби Наташки, вона мені довго її не давала, бо та була поламаною. Я знайшла жінку в селі, яка мала робочу машинку, роздивилася, як там все влаштовано, зремонтувала бабину і почала шити на ній.
За родинними переказами, моя прабаба переїхала з Магнітогорська, коли почалася Друга світова війна. До неї ходило «обшиватися» все село. Я думаю, це генетично передалося, бо як маленька дитина могла ні з сього ні з того так прикипіти до голки.
Попри це ніхто з родини не вірив у перспективність мого шиття і продовжували скептично ставитися до мого захоплення.
– Аж поки воно не переросло у стабільний заробіток?
– Ой, ну до цього ще довго було. У школі я не переставала шити на замовлення, шила однокласницям, бувало, мені платили бартером: я спідницю, а мені дівчина, яка займалася косметикою “Ейвон”, – взамін туш. Хоч я вчилася у міській школі, там не було нормальної профорієнтації, і ядовго не могла визначитися, ким мені стати, куди піти вчитися після школи. У 10 класі до нас прийшла молоденька вчителька з економіки, яка запропонувала мені взяти участь в олімпіаді з трудового навчання (і це при тому, що в нас навіть такого уроку не було). Я погодилася і зайняла перше місце. Після перемоги на олімпіаді отримала можливість за співбесідою вступити на факультет трудового навчання в педуніверситет.
Тоді ж пішла вчитися на курси – на першому курсі мені якраз вистачало стипендії, щоб їх оплатити. По вечорах шила на замовлення клієнтам, згодом керівниця ательє запропонувала мені роботу. До обіду пари, потім бігла в центр в ательє і до вечора працювала, потім допізна вчилася. Дівчата ще й сердилися, чому це я приходжу після пар і отримую таку ж саму зарплату, як і вони, але якимось чином встигала робити той об’єм роботи. Режим був дуже напружений.
Згадую ті часи, коли мені вистачало три години поспати… Мабуть, то був такий час – період формування моєї особистості, формування мрії. Пам’ятаю, іду з ательє пізно вночі, тримаючи руку засунутою в сумку, а в ній – гострі кравецькі ножиці для оборони. Було дуже важко, але ні на граминочку ні про що не шкодую.
Я просто хотіла жити краще, ніж мої батьки. Ми виживали фактично, їздили з міста до бабів по продукти, бо було дуже сутужно… – пояснює Наталя.
«Sоloway – це для душі»
Ідея перетворити хобі на бізнес з’явилася, коли Ната, пропрацювавши в школі, пішла в декрет і точно вирішила, що не хоче пов’язувати своє життя з педагогікою. Поки була в декреті, почала шити дитячий одяг. У вихідні пропонувала костюмчики на продаж на базарі, в якийсь момент відчула, що треба розширювати коло збуту. В усьому підтримував чоловік, який був рушійною силою і головним помічником. Нових покупців, готових купувати гуртом, знайшли в Одесі. Це стало поштовхом до закупівлі обладнання і відкриття швейного цеху. Це було 11 років тому. Весь цей час Наталі не давала спокою ідея створити щось суто жіноче, для душі.
«Я поринула в роботу, але інколи відчувала себе чоботарем без чобіт. Одяг із звичайних магазинів мене вже не цікавив, хотілося ідеального для себе, пошитого з урахуванням усіх особливостей фігури», – каже Наталя.
– Що ж нарешті стало відправною точкою?
– Минулої зими, за кілька тижнів до війни, по дорозі на роботу мені в голову прийшла назва Sоloway, і відразу воно в мене в голові розділилося на дві частини, що у перекладі занглійської означали «власний» і «шлях». Я вирішила ризикнути і спробувати зовсім інший напрям роботи.Першою була колекція ділового одягу. У травні, вже під час війни, ми запустили пошиття суконь.
– До речі, що ви робили у перші дні війни?
– У перші дні до нас з’їхалися багато родичів, бо в нас в домі хороший підвал, є де сховатися. На третій день мені подзвонили волонтери з проханням допомогти шити білизну для ЗСУ. Вдома ми пробули десь два тижні, і весь цей час я прошила для хлопців на фронт труси. Запитів від волонтерів не меншало, написала дівчатам у робочий чат, хто не боїться, зустрінемося в цеху. Ми подошивали на потреби ЗСУ, і виявилося, що наші оптові покупці чекають на замовлення. Війна не війна, а дітей треба було у щось вдягати, люди писали: ви щось дасте? Ми стали дошивати замовлення на костюмчики, і в мене з’явилося відчуття «якщо не зараз, то ніколи». Життя могло швидко закінчитися, і я вирішила запускати пошиття суконь.
-Наскільки це виявилося затребуваним?
– 11 років досвіду в продажах, але трішки інша ніша – і вже важче. Коли ти переходиш на жіночий одяг і роздріб, можу сказати, що це кардинально різні речі.
Багато хто запитує, де можна поміряти наші сукні, але зараз нас можна знайти тільки в інстаграмі. У мене є ідея скласти пропозицію для деяких кропивницьких магазинів, адже для відкриття власного потрібні потужні витрати. До речі, у нас ще є додаток SOLO WAY, який можна завантажити на телефон, там можна побачити весь асортимент, що дуже зручно.
Зараз ми готуємо літню колекцію, це здебільшого сукні. Буде два напрями: одні сукні досить яскравихкольорів (малинові, фіолетові, зелені), а інші – пастельних, з мереживом. Ми придбали нове обладнання, яке допоможе строчити буфами і резинками.
Не буду приховувати, але не вистачає досвіду і знань, щоб отримувати прибуток, який давав би можливість для розвитку. Так, я це роблю для душі, але хочеться соціальних аплодисментів, які вимірюються у грошовому еквіваленті. Я не можу назвати цей проєкт абсолютно вдалим, але до останнього кажу собі, як у дитинстві: «Получиться».
Інна Тільнова для Першої електронної газети.
Читайте також:
- Тільники з кавунами. Як переселенка допомагає Херсону з Кропивницького
- “Баба Єлька. Мода” – на Кіровоградщині запустили новий творчий проект
- Як на Кіровоградщині розвивають сучасне швейне виробництво