Важливо

Сапер з Кропивницького Михайло Захарченко: «Ми просто виконуємо свою роботу»

У квітні місяці російські загарбники залишили Сумську й Чернігівську області. Відтоді їхні жителі почали звикати до непідвального життя, а до кинутих домівок поверталися їхні власники. Однак життя людей ще не один місяць перебувало в небезпеці.

Тими днями там розпочалося велике зачищення наслідків присутності переносників «русского мира». Зокрема, й від небезпечних вибухових «гостинців», яких там залишалося чимало.

Сапер піротехнічного відділення групи піротехнічних робіт аварійно-рятувального загону спеціального призначення Головного управління ДСНС України у Кіровоградській області Михайло Захарченко у складі піротехнічного відділення прибули для проведення робіт з розмінування на Чернігівщину.

Годі й казати, що на звільненій території на них чекало чимало роботи за призначенням. Залишки невикористаних боєприпасів, заміновані поля й будинки, снаряди, гранати й міни, що не вибухнули, – все це «клієнтура» саперів, які крок за кроком ретельно «прочісували» території й знешкоджували потенційну смерть.

– Це називається гуманітарним розмінуванням, – пояснює Михайло, який форму рятувальника одягнув ще у 18 років. Сапером став у 2016-му році. Півторамісячне відрядження на Чернігівщину для нього було не першою поїздкою в район бойових дій – одним із перших відряджень було у 2017 році в зоні АТО на Донеччині.

Окрім кропивничан у складі зведеного піротехнічного загону саперів на Ніжинщині працювали колеги з Вінниччини, Хмельниччини, Полтавщини.

pmn-2
© Андрій Суворов, ОТУ «Північ»

– Багато знаходили умисних мінувань рашистів?

– Найбільш поширені з них є так звані розтяжки. До чеки гранати – РГД-5, Ф-1, РГН або РГО – кріпиться шнур або тоненький дріт, натягується так, щоб був малопомітним, – і найпростіша пастка готова. Але такі нечасто траплялися. Наше завдання полягало у тому, щоб цивільні могли далі максимально безпечно перебувати на своїй території і були обережними під час виявлення невідомих або підозрілих предметів. Особливо щодо мінної загрози, страшної й підступної штуки, про яку прості люди мало обізнані. Тож нам і просвітництвом доводилося займатися. Чимало, наприклад, траплялося касетних боєприпасів*. Жахлива річ ці касети! Частина з них спрацьовує одразу, частина ж може бути налаштована на самоліквідацію (тобто вибух. – Ред.) через певний час. Але зрозуміти чи спрацює він зараз або через деякий час дуже складно, через це зараз їх знищення проводиться на місці виявлення контрольованим підривом.

– Багато знаходили складів боєприпасів, залишків арсеналів?

– Дуже багато. На день щонайменше п’ятдесят одиниць вилучали. Найрізноманітніших за типом і призначенням. За час відрядження було здійснено чимало бойових виїздів. До слова, коли заїхали в один із населених пунктів, то в перший день лише мінометних мін зібралось близько сотні одиниць. Наступного дня пішли рейдом по домівках, в яких проживали орки, то теж назбирали дуже багато, особливо «дрібниць»: ручні гранати, гранати до РПГ тощо – одні кинуті, а деякі неспрацьовані.

А загалом, за моєю оцінкою, у період перебування у відрядженні було вилучено більше півтори тисячі вибухонебезпечних предметів. Більш точніше сказати не можу, тому що щодня доводилось працювати з дуже великою кількістю цих вибухонебезпечних предметів.

275840154-2891887224448868-8041297794893028389-n
© ДСНС

– Тобто інтенсивність вашої роботи була максимальна? По скільки годин на день працювали?

– Щоб ви розуміли: у темний час доби працювати – забороняється. Тому всі завдання, які на нас покладалися, ми виконували з ранку та до початку сутінків. Приміром, транспортування виявлених вибухонебезпечних предметів відбирає багато часу й сил, бо ж, наприклад, снаряд – нелегесенький, а їх доводиться тягати чимало. Тим паче, що працюєш у засобах захисту – бронежилеті, касці, налокітниках, наколінниках та з спорядження. Також доводилось дуже багато ходити та проводити профілактичні бесіди з населенням, які повернулись до своїх домівок після окупації. Або ж обстежували газопроводи, різноманітні будівлі, освітні заклади, тощо. Перевтомишся сьогодні – не будеш готовий до роботи завтра. А ще можеш втратити пильність. Тому у таких обставинах керівництво дає нам відповідні рекомендації та наполягає на збалансованому відпочинку.

– Як ви дізнавалися про розташування небезпечних предметів?

– Завдяки органам місцевого самоврядування. Вони нас координували. Та й самі цивільні люди до нас зверталися. Також вони залишали в місцевих громадах інформацію, відповідно до якої ми і проводили оперативне реагування. Бувало, що за оперативним реагуванням приїжджали і до будинків, де окупанти жили. Загалом вони селилися в великих будинках або у будинках з великою прибудинковою територією, на якій могли залишити теж щось небезпечне. Ну й біля розбитої військової техніки, якої було чимало, оглядали територію, щоб поруч з нею не залишилося вибухонебезпечних предметів або їхніх залишків.

20879
© МВС

– Знаходили ви вибухівку, замасковану під дитячі іграшки абощо?

– Такі пастки або саморобні вибухові пристрої – нам не зустрічалися.

Але колеги розповідали, що знаходили гранати в чашках, до прикладу, за тим самим принципом – гранату клали в приймач порошку пральної машинки, або ж затискали гранату між дверми автомобіля і водійським сидінням.

– Скільки часу, на вашу думку, потребуватиме розмінування України після Перемоги?

– По телебаченню якось прозвучала оцінка в десять років. Однак, я гадаю, це потребуватиме років 15-20. І це при тому, якщо війна не буде затяжною.

Михайло показує фото з весняного відрядження. На одному з них мій співрозмовник на тлі мікроавтобуса із написом на борту «Осторожно фугас неразминировано».

– Що за авто, що в ньому знаходилося – невідомо, – коментує він світлину. – Обстежили – нічого небезпечного не знайшли. А ось ті самі касети від «Урагана». На цій світлині, обстежуючи дім, біля ліжка виявили ВОГ (осколковий постріл гранати), що підозріло лежала під плінтусом. А поруч – колиска стояла. Пастка чи ні – перевірити треба було. А на цьому фото у протитанкової міни корпус приплюснутий – на диво не спрацювала. Місцеві фермери нам про неї доповіли.

630-360-1650100747-955
© ukrinform

Із протитанковими мінами, зауважує Михайло, – окремий нюанс. Часто-густо під них кладуть «привіти» саперам, які їх називають мінними сюрпризами (МС). Мова про невеликі мінні пристрої, котрі кладуться під протитанкову й «адресовані» тим, хто її знешкоджуватиме. Однак такі на Чернігівщині Михайлу і його побратимам не зустрічалися.

– Щодня ви перебували за сантиметри від смерті. Як саперу вдається подолати страх?

–Звичайно потрібно певний досвід. Завжди проводяться теоретичні та практичні навчання, надаються певні інструкції , які в подальшому ми використовуємо під час роботи. Також із нами працює психолог, для психологічного розвантаження. Вмикається холодний розум. Регулярні виїзди на розмінування, звичка, дії й рухи стають ніби автоматичними, підсвідомість – машинальною. Я якось і не помітив, коли перейшов межу «боятися/не боятися». Потрібно бути впевненим у собі та виконувати свою роботу, як звичайну.

На мої слова про те, що вони, як і військові, – герої, рятувальник скромно відказує:

“Не вважаю, що ми герої. Ми просто виконуємо свою роботу”.

0ef15e53-be25e77cc719f6f11194792d403694c8
© facebook/Людмила Денисова

Ігор Крушеницький, Нова Газета

Поширити:

Залишити коментар:

коментар