За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, президент України Володимир Зеленський 23-24 травня відзначив військових державними нагородами. Серед них і старший сержант Євген Левківський родом із Несваткового Олександрівського району.
Перша електронна газета запросила Євгена до розмови, аби поговорити про те, якою ціною дістаються подібні нагороди. Наперед підозрюючи, що надто дорогою.
Школу Євген закінчив у 2013 році. Середню освіту здобув в Олександрії в Політехнічному коледжі, навчаючись ремонтувати автомобілі та двигуни.
Піти до лав ЗСУ хотів ще у 2014 році.
«Хотів кинути навчання і йти воювати, оскільки в країні почалася війна. Тоді проти цього бажання виступили батьки, дівчина, всі навколо, коротше кажучи, були проти, тому я залишився цивільним. Закінчив навчання і думаю такий собі:«Що робити? Війна в країні, а я не вмію й автомат тримати в руках». Взяв документи у військкоматі й поїхав у Львівську область на Яворський полігон. Три місяці вчився на командира відділення. Потім пішов у Першу окрему танкову на Чернігівщині», – розповідає Євген.
Невдовзі воїн підписав свій перший контракт на три роки, спробував себе на різних посадах, але у 2019 році звільнився.
Пояснив це рішення розбіжностями у думках з командуванням та його вчинками. Три місяці Євген побув «на гражданці», стояв на біржі, але так ніде і не знайшовши себе, повернувся в армію. Другий контракт чоловік підписав у жовтні того ж року.
Сформувався 12 окремий танковий батальйон на території Першої танкової бригади, Євген пішов служити туди. Спочатку був командиром відділення, потім командиром машини взводу технічної розвідки, далі зайняв посаду старшини роти. Через деякий час перевівся в роту розвідки в Першу окрему танкову бригаду і там вже заступив на посаду головного сержанта по взводу. Чоловік розповідає, що це людина, яка контролює весь особовий склад взводу. Відповідає за те, аби всі військові виглядали охайно, вирішує всі проблеми, які в них виникають під час служіння. Сміється й каже, що це майже душа взводу.
Велика війна для Євгена почалася не 24 лютого, а 23 вночі. Військові перебували в частині на Чернігівщині.
«Нас викликали по тривозі, о другій годині ночі. Приблизно о четвертій ранку в частину прилетіла ракета. Внаслідок вибуху повилітали шибки, двері… Спочатку ми побігли до підвалу, а як все затихло, почали займати кругову оборону частини. Десь о 10 годині дня командир роти поставив задачу відправити один екіпаж під населений пункт Рєпки. Ми мали захищати Гомельську трасу, під Черніговом. Сказав, що треба там зайняти позиції для оборони. Ми поїхали туди всімох, я їхав старшим», – розповідає Євген.
Так воїни приїхали в Чернігів, минули Рівнопілля та Халявин.
«Нам ще залишалося хвилин 20 до населеного пункту, де треба було зайняти позиції. Наша бригада в той час вже відходила, це було десь пів на третю годину дня. Про це ніхто не доповів, тому що не було радіостанції, ніхто не володів інформацією, де хто знаходиться, де наші, де не наші… Ми помітили колону сєпарської техніки в той час, як ми їхали по трасі одним своїм екіпажем. Вони підпустили нас ближче, але нам було важко точно зорієнтуватися, хто це, бо на їхніх машинах не було жодних позначок – ні v, ні z, ні нулів, ні прапорів, нічого», – пригадує воїн.
Підпустивши ближче екіпаж Євгена, російська колона відкрила вогонь по українських захисниках.
«Я побачив як літають руки й ноги… За секунду відреагував, зайняв позицію за нашою бойовою машиною і почав відстрілюватися. Згодом зрозумів: пацани всі загинули… Я сам також був поранений: руку переїхало гусеницею, в ногах позастрягалиуламки. Водій машини здав у посадку, хотів трошки відійти, але нам радіатор пробило… Пацани, які лежали біля мене, були хто без ноги, хто з пробитими легенями. Я кого не звав – ніхто не озивався. Отакимими й лежали посередині дороги. Ця колона навіть не зупинялася –нас розстріляли і поїхали далі. Потім, правда, вони повернулися, об’їхали нас, пушки свої вгору піднявши, стріляли вже показово», – описує Євген страшні події на трасі.
Коли росіяни повернулися на Гомельський напрямок, по його екіпажу знову почали працювати, на цей раз гради.
«Десь пів години я валявся на трасі, молився, а потім почув, як зупинилася машина. Подумав, що нас приїхали добивати, але підбіг цивільний, сказав, що проїжджав повз і побачив, як військові лежать на дорозі й що зупинився, аби подивитися, чи є хто живий», – згадує військовий.
Невідомий рятівник Євгена запитав про його стан, воїн розповів про поранення, але оскільки почував себе більш-менш, попросив піти подивитися до інших хлопців та перевірити, може хтось залишився живим і потребує допомоги.
«Після перевірки він сказав, що там ще хлопчик живий один, але у нього не було ноги по самий тулуб. Я сказав, що там у нього є аптечка на лівій нозі, бо праву відірвало, попросив дістати звідти джгут і перетягнути йому ногу. Повернувся цей чоловік вже весь у крові, сказав, що зробив все, що треба було, але хлопець той багато крові втратив», – розповідає Євген деталі.
Воїн додає, що дуже вдячний цьому цивільному, адже той за його проханням відтягнув його з дороги на узбіччя, викликав звичайну швидку допомогу, адже по ній менша ймовірність обстрілів. Через хвилин десять приїхала швидка, Євгена доставили в чернігівський госпіталь. Виявилося, що гусеницею танка йому роздробило лікоть. Після операції лікар сказав, що воїн може пробути в лікарні ще місяць , або ж є можливість виписатися, але за певних умов. Євген обрав другий варіант, по суті, надуривши лікарів, запевнивши, що знайде, де зняти шви й пройти реабілітацію. «Але я потім сам їх і знімав. Не хотів займати чиєсь місце, на той час поранених вже почали класти в коридорах, не вистачало в палатах місця», – пояснює своє рішення Євген.
Як виявилося згодом, хлопець з екіпажу, якому відірвало ногу, помер у лікарні. А Євгена, який єдиний вижив, нагородили орденом за мужність.
На запитання, яку вагу має цей орден для нього, і чи важливий він взагалі, Євген спочатку протяжно видихає. Каже, що йому боляче усвідомлювати, що загинули 19-річні хлопці, які ще не мали сім’ї, були єдиними дітьми у своїх батьків або ще не встигли побути зі своїми донечками та синами.
«Їх зараз зі мною немає. Оце мені важливо», – каже він.
Зараз військовий має статус «обмежено придатного» для війська. Але продовжує службу головним сержантом в розвідувальній роті на посаді командира відділення.
«У мене є бажання помсти. Рука не працює до кінця, вона не розгинається уже 4 місяці, але пальці працюють. Одні лікарі сказали, що має попустити, інші сказали, що так вже і буде завжди. Кожний хірург по-своєму прогнозує. Зараз я під Черніговом, але збираюся їхати на передову до хлопців. Не поспішаю з цим, бо я не хочу бути тягарем для них. Якщо я не зможу десь щось виконати швидко, через мене хлопці можуть загинути», – вважає Євген.
Після госпіталю чоловіку дали звільнення на 30 днів, проте він не поїхав додому, в рідне село Несваткове, а залишився у Чернігові.
«Поки ділюсь бойовим досвідом з товаришами, розказую, що треба робити, аби не сталося того, що сталося зі мною. До цього возив гуманітарну допомогу, одною рукою справлявся з водінням машини, під обстрілами по бліндажах розвозили хлопцям допомогу. Цілий місяць я отак провів».
Традиційно запитую про ставлення до поведінки цивільних в тилу. Військовий реагує сплеском емоцій. Каже, що не розуміє шашликів, танців та веселощів, які побачив у тилу, коли повернувся з госпіталю.
«Хтось вже в Чернігів позавозив дітей, всі живуть так, ніби війна вже закінчилась. Хоча тут велися активні бойові дії, пів міста фактично немає. Знищені будівлі шкіл, дитячих садків. Коли я зараз їхав Черніговом, я на перехресті стояв хвилин 5, не міг повернути через потік машин. Тільки нещодавно над містом російські літаки літали, навколо всі мости підірвані… Росіян хоч і відігнали до кордону, але ще нічого не закінчилося! З одного боку, ті, хто повернувся, дуже сміливі люди, а з іншого, якщо є діти… Навпаки, треба евакуювати з того місця, куди прилітають ракети»
*у Чернігові російські військові завдали руйнувань 27 із 34 школам та 37 із 52 дитячим садкам, 3 із 4 лікарням.
Попри все пережите, Євген не збирається виїжджати з Чернігова.
«Всі мої хлопці тут. А я… ну трошки каліка тепер, але чим зможу, тим завжди постараюсь допомогти».
Віта Банташ, Перша електронна газета.
Нагадаємо, пережив пекло, але не збирається відступати. Історія морпіха, пораненого на Донеччині
Читайте також: «Я все одно досі йому пишу»: подруга загиблого під Сєвєродонецьком 24-річного воїна