Важливо

«Я все одно досі йому пишу»: подруга загиблого під Сєвєродонецьком 24-річного воїна

© Колаж Наталії Андріянової

24 лютого на територію України прийшла повномасштабна війна. Відтоді кожного дня вона забирає чийогось батька, чоловіка, сина, друга. 31 травня в боях під Сєвєродонецьком перестало битися серце 24-річного Віталія Малетича.

Віталій Малетич народився 7 квітня 1998 року в селі Суботці Знам’янського району. Дитинство проходило в селі Стара Осота, закінчив Староосотську школу після неї вступив до лав Збройних сил України.

Попрощалися з Віталієм 8 червня в центрі села Стара Осота.

Ми запросили найкращу подругу Віталія Юлю, аби згадати яким був один з тих, хто охороняв мирне небо над нами.


“Ми познайомилися у 2018 році. Він написав мені в Інстаграмі якийсь дурнуватий жарт. Ми почали спілкуватися, гуляти, пити каву. На той час ми дружили з ним як з усіма іншими звичайними людьми.

Він навчався в педагогічному університеті, жив у гуртожитку, але шукав квартиру. Я йому сказала, щоб заїжджав до мене. Це було прекрасно. Ми класно ладили один з одним. Жили по різних кімнатах, я могла йому написати чи можна мені до нього прийти поскаржитися, коли були якісь проблеми. Він завжди казав, що можна. Одна з типових ситуацій, це я сиджу нюняю, а збоку сидить Віталій і гладить мого мопса.

Ми отак з ним прожили більше пів року. Я ще таку людину не бачила. Він завжди нас терпів. Я завжди могла прийти йому щось розповісти. Завжди. Це було постійно, я навіть не можу виділити одну конкретну ситуацію.

Наприклад, я пам’ятаю, що на Новий рік, коли ми жили разом, мені не було з ким святкувати це свято, а він вже домовився з друзями святкувати. Він прийшов з роботи, а я ридаю, до речі через фільм. Віталік переживав за мене, що залишає мене саму, хотів нікуди не їхати. Він переймав мої емоції на себе, коли я за щось переживала, хотів аби мені було легше.

За деякий час до війни ми з ним говорили й він не хотів йти в армію. Він закінчив навчання, працював  й ми обговорювали як йому рухатися далі. Думала, що він поїде з моїм татом за кордон.

Не сталося як гадалося. Почалася війна і в момент я отримала від нього смс, що він кидає роботу і йде в ТрО.

Хоч би що там було, я знаю, що деякі йдуть туди за грошима чи аби не відправили кудись воювати далі, а він пішов за покликом душі. Сказав, що хоче захищати рідну землю, що багато хто сидить на місці й нічого не робить, а йому хочеться якось допомагати. Я ніколи не думала, що він таке вчудить. Знаєш, це як діти, які не знають ким вони хочуть стати, а тут ніби знайшов себе. Він завжди любив посміятися, підняти комусь настрій, повеселитися. Поговорити про все, вислухати, допомогти. Йому не хотілося працювати як всі, на звичайній роботі, хотів ставати кращим ніж він був.

Потім він написав, що їх кинули в Канатове. Казав, що читає багато книжок. Аби я не переживала, скидав мені фотки зі смішними окулярами, які їм видали. Постригся налисо, а в нього завжди була густа-густа шевелюра.

Останній раз я його бачила приблизно місяць тому. Віталік розповідав як йому подобається в ТрО, як все класно, мріяв про нашу перемогу. Казав, що буде вчитися в цьому напрямку  і хоче пройти спецназівський курс.

А через деякий час я дізналася від нього, що він вже у Луганській області. Віталік попросив мене завантажити «Сигнал», щоб там спілкуватися. Постійно казав, що там спокійно і вони просто на підкріплені.

Коли він був в Канатовому, я не так про це все переживала. Ну думала, що це ж недалеко звідси, і знову ж таки, це наша область. Коли написав за Сєвєродонецьк, мене охопив жах, але я не усвідомлювала до кінця, що все дійде до такого, бо знову ж таки це не може мене торкнутися, бо ніби ж є ангели-охоронці, які не дадуть цьому статися, але …

21 травня я писала йому, що якщо щось треба, то щоб звертався. Останні слова від нього були «Добре, дякую». Потім я йому писала в телеграмі, відповіді не отримала. Але я розуміла, що часто виходити на зв’язок він не може і не чіпала. Потім через деякий час з’явилося якесь нехороше передчуття, я почала знову йому писати, зранку, ввечері. 29 писала, потім 30, 31… В понеділок до мене додалась в Інстаграмі якась невідома сторінка, потім з неї  написав хлопець чи знала такого-то й такого-то і що їхню колону розстріляли й знайшли шеврон Віталіка.

Навіть коли цей хлопчик писав мені, що 8 числа треба їхати на прощання, я все одно в це все не вірила, поки мені не надіслали скріншот з фейсбуку з  фоткою мого друга та інформацією про загибель.

Знаєш, щоб я не сказала про нього, люди все одно не зрозуміють яким він був. Подумають, що я так кажу, бо я його подруга. Не буду нічого й нікому доводити, але як би я не любила своїх друзів,  в мене зараз немає людини, з якою було б так, як з ним. З ним було легко. Він смачно готував. Я ніколи не чула від нього чогось поганого в сторону когось чи мене. Він терпів мого мопса й завжди вигулював його. Я говорю, що терпів, але знаю, що Віталік звісно ж любив його. Бо отаке було його єство. Про загиблих кажуть, що треба або добре, або нічого. Мені немає що сказати поганого.

Я не поїхала на прощання. Я знала його і можу сказати, що він не хотів би, аби я там стояла й плакала. Бо він завжди був за те, аби я не сумувала. Він би переживав за мене, що я «нюні розмазую». Для мене він все ще десь є. Я буду сумувати за своїм другом, я буду пам’ятати. Я все одно йому досі пишу. Я надсилаю йому якісь меми, я з ним спілкуюся як завжди.

На днях натрапила на відео про загиблих з Азовсталі. Смерть Віталіка я переосмислила по-іншому. Він Герой. Він захищав нашу країну. Це все було не дарма”.

«Я вчора спав під сосною, на шишках. В броніку. З автоматом.
Під голову підклав підсумок з комплектом. Жосткий я тіп.

Нам дали розвантажити свої шмотки, в мене і палатка є, і спальник, і надувний матрац, крутий як ліжко вдома. Я вже багато чого навчився. Я не вонючка. Руки чисті, все добре. Загораю, я ситий, мені тепло» – одне з останніх смс Віталія до Юлі.

Поширити:

Залишити коментар:

коментар