Мій давній добрий знайомий на кілька день повернувся з війни. Поспілкуватися з Дмитром Сінченком було цікаво не лише як із очевидцем історичних подій, а й як представником Української добровольчої армії, яку очолює персонаж жахливих снів представників російського агітпропу Дмитро Ярош.
Бесіду розпочинаємо з питання, як для нього розпочалося 24 лютого.
– Був у Кропивницькому вдома. Ліг спати приблизно о третій ночі. Пригадую, що дивився в інетівідео про «Точку-У» – такий от збіг. Я передбачав, що велика війна буде, готувався заздалегідь до неї. Почав із фізпідготовки, зокрема. Ще до 24-го поїхав на фронт, записався в УДА… Прокинувся близько п’ятої – розбудив телефонний дзвінок волонтерки, з якою нещодавно познайомився і яка допитувалася, чи справді «почалося». Над містом вже літала військова авіація, я почав переглядати новини… Зателефонував в УДА, було вирішено їхати до Дніпра, де комплектувався батальйон. Там я трішки побув, потренувався і переїхав з побратимами до Києва, де тривали активні бої, – вирішив, що там я буду потрібніший. Хотілося брати участь в активніших подіях. Уже був березень. Ще одна причина переїзду – проблеми із вишколом, адже бракувало зброї, а також відчуття того, що ми нічого не робимо, а там відбуваються історичні події, до яких ти мусиш бути причетним.
– Отак от просто в УДА можна поїхати, куди хочеш? Розкажи про організацію ваших підрозділів і чим вони відрізняються від ЗСУ.
– Історія добровольчих батальйонів, як відомо, почалася в 2014 році. Одним із організаторів добробатівбув тодішній «Правий сектор». Згодом через певні розбіжності він розділився на УДА і ПС: Очільник Дмитро Ярошзалишив Сектор і з більшістю батів, і вони створили УДА. Сама ідея Яроша, який тоді був нардепом і подав відповідний законопроєкт, полягала у формуванні того, що зараз називаєтьсятеробороною. Трохи в іншому вигляді, ніж вона є зараз, але ініціатива з’явилася саме тоді. І УДА форматувалася саме за цим принципом: у кожній області створювалися територіальні підрозділи оборони, людей тренували тощо. УДА хоч і армія, але добровольча: ми не маємо ні зарплатні, ні соціальних гарантій. Водночас нас не тримають: усі добровільно приходять, добровільно й ідуть у будь-який час за винятком періоду бойової операції. Чимало наших – ті, кому не знайшлося місця в територіальній обороні й ЗСУ.
– Кому на фронті підпорядковуються ваші підрозділи?
– УДА діє спільно, під керівництвом і з узгодженням Збройних сил та інших силових структур. Ми заходимо на позиції ЗСУ, ми їх підтримуємо й допомагаємо. До речі, зараз ми вже легалізувалися у формі добровольчих формувань територіальних громад (їх передбачено законом – Ред) – це одна із форм тероборони. Але це дає нам лише офіційне посвідчення а суті не змінює. Ми й далі без зарплат, й далі працюємо завдяки підтримці волонтерів, й далі вільні у тому, що робимо.
– Повернімося до Києва. Довго там довелося повоювати?
– Ми потрапили до батальйону, який, на відміну від створеного у перші роки війни Дніпровського, створювався з нуля саме для оборони Києва й області. Після того, як ворога відігнали з тих країв, потреби залишатися в столиці не було. Керівництво почало думати, куди нам примкнутися. Знайшли контакти, із ким можна працювати на південному напрямку, тож ми зараз там.
– Довелося реально понюхати пороху?
– Особисто я ще не брав участь у контактних боях, частина побратимів брала – як кому пощастило з позицією. На Київщині звільняли кількох сіл, де взаємодіяли з армією, іншими добробатами та Іноземним легіоном. Останній дуже гарно відпрацював, до речі. Там були бої контактні, на півдні ж нині – позиційні, війна артилерії. Тому,скажу чесно, мало кому видається нагода хоча б постріляти із автомата – немає приводу й потреби. Ворог є десь там, але не наступає, доки не відпрацює арта. Просто треба стояти на позиціях, бо якщо кинути, то їх займуть рашисти. А вони не заходять, поки не впевняться, що нас там немає.
– Яка ситуація з забезпеченням?
– Я не розумію проблеми в регулярній армії. Вояки там мають дуже непогані зарплати, тож при потребі і самі можуть куприти необхідне. До того держава їм дає і берці, і форму. Так, на початках були проблеми через логістику. Зараз із цим проблем і вас, і в них немає. У Києві в нас було краще забезпечення, ніж у Дніпрі.
– Твоя посада?
– Обіймаю дві посади – стрільця й прессекретаря. До обов’язків останнього належить висвітлення діяльності підрозділу у Фейсбук, аби волонтери розуміли, що не дарма нас підтримують. Це щонайменше.
– Хлопці заряджені на бої? Мотивація висока?
– Так, вона добра. Проте в добровольчих підрозділах, принаймні в нашому, проблема інша. Відсутність активних контактних боїв демотивує. Всі рвуться в бій. І коли цього не відбувається, чимало з хлопців йдуть.
– Оця добровільність, можливість обирати, де служити, не позначається на дисципліні?
– Дисципліна в нас сувора. І «сухий закон», і чергування, і накази з командами, – все як належить. Не скажу, що всі ходять «по струнке смирно», такого немає, але порядок є. Приміром, якщо хтось захоче залишити підрозділ, то мусить попередити командира. Зараз вже й заяви пишуться, бо з нашою легалізацією бюрократії побільшало.
– Багато земляків служить поруч із тобою?
– У нашому батальйоні – практично половина. Між іншим у нас служать й іноземці. Громадянин росії родом із Далекого Сходу з українським корінням та прізвищем, житель Кропивницького, колишній військовослужбовець. А є навпаки – етнічний росіянин, але громадянин України. Служить поляк-спецпризначенець, очолює роту розвідки. Нещодавно під його керівництвом пройшла операція, під час якої ліквідували більше десятка ДРГшників* (диверсійно-розвідувальна група – Ред.) і здобули купу трофеїв. Було двоє французів й американець, але пішли, бо просто копати окопи не хотіли, рвалися в бій.Про історії поляка, росіянина й одного з французів можна прочитати у моїх статтях у журналі «Тиждень».
– В яких найгарячіших точках фронту воюють твої побратими з УДА?
– Окремі батальйони працюють на харківському напрямку біля Ізюма, воює рух опору «Південь» – це Миколаївщина й Херсонщина – які, власне, партизанять у Херсоні. Відомий батальйон «Госпітальєри» (є структурним підрозділом Української добровольчої армії – Ред.) працює по всьому фронту, в тому числі й там, де найгарячіше.
– Війна триватиме довго, за твоїми відчуттями?
– Вийти на кордони не буде перемогою, на мою думку. Це стане лиш проміжним етапом. Загроза від росії нікуди не подінеться. Вона нарощуватиме сили, щоб знову нас атакувати. Тому єдиний вихід – знищення російської федерації як державного утворення.
Ігор Крушеницький, Нова газета
Читайте також: Командир батальйону “Стугна” Дмитро Лінько – відверто про війну, деокупацію і стан армії