Важливо

Командир батальйону “Стугна” Дмитро Лінько – відверто про війну, деокупацію і стан армії

Дмитро Лінько має бойовий досвід ще з 2014 року, коли очолював батальйон Святої Марії. До цього він був активним учасником акцій протесту і навіть їздив у Каїр – протестувати проти Хосні Мубарака, а потім у Стамбул – проти Ердогана. На дострокових виборах 2014 обрався депутатом від Радикальної партії Ляшка. 24 лютого зустрів на посаді заступника голови Кіровоградської облради. А вже за тиждень опинився у боях під Гостомелем.

Далі – звільнення Київщини і бої на Харківщині з новим батальйоном “Стугна”. Про те, як вибили росіян з Київщини і чому це набагато складніше зараз на Харківщині, Лінько розповів в інтерв’ю Цензор.НЕТ.

– Зазвичай я питаю усіх своїх героїв, як вони зустріли 24 лютого. Але особливо цікаво, як цей день минув у людини, яка вже мала бойовий досвід. Як швидко ви опинились на фронті?

– 24 лютого мені подзвонили з Києва друзі, які живуть під Борисполем – це було десь пів на п’яту ранку – і сказали, що Бориспіль вже почали обстрілювати ракетами. І я почав обдзвонювати всіх своїх рідних, будити. В цей час я сам був у Кропивницькому – бо працював заступником голови облради. Вже о шостій ранку ми провели першу нараду, через кілька годин сесію, передали повноваження військовій адміністрації і після цього я став вже дзвонити друзям-ветеранам і вирішувати, де, з ким і чим ми будемо воювати.

Територіальній обороні в нас на той момент не видали ще ні зброї, ні приміщення. І я розумів, що ми занадто довго до цього готувались і так і не підготувались. І тому моє головне побоювання було, наскільки все буде буксуватись бюрократичним апаратом.

Але під вечір друзі повідомили мені, що вони вже в повній амуніції і готові захищати Київ. Бо тоді вже на ранок 25 лютого були ДРГ на Оболоні і я вже о 3 ранку виїхав з Кропивницького і поїхав на Київ. Вранці я був на місці з хлопцями з “Азова”, мого старого батальйону “Свята Марія”. І вже за кілька днів ми спільно з іншими військовими виїхали під Гостомель, де фактично взяли участь у першому бою. Під склозаводом ми тоді знищили 12 одиниць ворожої техніки. І зупинили цілу їхню колону.

– Як це було?

– Саме тоді я зрозумів, що це інша війна, ніж в 2014 році. Тобто за тим, як орки ішли – а вони бачили, що ми є в засідці – вони просто ломились по трасі і при цьому була величезна кількість обстрілів. Навіть нам, звиклим до цього, обстріли видавались в рази більшими. Тоді був наш перший загиблий. Я був тоді кулеметником і біля мене був на позиції Сегій Кулик. Ми добу тримали цю позицію, а наступного дня Сергій зигинув.

А під Гостомель ви потрапили в складі ЗСУ чи тероборони?

– Чесно кажучи, перший місяць ми воювали взагалі як добровольці. Питання про документи і оформлення тоді було не на часі.

А вже після боїв за Гостомель, за Лук’янівку, за Басань, ми вже сформували роту в теробороні, підписавши контракт на три роки.

– Як з-під Гостомеля ви потрапили під Лук’янівку і Басань, це ж геть інший напрям від Києва?

– На початку цієї війни гарячими точками були Буча, Ірпінь, ми були в Мощуні. Десь гаряче – їдемо туди, звільняємо. І тоді, і зараз найбільша потреба була в людях, які вмотивовані, хочуть і вміють воювати, мають досвід. Бо якщо люди взяли в руки зброю, це ще не значить, що вони зможуть виконати завдання. І тому добровольців і залучали до таких операцій, підкріплюючи підрозділи ЗСУ. Тому ми так і пересувались. То там прорив, то в іншому місці. І ми їдемо з одного напрямку на інший. Майже на всій території Київщини ми попрацювали.

– Я історію того напрямку, де Басань знаю як людина, яка майже місяць провела в окупації, яка бачила, як на Київ пройшло більше ніж 1500 одиниць ворожої техніки. Але я хочу почути, який ця історія мала вигляд з точки зору українського військового.

– Я перед тим як розповідати про бої теж скажу, що в мене в Новій Басані проживають мій дядько і тітка, і вони теж були в окупації. І мій брат двоюрідний взяв зброю і пішов воювати, щоб звільнити фактично своїх батьків. Це був дуже емоційний момент, коли ми звільнили Басань і зайшли до них на подвір’я. Я думаю, що ви теж бачили це відео зустрічі батьків і сина, бо в нього мільйони переглядів. І моя тітка розповідала, що вона місяць простояла у підвалі на колінах і молилась про звільнення і щоб всі були живі.

Щодо боїв, то певна стабілізація фронту відбувалась по лінії Лук’янівка, Лукаші, Перемога. Десь тижні два ми працювали і намагались розвідати їхні сили, щоб зрозуміти, як провести деокупацію цієї території. Слід сказати, що захопивши всі ці території, російська армія стала займатись своїми улюбленими справами – мародерством і насиллям. При цьому вони не дуже піклувались про власну оборону і тому нам дуже часто вдавались диверсійні операції. Але до самого контрнаступу ми готувались тижнів два. І першим таким серйозним боєм, був бій за Лук’янівку. Щоб ви розуміли різницю в силах, у нас було 2 танки, 2 БМП і кількасот бійців піхоти, а в росіян тільки на одному перехресті ми знищили 9 БМП, 2 танки захопили. А за кілька діб нам вдалось тоді захопити 25 одиниць техніки.

При цьому мені особисто вдалось взяти в полон снайпера з-під Самари, який нам розповів деталі, як вони захищали це село – що коли почався бій, то дехто просто покидав техніку, дехто підривав. Його, пораненого в ногу, росіяни просто покинули і втекли у сусіднє село. Він спочатку хотів підірватися, а потім вирішив здатися в полон. До речі, з ним теж є інтерв’ю на Youtube. Потім було звільнення села Рудницьке. І коли росіяни зрозуміли, що це вже серйозний наступ і що він з багатьох напрямків, то вони іноді організовано, а іноді і зовсім без порядку почали відступати та тікати.

В Новій Басані ще був бій, але вони вже реально втікали.

– Я ж правильно розумію, що ви спершу відрізали їм постачання пального, а потім брали в оточення?

– Так, і ота траса, яка йшла від Києва на Басань і Прилуки, вони її контролювали. Наше завдання було розрізати їхнє сполучення, так щоб передова частина опинилась в оточенні. І от село Лук’янівка якраз було найближе до цієї траси. Взявши це село, ми практично загрожували їхньому сполученню по всій лінії. І після цього ми вже змогли розвивати серйозний наступ. Після Нової Басані боїв вже серйозних не було.

– Я б з того, який вигляд має Биків (наступне село за Басанню) так не сказала…

– Там серйозні пошкодження через обстріли, бо вони були по всій лінії, але серйозних наступальних боїв вже не було. Коли росіяни зрозуміли, що йде контрнаступ, вони стали тікати.

І, думаю, що цей приклад ми маємо наслідувати, бо коли йде контрнаступ, то вони біжать.

– Але, наскільки я розумію, що зараз порівняно з Київщиною і Чернігівщиною, змінилась тактика росіян. І якщо на півночі вони дуже швидко просувались на десятки кілометрів вперед, розтягуючи колони, чим давали нам змогу їх розбивати, відрізати, підриваючи бензовози, то зараз вони просуваються по кілометру в день, впиваючись зубами в кожен шматок землі. І при цьому ведуть інтенсивні обстріли. Так це чи ні?

– Так, дійсно, вони зробили певні висновки. Спершу вони розраховували на моментальну ефективну операцію, зайшовши на багато кілометрів вперед по дорогах. Це їм вдалось зробити, бо в нас не було укріплених позицій, не було лінії оборони. До речі, це величезне питання, чому цього не було. Зараз по всій території України – і ЗСУ, і тероборона, і цивільні – готують лінії оборони, бо розуміємо, що може те саме повторитись і на Чернігівщині, і на Київщині.

Росіяни теж зробили висновки і концентрують сили по певних напрямках. Зараз вже дійсно нема тих кілометрових колон танків, які ми могли розбивати, створюючи засідки. Зараз наступу передує величезна кількість артобстрілів, а потім вже йде техніка і насамкінець вступає в бій піхота. І фактично я і ті, з ким я спілкуюся, ми дуже рідко можемо говорити про контактний стрілецький бій. Вони уникають і бояться цього. Коли вони бачать, що ми підходимо до них на відстань стрілецького бою, росіяни застосовують або величезну кількість артилерії, щоб відігнати нас, або відходять. У них дуже мало вмотивованих солдатів, які готові робити диверсії чи засідки. Те, що в нас робить кожен підрозділ, бо нам треба перехопити ініціативу.

У них таких завдань нема, їхнє завдання – випустити в нас якомога більше снарядів, розбомбити наші міста і села, і при цьому лишитись в якомусь селі і пити горілку.

– Наскільки вони укріплюються і окопуються на тих позиціях, куди зараз зайшли?

– Окопуються. І з того, що ми бачили, – бо коли ми робили контрнаступ, то займали їхні окопи і позиції – у них будівництво окопів іде, як у книжці. Якщо написано метр на півтора, то вони так і копають.

Певно це ще радянська школа і їхні офіцери це контролюють, бо укріплення вони роблять якісно.

– Зараз, я так розумію, ви на Харківщині. В чому місія вашого підрозділу?

– Ми працюємо в основному на півночі області, де розвивається певний контрнаступ і за останні три тижні було звільнено десятки сіл. Наша головна мета – відкинути їх на кордон РФ.

Але вони теж за ці три тижні зробили висновки і висилають підкріплення у вигляді контдиверсійних груп, снайперів. Вони також висилають підкріплення першій танковій, щоб мати перевагу в танках – на жаль, їхня перевага в техніці зберігається. І наш контрнаступ зараз дуже важкий. Але ми все одно маємо певні здобутки в завоюванні їхньої техніки і диверсійних операціях, щоб тримати росіян у напрузі.

– Спитаю про те, про що не говорять наші керівники – про наші втрати. Наскільки я розумію, на третій місяць вони більші, ніж в перші два.

– На жаль, це так. Але про втрати за військовою етикою не говорять, це прерогатива Генерального Штабу. Безумовно, втрати великі і в разі нашого наступу вони будуть збільшуватись. В обороні ми можемо бути ефективні і знищувати їх в рази більше, і мені здається, що треба їх так виснажувати, щоб вихолостити їхні передові частини і через кілька місяців, маючи підкріплення технікою і боєприпасами, які нам надають партнери, ми могли б звільняти території, маючи справу з мобілізованими резервами без досвіду і уміння.

А в контрнаступ ми можемо іти, тільки добре підготувавшись. Бо якщо це зробити раніше, ніж ми матимемо потрібні сили, то це може призвести до серйозних втрат.

– Тобто ви за оборону, а не за наступ задля красивих сюжетів?

– Там, де це можливо, звісно, треба наступати. Але тут важливіша дійсно оборона, щоб не допускати таких трагічних ситуацій, як з Маріуполем. Бо безумовно, захист Маріуполя – це важлива справа, але героїчних жертв ми маємо уникати і думати передусім про життя наших військовослужбовців. І в Лисичанську, і в Сєверодонецьку ми не повинні допустити подібних трагедій. Більше того, ми маємо створювати росіянам такі самі котли, щоб мати можливість обмінювати наших хлопців і звільнити всіх.

– А наскільки зараз вдається захоплювати росіян у полон? Бо мені здається, що через нову тактику і в полон їх тепер взяти важче. Так само, як і техніку.

– Так, дійсно важче, бо вони вже не заходять так глибоко в наші території, щоб ми їх могли просто оточити і захопити. Вони стоять більш-менш стабільною лінією фронту. Але все одно захоплюють і полонених, і техніку. Про точні цифри полонених я, звісно, не скажу. А от танки Т-90, яких ми раніше не спостерігали, а зараз з’явились, вони вже воюють за Україну.

Але і техніки, і полонених зараз значно менше.

– Поговорімо про ваш батальйон. Він називається “Стугна”. Чи є у вас на озброєнні ті самі українські установки “Стугна”?

– Про нас справді постійно думають, що ми підрозділ, який воює “Стугнами”, але це не так. Є така традиція серед військових – називатись за водойомою, де знаходиться формування. Так був названий той же “Азов”.

Ми сформувались в Обухівському районі, де є річка Стугна. І от ми на її честь назвались.

– Хто є у вашому батальйоні – це ветерани чи новачки?

– Переважно це нові люди, мені здається, що зараз всюди так. Ми маємо величезну кількість добровольців, які хочуть воювати, але не мають досвіду. Є ветерани, які мають досвід – і дуже важливо, щоб це розуміли в штабах – їх треба ставити на посади командирів, щоб вони вчили недосвідчених. Бо в нас часто молодшого лейтенанта з університету без досвіду ставлять на командира, а ветерана ставлять на рядові посади. Знаю, що намагались змінити цей порядок, але військкомати поки працюють за старими схемами і правилами. Або беруть людей, які не будуть воювати і цілими ротами тепер лежать у лікарнях.

– Я навіть чула, що дехто платив гроші, щоб спокійно посидіти в теробороні на блокпості в західних областях, а опинився на фронті.

– Так. І при цьому отримувати зарплату. Я розумію, що зараз з роботою погано, але іти в армію заробляти гроші – це не той варіант. Якщо ти ідеш в армію і підписуєш контракт, ти апріорі маєш розуміти, що ти будеш воювати. Безумовно, не можна людину примушувати іти воювати. Це теж треба врегулювати законодавчо, щоб потім не було тих, хто не виконує накази, порушує дисципліну. На жаль, таке теж є. І для того, щоб звільнити таку людину треба ледь не підпис президента. Це неправильно. Командири повинні мати змогу швидко замінювати такі кадри на якісніших людей, особливо з бойовим досвідом.

– Спитаю вас ще про забезпечення батальйону. Те, що ви маєте – це від держави чи від волонтерів?

– Держава дала нам радянські автомати АК-74 і 450 набоїв до них. Все інше – починаючи від шкарпеток і закінчуючи автомобілями – це на волонтерських і наших особистих плечах. Іноземці, звісно, шоковані, коли таке бачать, але я не хотів би розводити тут зраду, бо ми знаємо, в якій ситуації держава. Ми маємо дякувати благодійникам і волонтерам. І все-таки намагатись зробити ситуацію такою, щоб армія мала все необхідне від держави. Тому що зараз навіть нам заправитись, щоб виїхати на якусь бойову операцію – це ціла пригода. І величезна проблема.

– Згадаймо ще про людей. Мені доводилось чути, що на сході люди бувають не такі лояльні до ЗСУ як, скажімо, на Київщині чи Чернігівщині. Чи правда це?

– Ні, це не так. Що мене дуже здивувало, що на Харківщині в селах люди всі спілкуються українською мовою. Сказати, що вони підтримують – це нічого не сказати. Коли ми заходимо в звільнені села, люди просто діляться останнім, аби тільки підтримати нас.

Тому ця “спецоперація”, яку почали росіяни, коли вони сподівались, що їх тут зустрінуть квітами, то вийшло все навпаки і, як мені здається, навіть той, хто мав якісь сентименти до Росії, він їх втратив. Може, і є десь випадки негативного ставлення, але я такого не зустрічав.

– А коли ви заходите в села, наскільки це жахлива картина? Бо для нас зараз головні символи катувань – це Ірпінь та Буча, а що на Харківщині? В якому стані люди?

– На жаль, кожне село, яке опиняється на лінії фронту, там більшість будинків знищені. Люди на початку, коли тільки звільнили, вони просто раді і потребують першого необхідного. Від хліба і елементарних медикаментів. Це люди, які по місяцю без газу і електроенергії, які їдять старі закрутки. І коли приходимо, то насамперед просимо волонтерів завезти необхідне. Після звільнення у нас немає часу проводити оперативний повний огляд і розслідування злочинів. Це роблять правоохоронці, які приїжджають пізніше.

Ми, коли звільняли і Лук’янівку, і Новий Биків, то люди самі показували місця злочинів. Наприклад, в Басані хлопця розстріляли за те, що вийшов зі свого двору, бо росіяни забороняли виходити. І дуже важливо все це задокументувати, кожен злочин.

– Незважаючи на те, що у вас були такі насичені ці три місяці, ви встигли одружитися. Що спонукало це зробити саме під час війни?

– Ми з моєю дівчиною, а тепер вже дружиною, зустрічались 5 років. Але життя так складалось, що весь час відкладали це весілля. І от війна прискорила всі процеси. В такі моменти всім важливо бути ближчими. І я вирішив вже не відкладати.

Це було на день народження нареченої, в мене був один день відгулу, я поїхав її привітати. І ми в той же день і одружились.

– А який звичайний день бійця? Чи є якийсь графік, чи все по ситуації?

– Все дійсно залежить від ситуації, тому що іноді буває, що настільки звикаєш до інтенсивних бойових дій, що потім тиждень спокою здаються нестерпними. І всі питають, коли наступна операція. Бо люди звикають і потребують адреналіну. Але ми також проводимо і багато тренувань. Якщо є якась вільна годинка – тренуємось, бо є нова техніка, приїжджають різні інструктори. Правда, вони з різних країн, і буває, що їхній досвід мало нам підходить. Наприклад, в Іраку й Ірані американці звикли воювати великою кількістю авіації, яка подавлює противника, а потім вже робити зачистку солдатами. А у нас солдати воюють проти величезної кількості артилерії, вчаться копати окоп і використовувати будь-яку техніку. Тому наші солдати більш універсальні і важливо передавати наш досвід новим бійцям.

– Вже насамкінець спитаю про ваш прогноз, скільки триватиме ця війна.

– Якщо чесно – це не оптимістичний прогноз, але це правда – війна з Росією у нас назавжди, скільки буде ця держава.

Скільки триватимуть активні бойові дії? Я думаю, що не більше, ніж до кінця року. Ні в нас, ні в росіян нема таких запасів, щоб вести такі обстріли дуже довго. Тому тактика росіян зараз – захопити якомога більше територій, стабілізувати фронт.

При цьому знищуючи нашу інфраструктуру, тримаючи нас в напрузі і висуваючи свої вимоги. Ще й сподіваючись зняття санкцій за те, що вони зупинять наступ. Але нас це абсолютно не влаштовує, тому нам треба перехоплювати ініціативу.

Тетяна Ніколаєнко, Цензор. НЕТ

Поширити:

Залишити коментар:

коментар