Щодня зранку тут вишиковується довжелезна черга, яка інколи витягується на кількасот метрів. Коли кореспондент «Нової» (ближче до обіду) прийшов дізнатися, як в гуманітарному центрі допомоги переселенцям, організованому ГО «Територія успіху», все влаштовано й які види допомоги тут надають, у дворі по бульвару Студентському юрмилося вже не більше пів сотні людей.
Під бетонним парканом стоїть молода жінка із дівчинкою років трьох. Вона одна з небагатьох, хто готовий говорити із журналістом.
– Мене звати Жанна Москот, я приїхала з Краматорська. Ми тут вже декілька тижнів, – розповідає жіночка історію переїзду в Кропивницький. – Сьогодні тут вперше, оскільки вважали, що затримаємося ненадовго. А раптом повернемося, думалося. Та ми неначе не найбільше з-поміж біженців потребували допомоги. Проте час минає й минає, і розуміємо, що варто-таки звернутися, бо невідомо, скільки ще все це триватиме.
До Кропивницького вона прибула із чоловіком, донечкою, сестрою, її чоловіком, їхніми дітьми та свекром із свекрухою. Всі разом живуть під одним дахом у приватному будинку. Із хазяїнами пощастило – оплата за будинок складається лише з «комуналки». Підшукати житло вдалося завдяки друзям, знайомим, знайомим знайомих.
Поки ми говоримо, маленька доця Жанни Діана бавиться, крутячись навколо мами і граючись м’якою іграшкою – білою кішечкою. Її, до речі, загубили під час переїзду. Але згодом зателефонували водії й передали маленькій хазяйці.
До нас підходить ще одна дівчина – сестра співрозмовниці Аніта.
– Ми переселенці з 2014 року. – Продовжує Жанна. – Жили в Макіївці. Я працювала в Донецьку, і коли в серпні стало вже дуже шумно, з чоловіком вирішили поїхати. На певний час, як думалося, – от до зими все вирішиться. Переїхали в Добропілля, де прожили чотири роки. Після цього перебралися до Краматорська і також перебували в ньому чотири роки. Житла не придбали, бо вирішили вкластися в бізнес. Там ми його й залишили… От так «тимчасово» ми вже вісім років переселенці.
– Тут не плануєте знову почати бізнес, підшукати роботу?
– Загалом у планах – повернутися, – із сумним оптимізмом в голосі відповідає Жанна. – Поки це переважує. Але з досвіду цих восьми років мені здається, що це буде друга історія, третє переселення.
– Як вас зустріли кропивничани?
– Дуже тепло зустріли, дуже, ми щиро вдячні їм. Нам траплялися лише добрі люди: зустріли, обігріли, як то мовиться.
– Ми ж то чужі люди, – додає Аніта. – Віддали нам будинок. Із господинею, яка за кордоном, спілкуємося по інтернету. Прекрасна людина. Хоча ми чули про те, що дехто намагається скористатися дефіцитом житла й нажитися. Навіть розповідали, що виселяють місцевих, щоб потім здати житло переселенцям за вищу платню.
Біля входу до приміщення, з дверей якого регулярно виходять люди із торбами харчів і кладуть їх на стелажі для видачі біженцям, зустрічаю чоловіка із бейджиком на грудях, що дає зрозуміти – переді мною волонтер гуманітарного центру. Як з’ясовується, він теж не місцевий – харків’янин.
– Тут ми видаємо продуктові набори, – пояснює Віталій Андрущик. – Також видаємо талони на обіди в пабі «Черчіль». Крім цього, в центрі допомагаємо гігієнічними наборами, спецпотребами й одягом.
Спеціальні потреби – це про інвалідів чи зовсім малих дітей: памперси абощо. Чи щось специфічне, індивідуальне. Якщо чогось такого немає зараз, то потребу записують, і коли необхідне з’являється або ми спеціально закуповуємо, – люди по дзвінку забирають.
Сам Віталій у мирному житті керував конструкторським бюро одного з харківських виробничих підприємств. До Кропивницького приїхав ще у перші дні повномасштабної війни. Тут у нього є родичі, які дали притулок. Самі потіснилися, а переселенцям віддали своє безкоштовно.
– Одразу ж думав, чим можу прислужитися, – каже волонтер. – Тож вирішив допомагати таким самим, як я, біженцям. Мав якісь контакти, телефони – підказував людям. Потім допомагав на Козачому острові. Згодом опинився тут.
За словами Віталія, раніше, коли людей було менше, в центрі видавали продукти раз на тиждень. Нині людей дуже багато – бувають великі черги, причому ще з шостої ранку, хоча приймають переселенців із десятої. Одного разу волонтери зафіксували натовп з більше двох тисяч осіб.
– Зважаючи на це, ми вирішили допомагати тим, хто цього потребує найбільше, – говорить Віталій. – Всім зарадити все одно не можемо. Тому зараз видаємо допомогу тим, хто щойно приїхав, хто вперше звернувся до нас. Нам так здається, що саме їм важливіше отримати цю першу допомогу. Водночас набір продуктів став більшим. Це не стосується одягу, його можуть брати хто і скільки хоче. Зауважу, що харчі ми купуємо на пожертвування чи кошти, які з різноманітних джерел залучає директор центру. Тож потім ще й звітуємо перед тим, хто донатить. Щойно в нас побував голова ОВА Райкович – є надія, що фінансова допомога після цього збільшиться.
Біля автівки із донецькими номерами – троє чоловіків років приблизно шістдесяти. З них поговорити погоджується лише Олександр Малахов. Він – зі Слов’янська. Працював газозварювальником на залізниці. З родиною (дружина, донька, внучки) винайняв квартиру в Кропивницькому за помірну плату, частину якої компенсували волонтери. Приїхали два тижні тому. До центру прийшов по продукти.
– Нормально влаштувалися, – каже він. – Хоча як… Ненормально, бо вдома – це вдома. Я б і зараз повернувся, як би не обстрілювали. Прийняли нас добре, ніхто нічого – не хамлять, люди привітні, все гаразд.
Нині Олександр розмірковує, чи не повернутися до своєї звичної роботи. У нашому місті міг би влаштуватися до будівельників, які ремонтують житло, приміром. Єдина затримка – відсутність інструменту, який лишився вдома.
Що з рідним домом – не знає. Але має надію повернутися в нього чимскоріш.
– Миру нам і перемоги, – говорить він замість «До побачення».
Ігор Крушеницький, Нова газета.
Фото автора
Читайте також:
- «Я мало уявляла місце, де нас візьмуть з алабаєм, білкою та кошеням»: історія переселенки з Харкова
- Переселенець із Сєвєродонецька: «Останнє, що я бачив – величезна вирва біля мого будинку»