Важливо

Прийомна мама десяти дітей поділилася секретами щасливої сім’ї

Нині дитячі будинки сімейного типу стали чудовою альтернативою інтернатним закладам для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківської опіки. Малюки мають виховуватись та проживати у родинах, де відчуватимуть, що їх люблять і опікуються ними, – це беззаперечна істина. На жаль, кількість таких закладів у країні не збільшується, навіть навпаки. Про нелегкий шлях створення будинку сімейного типу, про переваги родинного виховання, труднощі і радощі великої сім’ї нам розповіла мама-вихователь десятьох прийомних дітей кропивничанка Юлія Холодовська.

Взагалі, сім’я Холодовських має тринадцятьох дітей, троє з яких – власні. Двоє, син і донька, вже дорослі і проживають окремо, хоча частенько навідують прийомних братів і сестричок. Мешкає родина в селищі Новому, де держава придбала їм великий будинок.

– Юліє, ви завжди мріяли мати велику родину?

– Ні. Ну двійко діток, як у всіх. Це прийшло поступово. Я дуже люблю дітей, мабуть, тому обрала професію педагога, маю 19 років педагогічного стажу. Коли власні дітки підросли, у мене з’явилося нав’язливе бажання взяти прийомну дитину. Навіть у школі зі своїм класом відвідували дитбудинок «Барвінок», проводили там класні години, гралися з дітками, приносили їм гостинці, а я придивлялася (як більшість людей і думає), раптом зрозумію, що дитина моя. Але нікого не могла виокремити, мені було всіх шкода.

Третя вагітність відволікла мене на деякий час. Але загалом тема всиновлення мене не залишала, хоча розумію, що четверта дитина – це вже страшно, надзвичайно. Чесно кажучи, мій чоловік не дуже розділяв мого прагнення, вважаючи, що рідних дітей достатньо для щасливої родини. Але розумів, коли я чогось дуже сильно хочу, то досягаю свого, як будь-яка жінка. До речі, коли жінки говорять, що чоловік проти усиновлення, я завжди відповідаю, що нам все під силу, в тому числі вмовити чоловіка.

MyCollages (1)

– Як же ви наважилися на цей крок?

– Коли вийшла з декретної відпустки у школу, тимчасово стала класним керівником 5-го класу. Відразу помітила хлопчика, який одрізнявся від інших. Вова був замучений, неохайний, всього боявся. Розпитала, виявилося, що в 6 років його вилучили з родини, півтора року прожив в інтернаті, потім забрали в прийомну сім’ю, де недавно померла мама, а тато не справлявся один. Почала опікуватися ним, я з дитинства захищала слабких. Так ми почали все більше і більше спілкуватися.

Одного разу Вова сказав, що в нього буде нова мама. Тато від них відмовився. Я так плакала. Молодший Вовин братик ходив у дитячий садочок, в одну групу з нашим Оскаром. Це доля. Прийшла додому і поділилася своїми думками з чоловіком та запропонувала взяти хлопців. Самій було страшно. П’ятеро дітей… Я молилася, це дало мені внутрішню впевненість. Ось так Вова і Дмитро стали нашими першими дітками.

– Які відчуття, коли приймаєш у родину дітей, чи все було гладко?

– Я люблю дітей, легко знаходжу з ними спільну мову, тому в мене страху, що я не полюблю, взагалі не було. Була ейфорія, райдужне очікування, що діти будуть нарешті щасливі і вдячні, що до нас потрапили, одразу нас полюблять. На жаль, я помилилася, тому що було дуже важко. Емоційні неконтрольовані сплески, істерики, незрозумілі вчинки, багато брехні, крадіжки, страх перед усім новим. Дитина налаштовує себе на програш у всьому. Старший виривав листки з щоденника, не виконував домашнє завдання, істерики, б’ється об стіну головою. Ми точно не були готові до цього.

Криза, до якої ми прийшли, призвела до того, що я почала шукати вихід. На жаль, у нас в місті мені ніхто допомогти не міг. Поїхала до Києва на навчання. У мене відкрилися очі про причини такої поведінки дітей. Важко повірити, як впливають гормони стресу на формування особистості, мозку, нервової системи, всіх сфер розвитку, розумових, емоційних. Це дуже глибоко.

Взагалі діти, які пожили в дитячих будинках, вже зламані і психологічно травмовані, їх навіть порівнюють з людьми, які повернулися з війни. Їм потрібна допомога. Бувають невідворотні процеси. Є діти, які так і не зможуть прив’язатися до сім’ї, але таких мало. Все одно треба допомагати. Я це бачу на прикладі своєї сім’ї, але потрібно бути професіоналом. Поєднання і мами, і вчителя, і друга, і вихователя. Просто любити – цього замало. Ти швидко вигораєш, розчаровуєшся і стаєш злою мамою. Зараз я по-іншому дивлюся на речі, тоді я боролася за мову, за навчання, за прибирання, а зараз на першому місці зцілення душі дитячої, а все інше прийде. Зараз я сама тренер, проводжу навчання серед прийомних батьків.

191148814 141993977975735 2237769280971988434 n

– Після таких труднощів як ви погодилися взяти ще дітей?

– Це справа мого життя, це моє покликання. Я люблю дітей, хочу з ними бути. Домашні всі погодилися. Часто питають, як ви підбираєте дітей. Дітей дає Бог, ми це називаємо народжувати серцем, не хочемо вибирати. Зателефонували, що є двоє хлопчиків – Андрій і Діма, 9 і 11 років, вони перебували в патронатній сім’ї. Приїхали, поговорили, розумію, пацани перелякані, не знають, що з ними буде. Звичайно, ми погодилися. Потім дві дівчинки маленькі, Даша (6 років) і Льоля (Оленка, 3 рочки). Я і не мріяла про маленьких дівчаток, навіть не бачачи, погоджуюсь. Тата нашого вони розтопили. На нього вилазять, обнімають, цілують. В чоловіка аж сльози котяться.

Ще троє діток з однієї родини – молодша Аріша (5), Андрій (13), Наташа (11). Розумні, чудові дітки, навчаються добре, у них відчувається тепло. В тому ж дитячому будинку вразив Олег. Якийсь він особливий, із сумними очима. Хлопець дорослий (16), прожив 6 років у дитячому будинку.

– Як вам вдається організувати побут такій кількості дітей?

– Це найпростіше. Я дуже гарний організатор. Люблю, коли мені допомагають, ми робимо все разом. Хлопці миють посуд нарівні з усіма. Приготування їжі – всі спускаються і готуємо дружно, скупляємося теж, прибираємо, кожен має свої обов’язки. Але цьому теж треба навчати, діти не звикли до праці. Звичайно, треба нагадувати, контролювати, допомагати. Піцу взагалі вже готують без мене. Самі скупилися, зробили тісто, спекли. Все разом. Від фізичного я не втомлююсь, втомлююсь, коли діти хворіють, від брехні, хитрощів, від їхніх розбірок.

MyCollages

– Більшість ваших діток – школярі. Як вони адаптувалися у нових колективах? Складно контролювати навчання?

– Так, з навчанням є проблеми. Діти не звикли вчитися, вони відстають, а коли не розумієш, то й не хочеш. Треба контролювати, перевіряти, нагадувати. Наталка – моя помічниця, дуже мені в цьому допомагає. А ще ми вигадали стипендію за навчання. Наприкінці тижня за результатами електронного щоденника Вова вираховує, хто скільки заробив. Це і вчить дітей розпоряджатися власними грошима, і стимулює до кращого навчання.

– Чи є відчуття єдиної родини?

– Ми вчимося бути родиною, адже там, де вони були, головне завдання було вижити, і родинні почуття втрачені. Ввечері, коли збираємося, або мультик дивимося, або читаємо, я завжди кажу, що нам треба вчитися бути сім’єю, турбуватися один про одного. Я розумію, що на це потрібен час. Звичайно, бувають «тьорки» між дітьми. Важко не лише нам, а й дітям звикати. Це колектив чужих людей, які опинилися під одним дахом. Кажу їм: я вчуся бути вашою мамо, а ви вчіться бути моїми дітьми. Дуже допомагає мені знайти спільну мову з дітьми старший Володимир, зараз йому вже 21 рік, навчається в педунівері, але проживає разом з нами. Це наша права рука в усьому – і батькові по господарству допомогти, і з молодшими посидіти. Надія і опора нашої великої родини.

– Що, на вашу думку, найскладніше?

– Кожна дитина – це індивідуальність, зі своїм внутрішнім світом, проблемами і відчуттями. Наприклад, діти, які голодували, дуже часто переїдають. Вони розповідають, що мама закривала квартиру і йшла, а вони на вулиці допізна сиділи без їжі, воду пили у сусідському під’їзді з пляшок для квітів, тоді їсти не хотілося. Після пережитого вони не можуть наїстися, ховають їжу в кишені, під подушку, вночі встають і їдять. Це дуже глибоко сидить. Їм і соромно, але нічого не можуть змінити. Особливо страждає цим Дімчик. Я кажу йому, сонечко, я тобі обіцяю, ти не будеш більше голодувати. Він плаче, я реву, обнімаю його. Я принципово не ховаю їжу, ми повинні довіряти один одному, інакше в нас не буде сім’ї.

191166290 156419493052081 8441511093350065812 n

– Чи спілкуються діти з кровними батьками?

– У кожного своя історія. Старші діти спілкуються, їздили до мами у гості, вона у шлюбі, народила ще діток. Є діти, котрі дуже ображені, я з цим працюю, намагаюся переконати, що мама вас любить, просто життя пішло не так. Вони навіть бояться, що їх повернуть матері, не хочуть її бачити. Але я вірю, час мине, діти пробачать. Ніколи нічого поганого не кажу про батьків, навпаки – це нещасні люди, вони не бачать вас, не бачать, як ви ростете, які ви гарні і талановиті. Співчувати їм треба.

– Що б ви порадили родині, яка хоче всиновити або взяти під опіку дитину?

  – Головне – спеціальні знання, треба багато читати, спілкуватися. Це інший світ, світ травмованої дитини. Входячи з ілюзіями туди, можна дуже сильно розчаруватися і зіпсувати своє життя. Треба поспілкуватися з тими людьми, які успішно йдуть цим шляхом. Не слухати страшилок про страшну генетику. І зрозуміти, готові чи ні. Часто думають, що дитина може заповнити якісь пустоти в родині, а насправді вона навпаки розхитає нестабільну ситуації і доведе до краху. Тільки родинам, де живе любов і гармонія, під силу впоратися з цими труднощами. А воно того варте, адже на кону – життя маленької людини, цілий всесвіт.

Олена Цюцюра, Нова Газета.
Фото з сімейного архіву родини Холодовських

Поширити:

Залишити коментар:

коментар