Вікторія Яремчук з Кіровоградщини востаннє розмовляла з сином Олександром, який служив у третьому окремому полку спецпризначення, 24 серпня 2014 року. Відчувається, як їй важко говорити, але Вікторія каже, що мами зниклих безвісти військових готові спілкуватися на цю тему, аби не почуватися кинутими зовсім напризволяще. Для них важливо привернути увагу суспільства до зниклих військових, адже батьки мають право знати долю своїх дітей. Вікторія зробила усе можливе, щоб знайти свого сина, навіть поїхала на окуповану територію.
Про це йдеться в матеріалі фонду “Повернись живим”, повідомляє Перша електронна газета.
Вікторія Яремчук - волонтерка та громадська активістка, нагороджена нагрудним знаком від Міністерства оборони України. Жінку відзначили за мужність у пошуку військових, які потрапили в полон або зникли безвісти, волонтерську допомогу армії та підтримку матерів, які втратили своїх дітей на війні. Вона мати кропивницького спецпризначенця Олександра Яремчука, який вважається безвісти зниклим після того, як разом із іншими військовими на пікапі “Mitsubishi L200” 24 серпня 2014 року забирав поранених з кургану Савур-могила. Біля мосту на виїзді з села Петрівське (Шахтарський район) Донецької області машину двічі обстріляли, вона перевернулась і була захоплена російськими бойовиками, які вбили поранених. Група, що була направлена на пошук загиблих, не змогла знайти тіла. Прокуратура Запорізької області декілька разів відмовляла Вікторії Яремчук в ексгумації тіла, яке поховане на Кушугумському кладовищі під Запоріжжям. За версією слідства там похований син Вікторії - Олександр Яремчук, але мати в це не вірить. І вказує на низку аргументів. По-перше, їй не змогли пояснити, чому перша експертиза показала збіг з двома загиблими. Крім того, жінка відзначає, що у висновках судово-медичного експерта, який оглядав труп, сказано, що встановити причини смерті й дату - неможливо. Також, вона каже, що зубна карта її сина і знайденого невпізнаного бійця - не збігаються.
2018 року в Україні прийняли Закон «Про правовий статус осіб, зниклих безвісти». Проте за словами мам військових, які зникли під час боїв на Донбасі й не значаться ані з українського боку, ані з боку окупантів, цей Закон не діє. Щобільше, в Україні навіть немає реєстру безвісти зниклих військових. Нині майже пів сотні родин не погодились із висновками аналізів ДНК і далі шукають своїх рідних. Єдине, що вони можуть самостійно – згуртуватися. Так виникло об’єднання рідних зниклих безвісти «Надія». Більшість цих родин понад шість років живуть у стресі та невіданні про долю своїх рідних.
«Служити в армії – це була ідея-фікс у сина»
Саша з тих дітей, яких називають безпроблемними. Ще з дитинства він цікавився історією, військовою справою, зброєю, УНА-УНСО. Навіть курсову писав про Степана Бандеру. І навчався на вчителя історії та права.
“Він дійсно патріот не на словах. Ідея-фікс – служити – у нього з’явилася, мабуть, після першого курсу”. А я кажу: “Ні, синулічка, давай ти закінчиш навчання, а потім вирішиш“. І коли закінчив університет, сказав: “Все, мам, ось тобі диплом, а я йду служити”. У 2010 році Саша закінчував навчання, коли з’явилася інформація, що 3 полк спецназу, здається в Криму, переміг на змаганнях, був визнаний кращим в Україні. Саша вирішив піти служити туди.
У 2013 році в сина закінчився контракт і він розповів, що йому пропонують його продовжити. Я тоді не могла пояснити, чому була проти. Він казав: “Мам, ну чому? В мене ж на службі все нормально”. А я не могла пояснити, як то кажуть, душа підказувала. Він відповідав: “Ай, мамо, то все твої забобони, все буде нормально”.
Того ж року Саша вступив на магістратуру до кропивницького педуніверситету. В лютому в нього розпочалася переддипломна сесія, яка мала тривати до червня. А через декілька днів я дізналася, що син на службі, сказав: “Сесія і диплом – все буде потім”.
Вже коли ми забирали Сашині речі з частини, знайшли чернетку рапорту, де син просив, щоб його відкликали з сесії. Сашин батько, Олександр Юрійович, теж у минулому військовий, наприкінці лютого 2014 року пішов до військкомату, і записався добровольцем. На початку квітня передзвонив мені на роботу, повідомив, що проходить медкомісію – тоді вже починалася перша хвиля мобілізації. Вже пізніше я дізналася, що чоловік попросив медика, прописати в довідці, що тиск у нормі, фактично занизивши високі показники. Батька забирали у нас з військкомату, а Сашу відправляли з 7 на 8 квітня вночі на Донецьк.
7 квітня – це для мене дуже болюча дата. Із Маріуполя, вже з військової частини, батька відправили додому, бо сказали, що з таким тиском не знають, що з ним робити. А Саша разом зі своїми побратимами охороняли Донецький аеропорт і були у найперших боях за летовище. Звичайно, я ці речі дізнавалася значно пізніше, від Сашиних друзів, знайомих, коли займалася пошуками.
Саша в нас занадто правильний: “Мам, воно тобі не потрібне, я не маю права розповідати”. Навіть колись у мене на сайті Однокласники видалив фотографію, сказав: “Не положено”. В Саші щось дізнатися складно, часом просто нереально. То поза зоною, то на полігоні, то на тренуваннях. Те, що він у Донецьку ми теж дізналися випадково. Лише один раз він дав мені зрозуміти, як у них все складно, коли в червні подзвонив додому і сказав: “Мам, це я. Чуєш мене? Я живий!” Виявилося, що їхня група тоді затрималася на завданні, а у військовій частині отримали інформацію, ніби хлопці загинули. Почали телефонувати рідним. Хлопці повернулися, але після цього Сашиного дзвінка я зрозуміла, наскільки в них все складно.
Ми з сином домовилися, що будемо спілкуватися, по можливості, щодня, хоча б декілька слів, аби почути рідний голос. 24 серпня 2014 телефон сина був або “поза зоною”, або зайнятий. Лише ввечері я змогла додзвонитися сину – Саша відповів, що зараз трохи зайнятий і зателефонує, коли звільниться. Наступні два дні його телефон був “поза зоною”. Донька казала: “Не хвилюйся, мам, от побачиш, Саша тобі сьогодні зателефонує”. І дійсно, 27 серпня прийшло повідомлення, що Саша з’явився в мережі, я набирала, але слухавку взяли не одразу і на мої слова мені відповіли: “Вашего Саши больше нет, я его убил”. І одразу кинули слухавку.
“По Олександру Яремчуку інформації немає”
Ми згодом дізналися, що перед виконанням цього завдання, командир звернувся до хлопців із питанням, хто готовий їхати. Їх відправляли на Савур-Могилу забирати поранених. Та територія на 50 км була окупована. Саша погодився і за ним пішли його друзі. Він їм сказав: “Зате, нам не соромно буде дивитися їм в очі”. Саша розумів, що вони їдуть в пекло. Село Петрівське – це практично одна довга вулиця, яка впирається в Савур-Могилу. І коли воїни поверталися, вже забравши поранених, потрапили під шквальний вогонь, на виїзді з села на пробитих колесах, машина потрапила у воронку і переверталася, повернулася передом до села. Їм не вистачило близько 20 метрів, щоб вискочити за терикон. Побратими бачили Сашу крайній раз на мосту, який є з іншого боку за териконом у селі Петрівське.
На завданні, під час якого зник Саша, наших захисників було четверо. Із машини двоє виходили на один бік і двоє на інший. Той хлопець, що сидів за Сашею, потрапив у полон і у 2015 році його звільнили. Інші двоє, завдяки навігатору в телефоні, вийшли на неокуповану територію за декілька днів. Ми так здогадуємося, що коли машина переверталася, Сашин телефон випав. Тому, спілкування 27 серпня 2014 року було вже з сепаратистами Сашиним телефоном. У бойовиків Саша не рахується ні як полонений, ані як загиблий. Від серпня 2014 року я раз на тиждень телефонувала в так звану “Комісію з питань полонених “ДНР”, знайшла їхній номер в інтернеті, сказала, що я мама і шукаю сина, мені відповіли: “По Александру Яремчуку информации нет”.
Потім я просилася сама поїхати на пошуки сина. Мені відповідали, що там ведуться бойові дії й мені не дозволяють. У листопаді 2014 року сказали: “Ну, если вы так хотите, приезжайте, но мы вам ничего не гарантируем”. Добитися дозволу на поїздку від тієї сторони – це було одне, а вдома потрібно було ще й переконати чоловіка і доньку про необхідність цієї поїздки. У нас, мабуть, більше як тиждень тривали “бойові дії”, поки я переконала рідних, що маю їхати. Я і не думала про небезпеку, для мене це було несуттєво.
На Савур-могилі лише страшні руїни
На Донеччині живуть далекі родичі, з якими я давно не спілкувалася. Я їх знайшла через інтернет, розповіла свою ситуацію і вони погодилися мені допомогти. Мене зустріли в Донецьку і ми разом поїхали у село Петрівське Шахтарського району. Між селом Мануйлівка і селом Петрівське був розташований блок-пост. Спочатку ми заїхали у справах у Мануйлівку поспілкувалися з місцевою жителькою, поїхали в Петрівське. Коли третій раз проїжджали біля блок-поста то вже клацали затвори й нам казали, що ми примелькалися, якщо ще раз проїдемо, то розмов не буде. В той момент у мене мелькнула дурна думка – і дитину не знайшла, і мене тут не знайдуть, якщо десь прикопають.
У Петрівському я спілкувалася лише з місцевими жителями, саме там, де Саша зник. Потрапивши на Савур-Могилу, побачила лише страшні руїни. Спілкуватися з так званими “керівниками” невизнаної держави я не планувала. Місцеві розповіли, що село Петрівське було розтрощене обстрілами з “Градів” і тоді, коли Саша зник, теж вівся обстріл, тому більшість людей були в підвалах, саме той момент вони не бачили. Місцеві розповіли мені деякі моменти, але за описами форми та іншими деталями, з моїм сином ніхто не збігся.
Ще я була дуже здивована, коли приїхала у Петрівське і зі мною там розмовляли так, як і в мене вдома – суржиком, як в центральній частині України. Я україномовна, та коли їхала на ту сторону, мене попередили: “Доїжджаєш до Дніпра і про українську мову забуваєш”. У Петрівському мені сказали, що переді мною приїжджала ще одна мама з Житомира, яка шукала свого сина. Пізніше я дізналася, що це була Світлана Абрамович.
Лише одна жінка з місцевих намагалася говорити, мовляв: “Ми їх сюди не гукали”, але інші місцеві дуже швидко її прикрили словами: “В тебе теж є діти! Він військовослужбовець, виконує свої обов’язки”. Мене дійсно там прийняли нормально, зі мною ніхто не сварився, мені не грубіянили. До сьогодні не знаю прізвища волонтерки, яка зупинила мене, практично, через дорогу до Донецького СБУ.
Вона зателефонувала:
– “Вікторія, ви де?”
– “Переходжу дорогу до СБУ”.
– А вона таким криком: “Не смійте! Не смійте туди йти! Ви хочете, щоб ми ще вас шукали?”
Потім ця жінка мені передзвонила ввечері та сказала, що в списках тих, хто перебуває в підвалах СБУ Сашиного прізвища не було.
Коли поверталась додому у мене був такий відчай, було надзвичайно боляче, адже я була впевнена, що знайду Сашу в Петрівському. Тоді зламалися всі мої надії…
“Збіглися два ДНК, приблизний вік загиблих від 25 до 45 років, а мені тоді було 44”
За всі роки війни, у нашій країні з пошуком зниклих безвісти на війні не змінилося нічого. Мені здається, цим вже ніхто і не займатиметься. Всі вважають, що воно само якось має вирішитися. Але ми всі, батьки, розуміємо – наші діти зникли та забуті на війні. Ми усвідомлюємо, що з кимось могла статися біда, але ми маємо право знати долю наших дітей. Ми зверталися в Київське відділення Української Гельсінської спілки з прав людини, там нам надали список необхідних для реєстрації документів. Обов’язковим було підтвердження про подання заяви про зникнення сина до правоохоронних органів. В цій заяві вказувалися повністю всі дані сина, особливі прикмети, місце та дата зникнення. А потім мені повідомили про збіг моїх аналізів ДНК зі зразками двох загиблих воїнів, вік цих загиблих від 25 до 45 років, а мені на той час було 44 і служив у мене лише один єдиний син, як таке може бути?
“У вас є висновок аналізу ДНК, і збіг у 24 локусах”, – а взагалі у людей 2500 локусів. Виходить, що аналізи ДНК всіх євразійців можуть між собою збігатися. Крім аналізів ДНК мають бути ключові докази, а тут до купи нічого не ліпиться. Дізнатися списки полонених не можна, бо все засекречене. Чим більше я збирала інформації, тим більше пазли не складаються. Та інформація, яку дають мені чиновники, і та, яку зібрала я, не збігається зовсім.
Саша зник в районі села Петрівського, поряд з Савур-Могилою, далі Степанівка, Маринівка – це кордон з Росією. У 2014 році була інформація, що наших військовополонених вивозили в Чечню, в Росію… Саша, як і інші наші воїни, може бути де завгодно. У 2016 році ми подавали запит щодо полонених до Росії й отримали відповідь: “На территории России вообще нет пленных граждан Украины”. Після боїв за Донецький аеропорт була інформація, що чеченці визнали спецпризначенців, зокрема, третій полк, кровними ворогами. І коли гинули Сашині побратими, на сєпарських сайтах одразу виставлялася інформація: “Ликвидирован, уничтожен”. Я моніторила всі сєпарські сайти вони тоді ще не були закриті. Ці пошуки забрали багато нервів і здоров’я, здавалося, що серце зупинялося, коли відкривала нову сторінку з інформацією про наших загиблих воїнів. Аж мурашки шкірою йшли – інформації про Сашу не було на жодному сайті.
5 вересня 2014 року на сайті “Правий сектор” з’явилися фотографії Сашиних документів – паспорт, військовий квиток, навіть перепустка в бібліотеку – чистих, без бурих плям. І приписка, що попередньо знаходиться у полоні. Ще були опубліковані документи двох хлопців, які виходили з Савур-Могили, про одного було написано “ліквідований”, про іншого – “у полоні” і про Сашу написано “попередньо знаходиться в полоні”. На сайті “Правого сектору” згодом повідомили, що їхній сайт зламали й розмістили дану інформацію, котра зникла з сайту через деякий час.
В нашій країні така тенденція, якщо безвісти зниклий – значить це обов’язково загиблий. Але безвісти зниклий – це не діагноз і не вирок. Хлопці потрапили в біду на війні. Хіба за сім років не можна було вияснити, хто є на тій стороні? Наші чиновники то не хочуть, то не можуть, то не мають повноважень. Доходило до того, що я сама домовлялася, щоб слідчий спілкувався з Сашиними побратимами, опитував свідків.
Наразі це треба лише мені. Мамині пошуки та поїздки не мають юридичної сили, а влада має все робити офіційно. В цьому пеклі, болі та відчаї ми живемо понад шість років. Цю тему необхідно підіймати, пошуками наших захисників мають займатися компетентні органи. Знаєте, один слідчий мені якось сказав: “Ви хочете, щоб я поїхав в Іловайськ шукати вашого сина?” Я відповіла: “Ні, в Іловайськ не треба, поїдьте в Петрівське”.
В мене є мрія, яка дає мені сили жити далі – це бажання зустріти сина на порозі рідної домівки живим і здоровим. Ми батьки, і наші діти це найдорожче, що маємо. Наші синочки, ми вас любимо, чекаємо, віримо, шукаємо!