“Він завжди шукав справедливості”, – мама загиблого спецпризначенця Анатолія Бузуляка

30 липня 2014 року у селі Латишевому Донецької області з вини зрадника від рук окупантів загинуло десятеро воїнів нашого 3-го полку спецпризначення: Сергій Гришин, Лев Панков, Тарас Карпа, Олексій Глобенко, Андрій Шершень, Ярослав Шимчик, Кирило Андреєнко, Сергій Лисенко, Роман Рикалов та Анатолій Бузуляк… Це був чорний день для України, для Кіровоградщини, для родин і близьких Героїв…

Із мамою Толі Бузуляка ми зустрілися напередодні шостої річниці того чорного дня. Село Іванівка Кропивницького району, вулиця ім. А. Бузуляка, його кімната. Галина Дмитрівна каже, що все залишилося як при ньому. На полицях серванта – багато фото. На них – Анатолій у різні періоди життя. У шафі – його речі, на ручці шафи на плечиках висить його тільняшка.

Питаю, яким він був.

– Це ж моя дитина, – намагаючись усміхатися, відповідає Галина, – то для мене найкраща, най-най… Розумієте, Тошик – менший. Чому звали Тошею? Бо він маленький, бо менший. Йому вже 26 років, а він все маленький. Народився 29 листопада, а мій чоловік аж 29 січня вирішив зареєструвати сина у сільраді. Дитина два місяці була без імені. Чоловік прийшов і каже, що записав малого Анатолієм – так, як звали його батька.

А автором ласкавого «Тоша» став його старший брат Сергій.

– Сергію було два роки й сім місяців, говорити не дуже вмів, і йому простіше вимовляти було Тоша. Отак він і залишився Тошею…

Часто пригадую, як він у першому класі на звернення вчительки до нього «Анатолію!» відповів: «Я не Анатолій, я Тоша».

Народився Анатолій у Високих Байраках Кропивницького району, де тоді жила родина.

– Сергій довго-довго згадував мені, як я Тошика на руках носила до школи. Ми жили у низині, то до школи треба було під гору йти. Серьожа вже до четвертого класу ходив, а Тоша – до першого. Малий такий. Схопила, на руки його – і понесла під гору, щоб швидше дійти.

У 2000-му році родина переїхала до Іванівки. Це був тяжкий час – відгомін безславних і скрутних 90-х, та й облаштовуватися на новому місці було непросто. А ще – час масової появи комп’ютерів. Толя загорівся! Відходив на курси комп’ютерників у сусідню Федорівку: щовихідних з однокласником – туди. Пішки. Бувало, навіть ночували у вчителя, який викладав комп’ютерну грамоту, Леоніда Шинкевича. Гарний педагог, каже жінка.

– Приходить. Стільки вражень, стільки розказує… А комп’ютера-то немає! А мама ж добра, взяла кредит – купила. І так склалося, що в Іванівці перший комп’ютер з’явився у Тоші. З того дня всі діти – в нас! Старші, менші – всі. Він навчає, пояснює… Бувало й так, що сина немає вдома, але хлопці приходять і кажуть: «Тоша дозволив пограти за комп’ютером». І грають.

Добрий він такий був, подільчивий. Хтось про щось попросить чи якась ситуація – все-все зробить. Допомогти слабшим, меншим – це про нього…

Школу закінчив із гарними оцінками. Вступив до природничо-географічного факультету ЦДПУ ім. В. Винниченка. Чому ПГФ? Бо Толіка підкупила можливість подорожувати. «Мамо! Я ж об’їжджу всю Україну!»

Він і справді завдяки навчанню побачив ледь не усю Україну: Карпати, Крим, Буг, Донеччина… У Донецьку, до якого пізньої осені 2008 чи 2007 року він із товаришем поїхав на міжнародний футбольний матч на «Донбас-Арені», місцеві віджали новісінький телефон, який купили батьки.

Галина Дмитрівна дістає світлинуз Карпат, на якій зафіксовано момент, як юнак стрибає у водойму, оточену скелями.

– Бережу цю фотографію, – пояснює жінка. – Мені Людочка (дівчина Анатолія – Ред.) тоді розказувала. Гора, під нею – озеро. Над ним нависають скелі, між ними дуже мала відстань. Озеро глибоке й холодне. Ніхто з хлопців стрибнути в нього не наважувався. А він зробив це. І після нього вже всі почали стрибати. Відчайдух і сміливець. Така в нього була вдача.

Диплом спеціаліста Толя отримав разом з повісткою до армії. Після військкоматівської комісії він вирішує одразу укласти контракт. Так у 2009 році опинився на службі у 3-му полку спецпризначення, де йому стала в нагоді спортивна підготовка.

Перший польовий вихід, перші стрибки із парашутом.

– Йшли вони в Сасівку на полігон пішки у повному спорядженні. Я йому періодично телефоную, він каже «важко, але я дійду». Потім як приїхав додому – ніжки стоптані, отакенькі мозоляки, ручки ті бідні порвані, шия згоріла – тільки очі стирчать. Каже «деякі не доходили, а я дійшов»… Відслужив три роки, втягнувся, сподобалася служба. Знову підписав контракт. Перейшов у перший батальйон – бойовий. Не він розповідав, а хлопці, які із ним служили. Недавно був у мене день народження, приїздили вони, вітали…

– Хлопці не забувають? – питаю.

– Не забувають. Дуже їм вдячна. Ті, з ким він служив, телефонують, заїжджають. Тошика відвідують. Ось навідали хлопці, які були в полоні, – Саша Коріньков і Сергій Глондар. Виявляється, вони із Тошею разом у першому баті служили. Розказували, що Тоша був «своя людина»: завжди допоможе, все віддасть. Хто позичить гроші? Тоша. Якось дзвонить: «Просять позичити гроші, а в мене їх немає. Мам, позич – він точно віддасть. Якщо не віддасть – віддам я».

Толя дуже любив тварин. Сухі пайки тоді давали такі, що хлопці не їли їх, а скидалися грішми і купували їжу. Сухпаї заривали в землю, а Тошик – в рюкзак його і везе додому.

– Казала йому, що це ж важко пішки йти із Сасівки – туди із рюкзаком 50 кілограмів, ще й назад тягнеш. А він: шкода, що викидають, а тут же коти й собачки поїдять гостинець… Якось ще студентом привіз додому руденького котика. «Я вам привіз бомжа на пмж, знайшов його на смітнику. Його звуть Персик – так Люда назвала».

5 серпня 2014 року Галина Дмитрівна згадує дуже тяжко. Не менш тяжко й слухати спогади про той день, коли в Кропивницький привезли загиблого Толю. Брат жінки й син Сергій на впізнання її не пустили – пішли удвох. Після навперебій розказували, що Тоша цілий, не понівечений, тільки одне кульове поранення…

– На похороні труну відкрити не дозволили, – витираючи сльози, згадує жінка. – Так і не побачила його востаннє. А люди втішають: «Зате ти його пам’ятатимеш гарним».

Ми розглядаємо фото в серванті. Ось Толя першачок, ось на весіллі. Більшість світлин, звісно, із армійських буднів.

– А це Тоша з мишею, – вказує Галина на засніженого юнака у формі, – на полігоні щось копали, вона вискочила, хлопці за нею ганялися, а він забрав її, щоб сфотографуватися. Ще й хлібом пригостив. Тошу ще за життя нагородили нагрудним знаком «За військову доблесть». Ось на цьому фото її вручає тодішній міністр Михайло Коваль у 2014 році. Я хотіла дізнатися, за що нагородили, але сказали, що це таємниця.

Гортаємо сторінки його шкільного щоденника. Майже всі оцінки «відмінно», якщо й трапляються «двійки», то лише за поведінку. То поб’ється із кимось, то зіб’є когось на бігу, пояснює мама.

Із початком війни вона забула про спокій. Але Толя завжди заспокоював, намагався не давати приводу хвилюватися.

– Він по життю був оптимістом. Я бачу по телебаченню, що твориться. Питаю в нього, де він. «Ма, не переживай! Я у Дніпропетровську охороняю склади…» Навіть коли зізнався, де він, майже нічого не розповідав. Я ж його молю берегтися, не бігти попереду паровоза, на що він завжди казав «Все нормально, все буде нормально!». Була в нього така фраза – «Не кіпішуй! Все буде бенч!». А ще ніколи не скаржився на тяготи служби, що важко, боляче… Єдине – завжди шукав справедливості.

Пригадую, як він у червні, за кілька днів після того нагородження, заїхав на кілька годин додому і попросив зварити молодої картоплі. Він їв, ми сиділи спілкувалися. Зателефонували йому – треба прибути в полк до шостої. До маршрутки ще багато часу, тож вирішили автівкою його довезти. Він вийшов за ворота, обняла його і сказала: «Пообіцяй мені, що ти скоро будеш вдома». А він: «Так! Першого серпня у мене починається відпустка. Жди мене»…

30 липня Анатолій загинув. Його поховали у рідному селі Іванівка, Кіровоградського району.

Читайте також: В пам’ять про кропивницького спецпризначенця відкрили дитячий майданчик

А нещодавно у родині Галини трапилася ще одна біда – тяжко захворів син Сергій. Наразі найбільшою проблемою є встановлення діагнозу. Зараз чоловік проходить терапію дорогими препаратами.

Щоб допомогти братові Героя, можна переказати кошти для лікування на картку ПриватБанку мами Галини Дмирівни Бузуляк: 4731 2196 1268 5234.

Ігор Крушеницький, Нова Газета.
Фото автора та з домашнього архіву Г.Бузуляк.

Залишити коментар:

коментар