Почати доречно зі згадки про те, що безхатченки – це не обов’язково наркозалежні люди. І як тільки вони потрапляють на вулицю, вони не стають автоматично хворими на СНІД чи туберкульоз. Якщо людина не має даху над головою, це не означає, що вона не має освіти. І єдине чим ця людина відрізняється від інших, це тим, що доля до неї була менш милосердною. І тільки якщо ти це усвідомлюєш і сприймаєш, продовжуй читати далі.
Незалежно від статі, віку, матеріального становища чи оточення люди беззахисні перед обставинами. Ти можеш роками чесно працювати та спокійно жити, не знаючи біди, і в один момент втратити все. І часто, коли люди опиняються на вулиці, в подальшому вони не отримують підтримки з боку соціуму і держави. Не захищені, знесилені, самотні, наодинці зі своїми проблемами шукають прихистку і на їх місці може опинитися будь-хто.
На щастя, в Кропивницькому є місце, де охоче допомагають таким людям, в основному жінкам. Молодіжна організація «Дім Милосердя» не тільки підтримує знедолених житлом та їжею, а й намагається знайти роботу та в майбутньому орендувати квартиру.
Чому мова іде саме про жінок, які опинилися в скрутному становищі та вимушені жити в притулках? Жінок, які потрапили в складну життєву ситуацію, в результаті якої втратили майно і дах над головою, засуджують та не розуміють частіше, ніж чоловіків. «Жінка – берегиня сімейного затишку», «сім’я залишилася на вулиці? Винна жінка», «Що це за жінка, що дитину свою на ноги поставити не може?». У суспільстві побутує чимало таких стереотипних думок. Їх підґрунтям є вікова брехня та пропаганда вигаданих стандартів, але зараз не про це. А про те, що час зруйнувати ці стереотипи навколо безхатченків взагалі, і навколо жінок особливо.
Ситуацій, через які жінки не мають де жити, безліч. І в багатьох випадках вони самі в цьому не винні. Про те, як життя пішло шкереберть, нам розповіли жінки з «Дому Милосердя».
Анастасія, 43 роки
Жила в Криму зі своїм чоловіком та його батьками. Має 11-річного сина. Власних батьків втратила.
Перебуваючи в будинку батьків чоловіка, постійно спостерігала за тим, як над її сином чинилося домашнє насильство?
«Свекор постійно бив малого та зачиняв його в багажнику машини», – розповідає героїня матеріалу.
В Анастасії було українське громадянство й український паспорт, через що вона не мала майже жодних прав та території анексованого півострову. Не витримавши морального та фізичного тиску з боку своїх співмешканців і втомившись від відчуття безсилля перед обставинами, жінка змушена була тікати разом з дитиною.
Чотири довгих роки по притулках, з гіркотою образи в серці вона шукала прихисток. За ці роки відчула осуд, нерозуміння, докори з боку тих, хто не може дивитися в суть проблеми, бо їх погляд зашорений стереотипами. Нарешті прийшла в «Дім Милосердя».
Потроху мама та син ставали на ноги та починали вірити в майбутнє. Хлопчик Анастасії тепер навчається в школі та відчуває себе захищеним і потрібним. А вона працює помічницею юриста й планує переїжджати в квартиру, орендовану за власний кошт. У «кримське пекло» родина повертатися не збирається. Вони зможуть збудувати свій самостійний затишний світ.
Ця історія змушує замислитися над багатьма питаннями:
- Чи краще дитині бути під опікою обох батьків?
Дитині краще там, де її люблять, де в повітрі немає напруги ненависті, де вона ніколи не боятиметься бути особистістю, бути собою. Матеріальне становище батьків ніколи не зможе гарантувати гарне майбутнє їхньому чаду. А ось правильне виховання та позитивний психологічний стан дитини значно частіше відіграє ключову роль в її ставленні до навколишнього світу та гарантує здорове сприйняття соціуму та саму себе в дорослому житті. Отож наша героїня дала синові головне – любов та впевненість у тому, що він потрібен комусь.
- Змінити все в один момент неможливо і терпіти, закривати очі на певні образи – це вже стало нормою для жінки? Віддати всю себе заради родини?
Ніхто нічого терпіти не повинен! Кожна людина сама розставляє пріоритети, ставить перед собою цілі, будує маршрут до цих цілей і ніхто не має права засуджувати її вибір. Анастасія кардинально змінила життя двох людей на краще. Так, шлях її був досить тернистим, але зараз впевнено можна сказати, що ані вона, ані її хлопчик не шкодують про те, що 4 роки тому вони стали вільними.
- На вулицю потрапляють неблагополучні люди, без освіти, роботи, або алко- чи наркозалежні?
Ні, наша героїня не підходить під жоден із цих критеріїв. Освічена, не зловживає алкоголем, не вживає наркотиків і безмежно любить свою дитину. На її прикладі стереотипи про людей без постійного місця проживання просто руйнуються та перетворюються в нікому не потрібний пил.
Ганна, 56 років
Немає нікого з родичів. Із власної квартири її вижили сусіди. Місцем для ночівель став вокзал.
Закутана в дуже потерте пальто та в стареньких валянках, вона неохоче йде на контакт і дивиться на людей із певним страхом в очах. Під час розмови дізнаюся, що її залякали сусіди. Вони не давали жінці спати, постійно ломилися в квартиру, погрожували розправою. Компетентні органи лише погрожували їм пальцями, приїжджаючи на виклики, а потім і зовсім почали ігнорувати.
Тепер на вокзалі жінці затишніше і безпечніше, ніж у квартирі, в якій від кожного шурхоту холоне серце і чутно як за стіною її постійно лають. Іноді вона їздить у квартиру, яку ще донедавна називала «домівкою», але тепер кімната очікування на вокзалі Кропивницького замінила їй вітальню з телевізором.
«Так, некомфортно, холодно й люди дивляться косо, але безпечно більш-менш», – розповідає Ганна, ковтаючи сльози. «Не нажила я за 56 років собі захисників», – зовсім тихо промовляє жінка і, ховаючись у байкову хустку, припиняє розмову.
Втомлена, голодна, злякана – вона вештається серед колій і не вірить більше в людяність.
Галина, 72 роки
Втратила двох синів і чоловіка. Все, що має на старості років: мінімальну пенсію, третю групу інвалідності та цілковиту самотність.
На подвір’ї притулку сидить бабуся. Одягнена вона по-простому, але охайно. Тремтять пальці і голос. Бабуся не зовсім без даху над головою. В 2000 році, коли поховала свого чоловіка, потрапила в ДТП й отримала третю групу інвалідності. Численні травми в 53 роки назавжди знищили будь-яку можливість заробляти гроші.
Надія на спокійну старість загинула разом із двома її синами. Із родичів у Галини залишилися лише невістка та її син. Старенька стала тягарем для молодої мами і вона просто викреслили її зі свого життя та з життя її онука, переїхавши в інше місто. Залишилася квартира чоловіка… З холодною водою, зі зламаним холодильником, без тепла, світла та їжі.
Від самотньої старості та тяжкої бідності стареньку рятує «Дім Милосердя». Вона вірить, що все буде добре, все налагодиться. Тріщинки на губах розтягує щира посмішка: вона вдячна, що живе, вдячна найменшій допомозі.
А тепер нехай кожен і кожна відповість собі:
- Чи застрахований/застрахована я від такої ситуації?
- Що відчуватиму, якщо після таких потрясінь все, що я матиму, це – огидливі погляди людей?
- А чи зможу я знайти в собі сили сподіватися, вірити, діяти, або хоча б продовжувати жити, як ці жінки?
Тож, можливо, перед тим, як засуджувати когось, усе ж варто щось змінити в своїй голові?
Матеріал створено в межах проєкту «Гендерночутливий простір сучасної журналістики», що реалізовується Волинським прес-клубом у партнерстві з Гендерним центром, Незалежною громадською мережею прес-клубів України та за підтримки Української медійної програми (Інтерньюс).